Нещодавно в Херсоні закінчився XVI Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії», який щорічно проводить Обласний академічний музично-драматичний театр ім. М. Куліша. А людиною, яка 16 років тому генерувала цей плідний мистецький проект, є його генеральний директор — художній керівник Олександр Книга.
Враховуючи, що нині театр у Херсоні — це своєрідний містоутворюючий чинник і його бренд, то заслуга в цьому і Олександра Андрійовича. Він, народжений 55 років тому майже в День театру, впевнений: і в досить непростий для країни час мистецтво загалом і театр зокрема життєво потрібні. Бо це, як за Гоголем, «кафедра, з якої можна сказати людям багато доброго».
— Олександре Андрійовичу, почнемо ще з одного вашого особистого ювілею — 25 років, як ви очолюєте Херсонський театр ім. М. Куліша.
— У квітні й виповнилося. Коли мене «передали» в херсонський театр, я якраз відсвяткував своє 30-річчя і працював завідувачем відділу культури цюрупинської облради. І ці чверть століття пролетіли як один день. Бо час тягнеться, коли людина не знає, чим зайнятися і що собі придумати, а тут такий щоденний калейдоскоп… У мене вже діти дорослі, онуки з’явилися, а я не пам’ятаю, як вони так швидко виросли. Дуже добре, що, крім чотирьох дорослих дітей, є ще маленька донечка — найулюбленіша, бо найменша, і я їй віддаю те, що, можливо, не віддав старшим дітям.
За ці 25 років директорства я не міг розслабитися і щось не придумувати, аби глядач прийшов і завтра, і післязавтра, і його в нас все цікавило. За різними рейтингами я один із найвпізнаваніших людей у місті. І я знаю наших глядачів, часто сам зустрічаю їх на вході в театр. Звичайно, дуже хочеться підтримки. Але за період мого директорства змінився вже 11-й міністр культури і 15-й очільник облдержадміністрації. Важко, коли немає послідовності в зміні керівників і ми шарахаємося у різні боки: то театри скорочують, то кажуть оптимізувати штатні розклади. Ми чомусь постійно доводимо, що репертуарний театр потрібний. А який зальотний антрепризний театр може показати 360 вистав на рік? І не просто показати, а при повних залах.
— Можливо, чиновникам не хочеться на театри виділяти державні кошти. А загалом театр може заробляти, принаймні хоча б на себе?
— Повністю себе забезпечувати апріорі не може. І держава, між іншим, дотує не театр, а глядача, який купує квиток не за 100 $, а за 20 гривень. Але скажу, що театр може заробляти, і навіть похвалюся, що наш херсонський — один із небагатьох обласних театрів, який заробляє 3,5 млн гривень. Це дуже багато для міста, де 350 тисяч населення. Я знаю ситуацію в Україні, і ми єдиний театр, який протягом останніх 15 років не отримує жодної копійки на енергоносії при випуску вистави. І я вдячний, що навіть у кризу наш херсонський глядач несе свої копійки, щоб нас підтримати.
— А вам часто доводиться чути вираз «периферійний театр»?
— У нас здорові амбіції, ми завжди намагаємося довести, що в мистецтві не існує поняття провінції. Може бути прекрасний театр у Херсоні і зовсім слабенький у Києві. 16 років тому були теж нелегкі часи. Ми тоді одержували зарплату капцями, цукром, горілкою… Ходили в театр дуже мало, і коли мене десь представляли як директора театру, то з подивом питали: «А що, театр ще не закрили?». І, власне, «Мельпомену Таврії» й організували, щоб довести, що театр ще живий. Я запропонував: «Давайте «тягнути» в Херсон все найкраще, що є в театрі». І за ці 16 років, поза сумнівом, рівень фестивальних спектаклів значно зріс.
Коли на початку я дзвонив у якийсь польський чи угорський театр: «Я з Херсона. У нас тут є театр…», то вони, звісно, дивуючись, спочатку сміялися через назву міста, а потім шукали його на мапі. Та, приїхавши один раз, залишаються й досі нашими друзями. Своїй команді я ставлю завдання: гості повинні поїхати з найкращим враженням про театр, Херсон і Україну. Вистави проходять при повних аншлагах, і вже за тиждень усі квитки продані.
— Як знайшли сили й можливості провести його у нинішніх складних умовах?
— Мене гризли сумніви до останнього — робити цього року фестиваль чи ні. З усіх боків говорили: не виходьмо на вулиці, не треба проводити карнавальну ходу містом. Але я бачив, що людям конче потрібний позитив. Адже є вже певна хвороба — вони подивляться новини, а потім не сплять уночі. І я вирішив: проводитимемо, незважаючи ні на що. Якщо чесно, то я думав: «Ну, на відкриття фестивалю вийде чоловік 300— 400». Та коли було людей не менше, аніж на ювілейній, 15-й «Мельпомені» (тільки дітей з художніх колективів 3,5 тисячі), то це справді надихає. Я бачив обличчя людей, які просто усміхалися від того, що страх пішов.
І хоча цього року не так багато було вистав, але на фестивальні заходи ми продали 11 тисяч квитків. Це окрім вуличних заходів. Ми позиціонувалися як театр скрізь — на пленері, в парку. У нас навіть португальці грали виставу під сценічним колом у підвалі. І мені в Інтернеті сподобалася одна фраза: «Сьогодні потрібен культурний мілітаризм». Справді, культура повинна бути озброєна: професійними митцями, технічними засобами, які дадуть змогу зробити мистецький твір і дійти до серця кожної людини, виховавши того патріота, який цінуватиме свою батьківщину. А головне, щось робити для цього.
Ми ж інколи про патріотизм згадуємо тоді, коли треба йти на барикади або щось боронити. А патріотизм — це ж повсякденне поняття. Ми повинні зрозуміти, що країні буде тоді добре, коли ми самі будемо щось робити навколо себе, для себе і своїх дітей. Я дивлюсь в очі людей, які заходять у театр і які виходять з нього, і бачу різницю. Мабуть, за цю різницю й повинна держава давати культурі кошти, щоб у нас потім не виникало таких проблем, як нині.
.jpg)
— Учасників і гостей фестивалю цього року було набагато менше, аніж на минулих?
— Це й зрозуміло. Заявок було дуже багато. Але, чим ближче до фестивалю, обстановка загострювалась. Так, після подій в Одесі відмовився їхати колектив угорського драматичного театру з міста Бекешчаба, бо їх поїзд йшов до Одеси. Але директор і режисер цього театру сказали, що особисто вони обов’язково приїдуть. Й додержали слова. А режисер Бела Мерьо навіть був членом журі фестивалю.
— Здається, Мерьо ставив і вистави в Херсоні?
— Так, він наш давній друг. Особисто я з ним познайомився, коли був призначений директором херсонського театру, де вже була співпраця з театром із Залаегерсега, обласного центру Угорщини. Театри наших міст дружили, і в Залаегерсегу навіть є херсонський мікрорайон і пам’ятник Тарасу Шевченку, а в Херсоні — вулиця Залаегерсег і пам’ятник Петефі. І я, прийнявши цю естафету, підтримав спільний театральний проект «Уявний репортаж із американського поп-фестивалю» в постановці Бели Мерьо. Восени ми знову плануємо його постановку в нашому театрі — комедію «Блоха у вусі» Жоржа Фейдо.
— Хто ще із запланованих театрів цього року не зміг приїхати?
— Ми навіть надрукували афіші з виставою грузинського театру. Але потім там сказали, що їхати не рекомендує їх МЗС. Перед цим відмовилися три російських колективи, мотивуючи фінансовими проблемами. Та все одно в нас було п’ять країн, що для статусу міжнародного мінімально достатньо. Хоч ми не звикли до такої кількості, бо, наприклад, на минулорічній «Мельпомені» було 32 вистави із 16 країн і 21 міста світу. Але в наших нинішніх умовах, вважаю, головне, що фестиваль відбувся. І ми розширили його програму якимись альтернативними речами. Тому з’явилися певні креативні майданчики.
— А як у Херсон потрапив португальський театр?
— Ми ж роками відслідковуємо життя світового театру, часом самі їздимо, вибираємо. На початку травня я полетів у Португалію на прем’єру вистави «Малюнок Пікассо» театру СТВ з міста Брага. І ми з директором театру Руєм Майоргою підписали угоду. До того ж влітку мене запросили взяти участь у великому симпозіумі директорів європейських театрів у Мадриді. Тобто ми вже потрапляємо в якісь певні умови, де можемо бути учасниками європейської спільноти та їх проектів.
— А ще щось хочеться зробити в майбутніх «Мельпоменах Таврії»?
— Хочу привезти якийсь грандіозний бродвейський мюзикл або виставу знаменитого польського режисера Кшиштофа Варліковського «Варшавські кабаре», яку взимку я бачив на найбільшому польському фестивалі у Кракові. Вона триває п’ять годин, і показали її не в театрі, а у величезній краківській телестудії з гігантськими декораціями і вражаючим звуком. Це й справді було таке захоплююче дійство, що я висидів ці п’ять годин розкривши рота. Вважаючи, що нині дуже спресований час і просто неможливо відірвати людину на цілих п’ять годин, тут я зрозумів: можна. Інколи, змінивши свій темпоритм, треба зупинитися і подумати про життя: хто ми такі, куди мчимося. До речі, це було дуже показово в Португалії. Коли я прилетів, мені сказали: «Ми знаємо ваш неспокійний характер, ваш темп життя, тому просимо: «Зупиніться, відпочиньте, бо у нас живуть абсолютно інакше». І справді, там люди не поспішають, вистави починаються о 21.30, бо португальці поки не повечеряють, не йдуть у театр. Я там був лише чотири дні, але замислився над тим, що ми хочемо краще жити, та наше життя інколи таке швидкоплинне: то революції, то вибори, то ще щось.
— Традиційно «Мельпомена Таврії» є місцем зустрічі керівників практично всіх українських театрів. Цьогорічна робоча нарада з представниками Міністерства культури була особливо тривалою й напруженою. Якась користь після цього може бути?
— Поза сумнівом. Міністерство готує зміни до закону про театри, і ми, маючи таку змогу, передали багато своїх пропозицій. Дуже не хочеться, щоб їх пропонували й приймали люди, далекі від самої театральної практики. В наших планах — громадська організація режисерів України, бо настав час об’єднати нове покоління режисерів. Є ідея майстер-класів, які б для них провів знаний режисер Дмитро Богомазов. Намагаємося, щоб працювало наше місцеве відділення Спілки театральних діячів, адже такі спілки повинні бути. Так, ми організували свою премію ім. Мішукова, яку вручаємо в День театру. Підтримуємо пенсіонерів, які потребують нашої уваги. Провели серію творчих зустрічей у кафе-театрі з відомими акторами і режисерами. Спробували це як експеримент, а виявилося, що глядачам дуже цікаво, бо повні зали.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр КНИГА. Народився 1959 року. Закінчив Київський державний інститут культури. Заслужений діяч мистецтв України.