Актор
Олексій Горбунов:
 

Популярний і дуже затребуваний нині український актор Олексій Горбунов має значно ширше коло інтересів, ніж зйомки в кіно та телесеріалах. Ось і перед одеською публікою він постав одразу в двох маловідомих іпостасях. Одеситам було запропоновано концерт групи «Грусть пилота», чиїм фронтменом є саме Олексій. Поза тим актор представив у Чорноморській Пальмірі радіопрограму «Обратная сторона ветра», яка вже добре знайома киянам. Однак зйомки — головне в житті актора. Хоч це заняття не завжди з приємних, відверто зізнається Олексій.

— Чи часто вам доводиться відмовлятися від того, чим хочеться займатися, заради заробітку?

— Тут усе залежить від ситуації — ти завжди стоїш перед  дилемою: чи заробити, чи грати, як  кажуть, для серця. Ось телебачення, приміром, — це те, що дає мені можливість заробляти, виживати, віддавати борги. Взяти хоча б цей серіальний кошмар: 15 сторінок тупого тексту ти маєш швидко говорити та ще щось і грати при цьому. Таких писак понабирали — я б конкурс серед них провів. Ось захочу погано написати — не вийде так, як у них, з вогником. Чому відомі актори рідко знімаються в серіалах? Їм теж потрібні гроші, їм пропонують дуже багато. Але коли вони беруть сценарій «мила» і згадують свої ролі в театрі, кіно… Тому не люблю серіали і зазвичай якщо знімаюся, то або у друзів, або в режисерів, яких знаю.

— Саме йде серіал «Костоправ», у якому ви виконуєте головну роль. Як гадаєте, чи не буде він провальним порівняно з низкою серіалів на медичну тематику, які нині пропонують публіці? І звідки загалом інтерес до медичної тематики, яка, до того ж, подається переважно в гумористичному ключі?

— Гадаю, передусім завдяки «Інтернам» — вони в нас засновники жанру. Хоч був і «Доктор Тирса», багато про медиків знімають американці — «Доктор Хаус», «Швидка допомога»… На мою думку, річ не в лікарях — глядач дивиться кіно про людей. Я вже стомився переконувати в цьому продюсерів «Костоправа». Я й не думав, що з «Костоправа» вийде пристойний фільм, був певен, що це буде жах, бо, скажімо, в моїй ролі немає майже нічого, що написали автори. Коли б я промовляв той текст, що вони написали, — то, може, цей фільм і не вийшов би на екран. Ви не уявляєте, який там був рівень написання. Але треба віддати належне і режисерам, і продюсерам, і операторові, й наші київські актори грали настільки професійно, що все це таки спрацювало на картину. Мені прикро, що дуже багато смішного вирізали. Шкода, приміром, сцену із Памелою Андерсон. У кожній серії дядя Толя (персонаж Олексія Горбунова Анатолій Савчук. — ред.) спілкувався з її плакатом, говорив усе, що в нього накопичилося на душі в цій московській клініці. Усе прибрали. Це 30-річному не збагнути, а мені, 50-річному, зрозуміло, що Памела Андерсон — мрія трьох поколінь чоловіків усього світу, і коли я тобі, дурню, кажу: повісь її сюди і дай мені двічі з нею поспілкуватися, то тільки легше буде продовження знімати й інвестора знаходити.

Цей фільм збиралися робити серйозним. Тоді я сказав: якщо без гумору, якщо не жартуватимемо — то все. Я викреслював шматки зі свого тексту, сперечався і конфліктував із цього приводу. Усі ці бесіди зазвичай закінчувалися такими словами: ми тобі платимо, роби, як хочеш. Але коли ти вже досягаєш якогось статусу, тобі, звісна річ, легше. Можу наполягти на своєму, можу просто піти.

— У яких фільмах ви знімаєтеся тепер?

— Уже четвертий місяць у Петербурзі знімають 16-серійний серіал «Шерлок Холмс». Це справжній класичний «Шерлок Холмс» за Конан Дойлем. Знімає стрічку мій давній приятель, один з улюблених режисерів Андрій Кавун. За умовами контракту не можу розголошувати подробиць, скажу лише, що граю не Шерлока Холмса. Серіал знімається на «Ленфільмі» — там  руїна, але залишилося багато професіоналів, які працюють ще з радянських часів. Зніматися важко, холодно, але від цієї роботи отримую задоволення. Два роки тому молодий режисер Олексій Андріанов почав знімати «Шпигунський роман» за Акуніним. Тут і матеріал пристойний, і Олексій Андріанов, гадаю, зняв хороше кіно.

Нинішнє покоління 20—30-річних у кіно і в театрі дуже яскраве і  талановите. Тому я за них — обома руками. Кричу безупинно з піною на вустах: майбутнє тільки за молодими — треба віддавати молодим талановитим людям усе.

— Повернімося до вашої радіопрограми. Чи правильно сказати, що одеська радіопрограма «Обратная сторона ветра» — клон того, що звучало в київському ефірі? Чи все-таки передбачається якась специфіка?

— Клоном вона ніяк не може бути. Адже різниця є вже навіть у тому, чи ця радіостанція в Києві, чи в Одесі. В Києві нині живуть не ті люди, які жили, коли я там народився і ріс. У цьому плані Одеса, гадаю, завжди була  незалежним містом. Тут атмосфера зовсім інша, яка не дозволить просто клонувати київські програми. Але критерій добору творів тут той самий: що серце підказує, те і беремо. Ми читаємо тільки найяскравіші моменти книги. Коли я подаю найцікавіші шматки — для радіослухача нічого серйозно не порушується.

— У сучасній українській літературі є твори, які варто читати по радіо, і чи є серед них такі, котрі взялися б читати ви?

— Я б читав майже все — але треба відкривати окрему станцію. Я б Лесика Подерв’янського читав. Я і читав його, коли були часи тотальної свободи, —2001-2002 роки. У мене було відчуття, що принаймні на радіо була цілковита свобода. Тож читали і Подерв’янського. Тільки матюки прибирали. Охоче прочитав би Жадана. З його творчістю вперше ознайомився в Москві: 4 чи 5 років тому придбав  збірку оповідань, а вже потім, коли приїхав до Києва, до рук потрапили його твори українською. І від нього в захопленні. Ось його читав би на радіо. Може, ще й прочитаємо.

— Ви, напевне, пам’ятаєте передачу «Театр перед мікрофоном». Те, над чим ви працюєте, можна вважати відродженням цієї традиції, цього жанру?

— Звісно, добре це пам’ятаю, адже  в театральному інституті в нас був спецкурс, де ми слухали радіопостановки. Старі МХАТівські постановки  Станіславського з Яншиним та іншими великими акторами — там був високий рівень професіоналізму. Леонов, Євстигнєєв, Смоктуновський, Янковський — радіопостановки пов’язані із цими іменами. Але нині це важко реанімувати: таких людей не знайти. Кажу про це дуже часто: ми мурахи — всі 40—50-річні найвідоміші актори мого покоління.

— Але досить бодай краєм ока зазирнути у вашу біографію, щоб пересвідчитися, що ви коли й мураха, то дуже працьовита та результативна: кількість ролей просто неймовірна. Ви задоволені своєю акторською долею?

— Моїм хрещеним батьком у кіно був режисер Володимир Попков. Царство йому небесне — він, на жаль, уже пішов із життя. Завдяки йому я знявся в першому своєму фільмі «Вантаж без маркування» і загалом потрапив у кіно. А через 12 років потому, в  найважчий час мого життя, коли я татові коронки різав по граму і продавав, бо багато пив,  Попков  запросив мене до Москви, дав роль Шико (серіал «Графиня де Монсоро». — Прим. «УК»). Це  змінило все моє життя. Загалом я знімаюся вже 27 років, але тільки останні 5—6 мені пропонують те, про що я мріяв усе своє акторське життя.  Скажімо, зніматися у Нікіти Михалкова — знявся в його картині. Мріяв зніматися з Кустуріцею — і два роки тому це сталося у фільмі «Прощавай назавжди». Це суто французька стрічка, яка у Європі мала великий успіх.

Ось так у 50 років я став отримувати ті ролі й ті гроші, про які мріяв у 30.

— Але чому тоді в назві ваших проектів так часто з’являється тема смутку: «Грусть без маркировки», «Грусть пилота»?

— Смуток — це  те, що притаманне чоловікам. Що доросліший чоловік, то сумніший, напевне. Тут дати розшифровку не можу — чому смуток. Смуток — і все. Щодо назви моєї групи — «Грусть пилота», то тут була така історія. На зйомках у Харкові ми зайшли до ресторану з льотною тематикою. І там надибали страву з курчат, що звалася... «Грудь пилота». Назва сподобалася, але ми її трохи змінили. Так 2001 року з’явилася «Грусть пилота».

— Ця група — ваше хобі чи додатковий заробіток?

— Передусім це мій релакс. Хоча трапляються і корпоративи. Я не співак, а актор, і пісні співаю як актор. Звідси й репертуар: Висоцький, Окуджава, Розенбаум, старі блатні пісні, а також кілька українських народних — те, що як артист можу заспівати.

Іван ШЕВЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олексій ГОРБУНОВ. Народився 1961 року в Києві, де 1984-го закінчив Інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Надзвичайно вдалим був дебют у кіно: фільм «Вантаж без маркування», який став одним із лідерів радянського прокату, знято того ж таки 1984 року.  Всього в доробку Олексія Горбунова понад 100 ролей у кінофільмах та телесеріалах. Нині він виконує в кіно до 8 ролей на рік. Заслужений артист України.

ПЕРШИЙ ВІДГУК

«Проданий сміх»

Під таким заголовком 24 березня в «Урядовому кур’єрі» вийшла стаття Зої Роман. У ній авторка порушила проблему сприйняття публікою того чи того телесеріалу, «правильно» реагувати на який допомагає сміх за кадром. «Він діє на глядача, як дзвіночок на піддослідну собаку Павлова, стверджує Зоя Роман. — Тож споживач телепродукту мимоволі починає посміхатися, хоч яким би сумнівним не був жарт. Такі «підказки» мають подвійний ефект: людина, яку справді веселить те, що відбувається на екрані, рано чи пізно перестає дослухатися до реплік головних героїв. Інші, намагаючись зрозуміти, чому професіонали за кадром просто заходяться від реготу через примітивні висловлювання персонажу, поволі втрачають почуття гумору і, відповідно, впевненість у собі».

Нам видалася цікавою реакція на цей матеріал одного з читачів нашого сайту, який назвався Андрієм. Подаємо цю репліку без правок і мовою оригіналу.

«Я разделяю мнение автора, но не полностью. Мне кажется оно несколько пессимистичным. Я согласен с тем, что в современных сериалах, а именно ситкомах, часто используется закадровый смех (по принципу — рефлекторно вызвать смех зрителя), но ведь это такой жанр, который не распространяется на другие виды. Удивительно в статье было то, что сам автор критикует односторонность авторской мысли других журналистов, когда сам односторонне оценивает данную ситуацию. Безусловно, проблема есть, но поиск решения также требуется. Мне кажется, нельзя подымать проблему без своих пропозиций к её решению (если она выносится на общее обозрение). Приведу свою историю. В 2008 году (мне было 20 лет) я пошёл в театр одного актёра «Крик» (г. Днепропетровск). Спектакль назывался «Гріх». Большинство зрителей — молодёжь 20-30 лет. Зрителям в зале очень понравилось. Прошу прощения за скрытую критику автора. И всё же «нужен свет в конце туннеля», ведь формируется народное мнение».