Ті, хто хоч раз бачив вироби сумчанина Олександра Шарапова, не приховують захоплення і здивування. Бо те, що він виготовляє, не підпадає під жодне лекало, стандарт чи якусь усталеність. Неймовірна гра кольорів і тіней, фантастичне геометричне поєднання ліній і згинів, яскравий політ творчої уяви — все це переплітається у сережках, кулонах, брошках, шкатулках та інших виробах, які в умілих руках Майстра стають витворами мистецтва. А сьогодні Олександр ШАРАПОВ — гість «Урядового кур’єра».
— Олександре Ігоровичу, улюбленим мистецтвом ви займаєтеся більш як 40 років. А пригадайте, з чого все починалося. Можливо, у вашій родині хтось мав подібне хобі?
— Ні, такого захоплення в сім’ї ні в кого не було. Прадід Іван Михайлович Чельцов — професор-хімік, сподвижник Дмитра Менделєєва; дід Олександр Миколайович Шарапов — спеціаліст у галузі облаштування лісу, викладав у Бузулуцькому лісогосподарському технікумі. Другий дід Микола Федорович Ємельянов працював на залізниці. Батьки — інженери. Ніхто із них не займався якимось видом творчості, однак саме творче начало у сім’ї завжди було.
Із чого все почалося? Сказати складно, якщо можливо. Але достеменно відомі кілька чинників, які вивели мене на цей шлях.
Найбільш ранній з них — надзвичайний вплив казок Павла Бажова. Хазяйка мідної гори, малахітова шкатулка, уральські самоцвіти — все це з уральського дитинства. Слово «малахіт» мене зачарувало і заворожило. Здавалося, що це не про камінь, а про якесь загадкове явище. Від нього мені неспокійно й досі.
Потім, коли сім’я переїжджала до Сум у зв’язку з новою роботою батьків в НДІ «Хіммаш» (пізніше ВНДІкомпресормаш), я три роки жив у бабусі в містечку Бузулук. Донька Івана Чельцова Людмила Іванівна Шарапова була палкою прихильницею книжок і мистецтва. Там я вперше почув слова «інкрустація», «інтарсія», «маркетрі», «паркетрі». Там, у бабусі, вперше побачив і шкатулки з інкрустаціями, розмаїття книжок.
Музеї, художники, інтер’єри, палаци, архітектура — вочевидь, це були перші зерна. А сприятливим ґрунтом для них виявилася любов до конструювання та дитячих саморобок, які заохочували батьки — тато з мамою створювали для цього відповідну атмосферу, даруючи мені конструктори, матеріали, інструменти, літературу. До того ж вони передплачували до десятка науково-популярних журналів, які були для мене настільною літературою. Важливо, що і батько був технологом, конструктором, винахідником.
Ще один істотний чинник: сестра Ольга, яка, працюючи у відділі мистецтв Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки, вела «серед мене» наполегливу просвітницьку роботу. Цей затяжний процес накопичення та великий спільний сімейний потенціал приблизно до початку 1980-х років викристалізувався у відповідну творчість.
— Ви автор унікальної технології інкрустації дерев’яних поверхонь бурштином. У чому її суть і як ви прийшли до неї?
— Усе почалося з бажання відійти від звичних традиційних форм у виготовленні корпусу виробу. Тоді йшлося про скриньку. Стандартний вибір обмежений: або прямокутна коробочка, або кругла, точена на токарному верстаті. Це мені швидко набридло, і я став шукати, експериментувати. Нині, у часи 3D-моделювання, це просто, а чотири десятиліття тому було інакше.
Мене цікавила можливість вільного формотворення на основі лекальних ліній і об’ємів, що плавно перетікають усією поверхнею корпусу. Тоді я працював на заводі, на дільниці автоматики, тож в обідню перерву займався дослідами. Ручний дитячий лобзик, двійко напилків, наждачний папір, ніж, стамеска. Тепер важко повірити, але в ті часи проблемою було купити пилки для лобзика, свердло потрібного діаметра, взагалі інструмент. У цеховій комірчині була навіть черга на плоскогубці для роботи. Матеріалом слугувала пакувальна дошка, береза, вільха, інколи червоне дерево.
Не швидко, але напрацював три варіанти формування корпусу виробу. І тут зіткнувся із проблемою. З’ясувалося, що класична техніка інкрустації майже неприйнятна для хвилеподібних поверхонь. У ній усе побудовано на дуже тонкій ручній підгонці елементів декору і посадкових місць між собою. З огляду на різні властивості застосовуваних у наборі матеріалів, загальну кількість складових елементів декору це складне завдання навіть для плоскої поверхні. Тож треба було придумати, як надати техніці гнучкості.
Логіка підказала: потрібна певна проміжна пластична фаза, яка дасть змогу декорованому набору підлаштовуватися під потрібну форму декорованої поверхні, повторювати її згини. Пізніше проявилася ще одна несподівана властивість нової техніки.
Річ у тім, що класична інкрустація потребує носія — фільонки, стільниці, кришки шкатулки чи футляра, без чого вона не може існувати. А нова техніка за потреби чи відповідно до авторського задуму дає змогу інкрустованому декору самому стати елементом несучої конструкції корпусу і водночас працювати ще й на просвіт.
.JPG)
— Коли працюєте? Чекаєте на натхнення чи доводиться ставити процес на потік?
— Тривалий час вважав себе художником. Але поступово дійшов до точнішого поняття: розробник. Тобто спершу розробник, а вже потім художник. А творчість — завершальна, презентаційна частина загального процесу, одна зі складових. Натхнення, безперечно, важливе для мене на будь-якому етапі загального процесу і залежить від багатьох чинників — зовнішніх і внутрішніх. Але не буває його затяжних приливів, бо це відчуття занадто вразливе і тонке. Тож вдається чергувати творчі періоди, оздоблені натхненням, із часовими проміжками, коли домінують пошук, експеримент, основа яких — допитливість, азарт, змагання з матеріалом і технічним процесом, намагання переконати їх підкоритися, зробити так, як потрібно мені.
— Яка у вас майстерня і чим обладнана?
— Власної майстерні в мене нема і ніколи не було. На сьогодні це проблема. Дуже виручають і допомагають друзі, які мають столярне й паркетне виробництво. За потреби звертаюся до них. Брак майстерні дуже обмежує можливості, гальмує роботу. За останні 3—4 роки переформатував свою діяльність під нові напрями — авторські прикраси та біжутерія. Працюю вдома. І тут виручає моя універсальна техніка інкрустації, яка однаково придатна і для інкрустації меблів, і для виготовлення сережок, брошок, кулонів.
Жодного особливого обладнання у мене немає, все звичайне: дриль, лобзик, бормашина, саморобний токарний верстат тощо.
— Чи є у вас улюблені роботи? Наскільки легко відпускаєте їх, якщо хтось бажає придбати?
— Колись намагався відокремити улюблені роботи, але прийшло розуміння, що така класифікація не годиться. Не виходить. Можна скласти перелік тих робіт, з якими довелося пововтузитися довше, ніж з іншими, або які вдалися максимально до задуму. Але є улюблена технологія, яка завжди зі мною. Це такий собі чарівний інструмент, що дає змогу виготовити і те, й інше, і третє, і щоразу нове, неповторне, і кінця-краю цьому немає.
Тож володіючи невичерпним джерелом, з роботами розлучаюся легко, із задоволенням. Бо знаю, що людям вони дарують радість. До того ж це приємний привілей художника — дарувати власні твори. Якби міг, усі свої роботи дарував би, хоч нині співвідношення приблизно 60 на 40 на користь подарованих.
— Чи розвинена в Україні технологія, яку ви культивуєте?
— Ні, наскільки мені відомо, інкрустація в Україні як самостійна і власна декоративна технологія ніколи не розвивалася. Це доволі складний процес, що потребує цілого комплексу специфічних чинників і складових — технологічних, виробничих, економічних, ринкових, навчальних. Пошуки, експерименти, винахідницька діяльність завжди витратні з точки зору ресурсів, фінансів, часу. До того ж очікуваний результат не завжди буває швидким.
Саме тому, на жаль, у нас усе здебільшого вторинне — запозичене, скомпільоване, скопійоване: від дизайну меблів та інтер’єру до шурупа і клею — все чуже. Щоб щось мати власне, потрібно витратити час і кошти на пошуки, досліди, підготовку спеціалістів, виготовлення зразка, доопрацювання сирих рішень, вивчення і аналіз ринку та багато іншого.
Щоб піти таким шляхом, власник виробництва сам повинен бути насамперед творчою людиною і розуміти, що ці вкладення — на далеку перспективу, на створення унікальних конкурентних переваг. На жаль, поки що це не про нас. Однак саме на стику різноманітних виробничих, технологічних, творчих процесів приховані величезні потенційні можливості для інтенсифікації й диверсифікації уже наявних виробництв. Але їх не видно, вони не проявляються, доки не спробуєш.
Чи багато таких, хто постійно в пошуку? Я, наприклад, не знаю столярних виробництв, які б шукали чи експериментували на напрямі дерево — скло — камінь. Чи студія Тіффані із власним пошуками у склі — дереві — камінні. Чи переробники бурштину: бурштин — камінь — дерево — скло.
Річ у тому, що саме декоративні технології дають змогу перевести виріб із категорії просто якісного товару (наприклад, комод, крісло, балясина чи вітражний світильник) у категорію предметів декоративно-прикладного мистецтва. І заробляти не переробкою вагонів лісу, а концентрацією творчої насиченості поверхні виробу. Так, є загальнодоступні декоративні технології і матеріали, фарби, лаки, позолота, сухозлітка, якими користуються всі хто забажає. Але йдеться про інше — розроблення власного неповторного способу, прийому, технології декорування і створення неповторного національного українського продукту, а не про постійне позичання і переробку закордонного під українське.
Судячи з роликів у ютубі, самородків-талантів в Україні багато. Ось тільки застосування своїм здібностям вони поки що не знаходять. Дуже хочеться вірити, що колись знайдуть.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ШАРАПОВ. Народився 1958 року у Свердловську (Єкатеринбург). З 1967-го мешкає в Сумах. Навчався на будівельному факультеті Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Понад 20 років працював слюсарем-електромонтажником на СМНВО ім. Фрунзе, потім столяром і різьбярем у приватних фірмах. Спеціалізується на дослідній та експериментальній діяльності у царині декоративно-прикладних і меблевих технологій. Автор запатентованої технології бурштинової інкрустації. Його роботи зберігаються у приватних колекціях шанувальників декоративно-прикладного мистецтва.