Фотохудожник з Рівного Олександр Харват, здається, народжений для створення цікавих інформаційних приводів. Рівняни ще захоплено розглядають його фотовиставку «Такий вигляд має мужнє милосердя», герої якої — медики центральної міської лікарні, які стоять на першій лінії боротьби з коронавірусом, а він сам уже в Одесі. Там у галереї «Сади Перемоги» презентує 100 найкращих фотографій шостого міжнародного конкурсу репортерської фотографії Life Press Foto, що цьогоріч уперше змінив рівненську прописку і розширив географію учасників аж до 27 країн. 

А за кілька днів уже запрошує охочих зустріти світанок і зафіксувати цю унікальну мить на фото. Одне слово, вихопити митця на розмову з такого ритму виявилося непросто. Проте вдалося. 

«Зафіксована мить проростає у Вічність»

— Олександре, Тараканівський форт, Білівські хутори, руїни Губківського замку, інші унікальні місцини Рівненщини — це такі собі карантинні фотосесії?

— І так, і ні. Бо хіба треба чекати на карантин, щоб побачити і відчути, як прокидається сонечко чи наливається колос, як селяни ведуть худобу на пасовище, пірнаючи в пухнасту ковдру ранкового туману? Таким був, приміром, наш пленер у фотоклубі «Простір фото»: цілющу силу природи відчули сповна. Таке собі фотополювання на ранок літнього сонцестояння на Білівських хуторах чи захід сонця. 

До речі, наш фотоклуб незабаром відзначає 15 років. Ось так на просторах рідного краю підтверджуємо його промовисту назву. І тут карантин на поміч. Він дав змогу зосередитися на тому, на що зазвичай не вистачає часу. Отож беремо апарати, гарний настрій і мандруємо. 

— Мандрівки з Харватом дорогого варті. Хоч фотографують тепер, здається, всі і все, що тільки потрапляє під руку. 

— І нехай фотографують, ми ж усі трішки фотографи. Зафіксована мить уже, вважайте, проростає у Вічність. І фотографію використовують скрізь. Інше питання, чи не роблять це зі злим умислом, що ілюструють фотографії. Адже нині з допомогою псевдопатріотизму та бототехнологій можна швидко зробити зі злочинця героя і навпаки, спаплюжити чесне ім’я. Натиснув кнопку — і брехня полетіла по світу. Оце й не дає спати спокійно. 

Приміром, я член Національної спілки журналістів України від початку 2000-х. Але ж не підписуюся «Журналіст Олександр Харват». Дописувач — так. А право називатися журналістом хіба може бути в кожного, хто продукує дописи в соцмережах? Ні! Тут, як на мене, треба витримувати стандарти професії. Кажу про це студентам факультетів журналістики вишів, у яких викладаю предмет «Фотографія»: Національного університету «Острозька академія» та Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука. І наголошую: «Робіть те, що вам подобається й не шкодить іншим, тоді й життя буде цікавішим». 

— А як ти став фотохудожником?

— Це майже детективна історія. Закінчив рівненську художню школу й працював на художньому комбінаті. Але вступив до івано-франківської школи міліції, і мене з її дипломом відправили на далеку північ оперуповноваженим відділу боротьби з економічною злочинністю. У Якутську, пригадую, розплутав кримінальний клубок, і тоді вперше написав про це в газету «Социалистическая индустрия». Закінчив вищу школу МВС СРСР, готувався до захисту кандидатської дисертації на тему економічної злочинності, яка в останні роки Союзу роз’їдала його зсередини. Мені запропонували роботу і відповідну посаду в Москві й навіть давали там квартиру. Але чесно пропрацювавши майже 10 років, відмовився, бо замучила ностальгія за Україною. Однак усі, хто на 1 січня 1992 року жив на території Росії, автоматично отримали її громадянство. Отак поїхав я з дому українцем, а повернувся… росіянином. Довгенько стояв на консульському обліку, доки не повернув своє громадянство. Гадав, з набутим багажем знань і навичок зможу прислужитися українській правоохоронній системі, але особливої зацікавленості не побачив. 

— І що, згадав про хобі?

— Так. Спочатку фотографував «Зенітом», а потім, у 1998-му, купив Nikon FM2. Став надсилати фото на виставки. Одне слово, юнацьке хобі переросло у професію. Із 2000 року завдяки спорту й фотографії як спортсмен-марафонець і фоторепортер із командою оббігав багато країн Європи, Азії, Африки та Австралію. А участь у надмарафонських проєктах «Париж — Москва — Сідней, 2000» до Олімпійських ігор, «Москва — Київ — Йоганнесбург, 2002», «Санкт-Петербург — Севастополь», «Діти проти наркотиків» та інших залишило в пам’яті неймовірні враження та знайомства.

У 2006-му задумав провести щось унікальне, рівненське. Так народився перший Міжнародний салон художньої фотографії «Фотовернісаж на Покрову», присвячений Дню міста. Фотографії тоді надсилали в конвертах, я їх сортував, потім відправляв назад адресатам. Це тепер інтернет — перший помічник, а ще недавно було саме так. Але конкурс вдався. Щороку його географія розширювалася. І гран-прі — «Птах, що летить» побувало в багатьох країнах. Здається, лише недавно воно вперше залишилося в Україні. Конкурс відкрив Рівне фотохудожникам світу, а вони відкрилися для рівнян. У жовтні проводитимемо вже 15-й «Фотовернісаж на Покрову». 

Паралельно створив фотостудію «У фарватері істини» і власну школу фотографії, яку пройшли сотні рівнян і гостей міста. Став видавати книжки та фотоальбоми: двотомник «Я люблю своє місто» та «Рівне на межі тисячоліть», що витримав два перевидання, краєзнавчі, мистецькі, про історію фотографії, найкращі світлини учасників конкурсів. Уже видав 57 власних альбомів. Дуже хочеться видати «Історію світової фотографії» з портретами всіх причетних до її створення.

— До речі, прабатьківщина фотографії — Франція. Чи не так?

— Так. Франція, 1839 рік, Дагер. Хоч тоді винахід ще не називали фотографією, а за право на нього змагалися кілька десятків особистостей у Бразилії, Англії, Іспанії.

«Повертаємо бійців до звичного життя арттерапією»

— Із твоєї легкої руки, чи то пак об’єктива, Рівне стало претендувати на статус фотографічного центру України. 

— А чому б і ні? У нас стільки фотосалонів, талановитих фотохудожників, до нас із радістю приїздять імениті колеги з-за кордону й дарують свої роботи. Уже не перший рік збираю експонати для музею фотографії (фотокамери, аксесуари, альбоми, старі світлини). Ця ідея теж не дає спати спокійно. Не раз звертався до влади міста щодо приміщення. Скажімо, на вулиці 16 Липня ніяк не виходить. А в майбутньому музеї (в ідеалі це будівля у формі фотокамери) могла б одночасно працювати і школа фотографії. За такими фішками туристична привабливість регіону. 

Приміром, Туреччина, Китай гостинно запрошують фотохудожників, оплачують їхнє перебування зокрема у курортних місцях, тільки б отримати мистецькі фото для популяризації своїх країн.

— Олександре, глибокий слід у душі залишив твій фотопроєкт «Я українка! Я мама Героя!», учасницями якого стали мами, що втратили синів на російсько-українській війні. А ще «Чи є крила у смайлика?», де герої — невиліковно хворі діти, «Пузата мама» — назва говорить саме про себе, «Війномир’я», коли ти поїхав на передову разом з іспанським фотохудожником Антоніо Арагоном Ренунціо.

— З Антоніо мене познайомив «Фотовернісаж на Покрову». Ми разом реалізували проєкти «Чорнобиль: чорна биль, чорний біль», «Чи є крила у смайлика?» та «Війномир’я». Відвідали Чорнобильську зону, спілкувалися з людьми, що там доживають віку. У другому до своїх маленьких героїв і героїнь їхали додому, кожна сім’я отримала ці світлини на згадку. 

А на передовій були двічі: на Луганщині в 2017-му, на Донеччині — торік. Просто брали квитки на поїзд і їхали туди. Жили в окопах і фотографували нелегкі солдатські будні, шукали разом віддушину.

Щодо мам наших героїв, то це ідея волонтерки Вікторії Шинкаренко.

«Бодай на мить повернімо цих мужніх жінок до звичного ритму, щоб вони нанесли макіяж, одягнули українські строї», — запропонувала вона. Вирішили зробити фотосесію в козацькому таборі «Гайдамаки». Вийшло колоритно. І мами наче відтанули, розкрилися. Тоді презентували виставку їхніх фото в обласній бібліотеці й видали календар на нинішній рік із тими портретами.

— Маю цей унікальний календар, з якого щодня глибоко в душу дивляться очі матерів, що поклали на вівтар незалежності найдорожчий скарб — життя своїх синів. Такі мають бути в кожного посадовця, який ще тільки задумав якось по-іншому трактувати війну. Бо де мати, там і Вітчизна. 

— Звичайно! Ми з Антоніо Ренунціо працюємо в Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни і бачимо, яка важлива для бійців, що проходять реабілітацію, підтримка найдорожчих людей. Ми повертаємо їх до звичного життя арттерапією, і це творить дива.

— Тобто жити в суспільстві й бути вільним від суспільства — не для фотохудожника?

— Ви як журналістка не оминаєте складних болючих тем, працюючи і психологом, і реабілітологом. Так і ми. Приміром, коронавірус поставив наше життя з ніг на голову, і на передовій опинилися люди в білих халатах. Незадовго до Дня медика телефоную головному лікареві Рівненської центральної міської лікарні Євгенові Кучеруку й пропоную сфотографувати його колег на робочих місцях. А у відповідь чую: «Я й сам уже збирався вам це запропонувати». Екіпірували мене в той скафандр з усіма ступенями захисту — і вперед. У лікарні сама прийшла назва майбутньої виставки «Такий вигляд має мужнє милосердя». Її й нині експонують в одному з торговельних центрів у середмісті.

— Але плани, бачу із твоєї сторінки у фейсбуці, наполеонівські?

— Плани, як кажуть, не знають кордонів. Приміром, виставку найкращих світлин Life Press Foto експонують у польському місті Ольштині, на Вармії та Мазурах. А торішній «Фотовернісаж на Покрову» вже об’їхав чимало країн і нині в Білорусі. Тим часом ми завершуємо приймати фото на 9-й кубок Рівного з фотомистецтва «Я люблю своє місто, я люблю свій край». Його гран-прі — авторська робота скульптора Леоніда Гринбокого, оздоблена рівненським бурштином. Виставку робіт-переможців відкриють у міському будинку культури 23 серпня, в День українського прапора до Дня Незалежності України та Дня нашого міста.

ДОСЬЄ «УК»

Олександр ХАРВАТ.  Народився в 1959 році у Здолбунові на Рівненщині. Член НСЖУ, президії Національної спілки фотохудожників України, заслужений художник Міжнародної федерації фотомистецтва, майстер FIAP, посол Миру. Викладає предмет «фотографія» у двох університетах. Засновник фотостудії «У фарватері істини», фотоклубу «Простір фото» і школи фотографії. Автор міжнародних проєктів. 

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»