До місця призначеної зустрічі він приїхав хвилина у хвилину, бо звик цінувати свій і чужий час. Акуратно поставивши яскраво-червоний мотоцикл, якого ніжно називає «китайчуком», відразу дістав цигарку.
Між іншим повідомив, що його двоколісному другові вже 8 років. А на вигляд як новий. Чому? Бо має ще два мотоцикли і за всіма доглядає постійно і прискіпливо, бо без них не зміг би допомагати друзям-землякам, які залишилися там, на фронтовому Донбасі і з якими пліч-о-пліч провів важкі воєнні місяці.
А потім зізнався, що кілька років тому став… байкером, записавшись до міського клубу в Сумах. Хоч ще в юності впав з мотоцикла і більш як два десятиліття боявся сідати за кермо. Але з десяток років тому поборов страх і таки наважився осідлати двоколісного коня.
Утім, хіба то страх, якщо його порівняти з побаченим і пережитим там, у воєнному пеклі, яке пройшов чесно, з гідністю, як і личить справжньому чоловікові. До того ж з іменем, яке в перекладі з грецької означає «захисник людей», а загалом — України, народу, земляків, дружини, доньок, онука.
До війська пішов добровольцем
Олександр Іщенко до найменших дрібниць пам’ятає торішній березневий день, коли прийшов до міського військового комісаріату. Сказав, що готовий служити у зоні АТО: має спеціальності водія, зв’язківця, за потреби може опанувати іншу, потрібнішу.
А вже наступного ранку тримав у руках повістку. Того дня сім’єю зібралися відпочити на лоні природи. І вже там повідомив рідних, що за кілька днів від’їжджає із Сум.
Як і належить, були військові збори, відповідна підготовка. А далі — зона АТО. Служив у 27-му Сумському артилерійському полку, який нині набув статусу бригади. Спершу очолював відділення, а згодом — взвод матеріально-технічного забезпечення.
Ремонтувати військову техніку в бойових умовах — справа не з легких. Чому, пояснювати зайве. Як каже Олександр Григорович, тоді, в перші місяці бойових дій, покладалися переважно на ентузіазм і волонтерську допомогу насамперед земляків.
Техніка, яка поверталася з передової, трималася на чесному слові. По-перше, морально й фізично застаріла, по-друге, вся пошкоджена. Траплялося, що у вантажівки були відірвані всі колеса — спробуй у польових умовах встановити нові.
Мали дещицю інструментів і пристроїв, зокрема кран, зварювальний апарат, але для капітальних ремонтів їх не вистачало. Тож відразу зателефонував до друзів-земляків у Сумах із єдиним проханням: хто чим зможе — допоможіть у ремонті.
До честі кожного з них, відгукнулися настільки дружно й активно, що й сам упевнився: бойове побратимство особливе.
Юрій Синько, Андрій Букін, Олександр Величко та інші друзі одразу бралися до роботи. А Сергій Соловченко, в якого ремонтна майстерня на околиці обласного центру, разом зі спеціалістами за першим замовленням безплатно розточували гільзи, головки циліндрів тощо.
Одне слово, справа пішла. Коли через півроку Олександр приїхав у Суми в короткотермінову відпустку, кожну годину використав із максимальною користю для спільної справи. Разом з друзями зібрали 11(!) мішків гуманітарної допомоги: одяг, харчові продукти, маскувальні сітки, предмети гігієни. Знайшли навіть бензопилку, таку потрібну річ у воєнних умовах.
Коли все це вантажили в автобус, який мав відвезти сумчан на Донбас, водій завагався, чи мішки помістяться. Сиділи тісно, однак вантаж доставили за адресою.
Хоч трохи несподівано, та знайшов добровільних помічників серед місцевого населення Донеччини. Багато хто, посидівши у підвалах по місяцю й більше, на власному гіркому досвіді переконався, що годі чекати порятунку і підтримки від північного сусіда. Приносили запасні частини до техніки, допомагали вантажити, носити.
Бойові «урагани», транспортувально-зарядні машини, інша техніка після ремонту знову вирушала на передову. З кожним місяцем упевнювався: міцніє не тільки матеріально-технічна база, а й бойовий дух побратимів.
На жаль, не обійшлося без важких втрат. За час перебування в АТО загинули троє побратимів Олександра. Боляче переживав і переживає за кожного. І тепер, коли випадає нагода, іде на міське кладовище, де поховали героїв, щоб уклонитися їм.
Ще там, у зоні АТО, дав собі слово: повернувшись до Сум, неодмінно продовжить волонтерську справу. Бо хто як не він найкраще знає потреби бійців і кому як не йому й надалі допомагати друзям-землякам, які нині там, на передовій?
.jpg)
Не робота, а покликання
Олександр Іщенко демобілізувався рівно через рік після призову, наприкінці березня 2015-го. Відразу повернувся до основної роботи водієм. Але думками і діями — там, разом із друзями.
Якщо все зроблене за останні півроку скласти в умовну посудину, то важко буде визначити, скільки і чого саме зібрано для побратимів.
Олександр Григорович розмірковує просто і конкретно: на передовій знадобиться все, що й у мирному житті, тільки умови там зовсім інші.
Простий приклад. Для гоління потрібне люстерко. А де його взяти, на чому і як закріпити? Згадує, як малесенький осколок дзеркальця чіпляли на дереві й кожен чекав своєї черги.
Але ж обстановка вимагає особливої обережності. Щоб ворожий снайпер не помітив сонячних зайчиків, заздалегідь обгороджувалися гіллям.
А як закріплювати люстерко? Добре, коли під рукою є цвяшки чи липка стрічка. Тож тепер, вирізаючи дзеркальні прямокутники, кожен комплектує «кріпильними» матеріалами — стрічкою або кількома дрібними гвіздочками.
Продовжує збирати кошти на сухий дезодорант, зручний у користуванні. Сформовані комплекти розраховує найближчими днями надіслати поштою або передати військовослужбовцями, які приїздять додому у відпустку.
Дійшов висновку, що бійцям потрібні не прості традиційні рюкзаки, а сучасні — тактичні. Солдати армій інших країн їх уже давно мають, бо вони надзвичайно зручні, компактні. Знайшов адреси, за якими можна придбати їх за нижчою, ніж в інтернеті, ціною.
Уже готові до відправлення перші шість рюкзаків. Три — за зібрані добровільні кошти, на два дали гроші працівники однієї з ювелірних майстерень Сум, ще на один — члени байкерського клубу Wind riders.
Олександр каже, що останнім часом добровільних пожертв стало менше. Розуміючи матеріальну скруту земляків, усе-таки переконаний: війна і надалі потребуватиме витрат. Справедливо підмічено: щоб не утримувати чужу армію, потрібно дбати про свою.
…Олександр загасив чергову цигарку і глянув на годинник: «Треба ще проїхати за трьома адресами, де можуть чимось допомогти. Та й завтра вранці зустріч».
Яскраво-червоний «китайчук» завівся з півоберта. Як і належить техніці, в якої дбайливий і уважний господар.