Директор Інституту
інноваційних технологій
і змісту освіти
Олександр УДОД
Останні 20 років, як хвилі у бурхливому морі, то піднімаються, то затухають дискусії щодо підручника з історії. От і нещодавно в Інституті історії НАН провели «круглий стіл» на тему «Викладання больових точок історії України ХХ століття у школах». Про що йшлося, чому тема порушується вкотре, зрештою, чи з’ясовуються істини і як подібні конференції впливають на роботу в школі? На ці та інші запитання відповідає модератор «круглого столу», голова експертної ради Міністерства освіти і науки з історичних наук професор Олександр УДОД.
— Олександре Андрійовичу, добре це чи погано, що нерідко одну й ту ж саму подію автори різних підручників трактують по-різному?
— Пригадайте, єдиний підручник з історії вже був. І саме він побив усі рекорди за накладами — це Короткий курс історії ВКП(б). За часів Радянського Союзу, в 1938–1953 роках, він перевидавався 301 раз, 42,8 млн примірників його перекладено на 67 мов. Ви і список цих мов не складете.
Я понад 30 років працюю у сфері історичної освіти, знаю, як творилися підручники у радянські часи і як вони народжувалися на початку 1990-х років, знаю, яка ситуація в Європі. Маю сказати, що проблема підручника, насамперед підручника з історії, — це вічно актуальна тема. Останнім часом посилилася полеміка щодо статусу підручника, його змісту, особливо щодо історії України ХХ століття.
Сучасний український підручник характеризує саме варіативність. Підручники створено за стандартом, навчальною програмою і, відповідно до результатів конкурсного відбору, видаються 2–3 варіанти підручника з історії України чи всесвітньої історії для окремого класу.
Опановуючи історію, молодь повинна насамперед навчитися критичному мисленню. Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ
— Але ж це не вносило ясності при трактуванні окремих питань.
— Гадаю, ідеальним варіантом стане публічна дискусія щодо контраверсійних питань, консенсус і позиція більшості, які трансформувалися б у зміст програм та підручників. Натомість нині є потреба постійно вести діалог: фахівці-історики — науковці — методисти — вчителі історії. «Круглий стіл» став ще однією сходинкою у взаєморозумінні для вироблення спільної освітньої стратегії.
Підручник нині не єдине джерело знань, за яким діти опановують програмний матеріал. Більш того, він за своєю консервативністю поступається іншим джерелам, сучаснішим (Вікіпедія, історичні сайти).
— Але до того, що там пишеться, треба ставитись критично. Отже, школа має давати учням базу для осмислення сприйняття інформації.
—Упевнений, що сучасні школярі добре знають історію, мають чіткі, сформовані уявлення. Доказом цього є результати ЗНО, наприклад, які публікуються у звітах Українського центру оцінювання якості освіти. Історію України часто обирають для ЗНО, і цей предмет постійно перебуває на 2–3-му місці серед десятка предметів у рейтингу.
— Як цю проблему формулювали інші учасники дискусії?
— Виховувати навички критичного мислення, але й дотримуватися нейтральних формулювань, — така позиція більшості.
Зокрема, не погоджується з тим, що на першому місці у підручнику з історії мають стояти фактографічні знання, доктор історичних наук, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталія Яковенко. Їх можна викласти й у фактографічній табличці, вважає вона. На першому місці має бути, по-перше, виховання навичок критичного мислення, а по-друге — соціалізація, тобто ототожнення себе саме з цією історією.
Основною складовою підручника з історії України ХХ століття професор вважає гармонізацію історичних пам’ятей. Наголошуючи, що в академічній історії, а тим більше в підручниковій, не може існувати поняття правди і об’єктивності, Наталія Яковенко радить перейти від настановчого дискурсу до відкритого. Ми не вносимо у підручник оцінкових мотивів, окрім єдиного сюжету, наголошує вона.
Зважати й на те, що українське суспільство не є єдиним, пропонує автор програм та підручників, кандидат історичних наук Ігор Щупак.
Є різна історична пам’ять, а тому різне бачення історичних процесів, особливо тих, які відбувалися у ХХ столітті. До контраверсійних належать питання, пов’язані з історією визвольного руху, з війнами, геноцидами, етнічними чистками, масовими репресіями тощо. Тобто ті, які зачіпають значні групи населення. Це і Голодомор, і Голокост, і Волинська трагедія, і депортація кримських татар. Тож у сучасному підручнику якомога нейтрально має бути сформульовано сутність того чи того історичного явища та визначення понять.
— Чи може один автор врахувати всі відтінки проблем?
— Утворити авторські колективи та обрати модель підручника — так відповіли на запитання учасники «круглого столу». Підручник, який рекомендовано на загальнодержавному рівні, не має права писати одна людина, зазначала професор кафедри всесвітньої історії і методики навчання Київського університету імені Бориса Грінченка Оксана Салата. Вона впевнена, що підручник має створюватися як проект, до якого увійдуть науковці вищої школи та вчителі загальноосвітніх навчальних закладів. У написанні текстів важливо уникати суб’єктивної точки зору. Так, колективи авторів мають створювати і підручники, і посібники, й упорядковувати документи.
Професор Станіслав Кульчицький сказав, що дійшов такого висновку: лише вчитель разом з науковцем можуть створити справді сучасний підручник. Хоча б тому, що науковець далекий від спілкування з дітьми і не знає, як його формулювання можуть сприйматися. А вчитель це знає. Важливо створювати методичні посібники, адже для вчителів вони вкрай потрібні.
Скільки б ми не писали підручників, завжди їх будуть критикувати, додав він. І до цього треба ставитися нормально. Треба вдосконалювати програми. Навіть на основі однієї програми можна створювати абсолютно різні підручники.
На думку вчителя історії Олександра Гісема, є дві моделі підручника. Перша — путівник по інформації — це набір методичних прийомів, який дає змогу опанувати певну суму знань. Друга — коли є авторське бачення історичного процесу на певному відтинку часу. Він вважає, що ми маємо визначитися з моделлю підручника, натомість нині спостерігаємо тенденцію до схрещення цих моделей.
— Отже, факти викладаються у підручнику так, щоб допомогти учням самим розібратися у складних явищах?
— Ось як на це запитання відповідає старший дорадник Верховного комісара ООН у справах біженців у гарячих точках історик Богдан Нагайо: підручник як компас, а нині вже як GPS, повинен показати, звідки ми прийшли і де ми опинилися. Головне — це подати основу фактів, проте намагатися допомогти учням та студентам розібратися у складних явищах. Нині ми маємо брати до уваги нові реалії, зокрема соціальні медіа. Не забуваймо, що всі студенти, зокрема на Заході, читають Вікіпедію. Щоб написати будь-яку роботу, вони користуються цим ресурсом. Я вважаю, що історики не мають права дозволити аматорам, ентузіастам по-своєму писати історію на цьому ресурсі.
— Здебільшого історія тлумачиться фактами воєн. Але люди не лише воювали, творили революції, але й займались буденними справами. Як через них донести правду минувшини?
— Історія повсякденності — як люди жили насправді — це не тільки інший погляд на історію, це інша, нова методологія історії. А тому прагнемо вивчати контраверсійні питання через історію повсякденності.
Через історію повсякденності можна навіть показати історію війни не з точки зору воєначальників, а як жила людина кожного дня в умовах війни: і на фронті, і в тилу. Якщо подивитися і співпережити з людьми всі 1418 днів і ночей Великої Вітчизняної війни, то всі люди зрозуміють: справді війна — це зло.
Розповім, як ми працювали над текстом підручника з історії для 5 класу. Серед тем, які розглядаються у підручнику, — питання про Києво-Печерську лавру, Успенський собор, який був зруйнований в роки війни. Не заглиблюючись у суперечливі подробиці, ми вирішили написати: «війна не пощадила навіть святині».
— Олександре Андрійовичу, можна погодитись із вами, що зустріч за «круглим столом» — лише сходинка у взаєморозумінні між істориками. Чи можна сказати, що ця дискусія окреслила певні рамки толерантності, за які професіоналу виходити не можна?
— Справді, толерантність — одна з передумов написання об’єктивного підручника історії. Коли автор це враховує, особисті емоції і пристрасті він підпорядковує науковому аналізу. Такий підхід має бути визначальним.
— Як і в медицині, при написанні підручника автор має керуватись правилом «Не зашкодь!». Чи не так?
— Звичайно. І цьому питанню учасники розмови приділили належну увагу. Наголошувалось, що автор має прищепити учням спільні національні цінності. Сприяти формуванню національної ідентичності, забезпечуючи толерантне ставлення до культурної різноманітності в державі.
Микола ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр УДОД. Народився 1957 року в селі Тарасівка Запорізької області. Закінчив історичний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Один з творців сучасної моделі історичної освіти в Україні: автор державних стандартів, концепцій, програм, підручників та методичних посібників з історії. Національний експерт Ради Європи з питань історичної освіти. Під його керівництвом розроблено Національну стратегію розвитку освіти в Україні на 2012—2021 роки. Голова експертної ради Міносвіти з історичних наук. Заступник голови спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій Інституту історії України НАН України та Інституту педагогіки НАПН України. Автор понад 300 наукових праць. Член-кореспондент НАПН України, доктор історичних наук, професор. Директор Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки, завідувач відділу української історіографії Інституту історії України НАН України.