У приморському селі, як водиться, всі дороги ведуть до моря. І грунтовий шлях, що лежить через кладовище, —.jpg)
на крутому березі. Звідси до моря, яке розляглося довкола, недалеко. Тут мимоволі складається враження, що з моря на кладовище — найпряміша дорога. Зрештою, тут чимало могил жителів Безіменного, які загинули у водах Азову. Два відносно свіжі поховання влітку подовжили цей сумний список.
Усе тече, і мало що змінюється
Минуло чотири місяці від трагедії, яка розігралася в Азовському морі 17 липня. Під час гонитви за катером, на борту якого перебували п’ятеро наших співвітчизників, сталося зіткнення з російським прикордонним катером. Кадри тарану, які свого часу з’явилися на телеекрані, переконають будь-кого, що про випадковість не йдеться. У момент удару троє жителів села Безіменне та двоє з сусіднього Самсонового були фактично приречені. Та одному з чоловіків — Олександрові Федоровичу — таки вдалося випірнути з-під пошкодженого човна. А повернувся він додому з сусідньої держави аж через три з половиною місяці після того, як йому змінили запобіжний засіб.
Що змінилося за цей час у Безіменному? Як і раніше, головною проблемою тут залишається безробіття. Особливо потерпають від цього місцеві жителі восени та взимку, бо влітку вони можуть хоч якось заробити, обслуговуючи відпочивальників. Нині хтось уже звично напитує роботу в Маріуполі, хтось лаштується до Росії, хтось реєструється на біржі праці. А дехто, як і раніше, не цурається незаконних способів заробітку. «Оце недавно поховали молодого чоловіка, який поїхав із села і влаштувався працювати у вугільній «копанці», — розповідає місцева жителька. — Заробив… Але справді — куди діватися? Бо море й раніше не дуже виручало, а тепер…» Справді, у море так звані «далекобійники» тепер стали виходити рідше. «А що там робити? — дивується сільський пенсіонер Микола Федорович. — Я сам колись шість років морячив, але тоді хоч риба ще була. А тепер отут тільки ось-таке!.. — він двома пальцями показав розмір улову, натякаючи на дрібну тюльку. — Мабуть, нормальна риба ще не перевелася далеко від нашого берега. Але охочих туди ходити поменшало. Та чи довго всидять на березі?..»
Неважко здогадатися: в селі коментують трагічний інцидент у морі із неприхованим обуренням. Зі слів безпосереднього учасника всіх подій Олександра Федоровича, українців звинуватили у браконьєрстві та заподіяних збитках у розмірі 70 тисяч російських рублів. По-перше, досі сусідам так і не вдалося довести їхню причетність до незаконного вилову риби. А по-друге, навіть якби вдалося когось схопити на гарячому, невже ота «намальована» сума дозволяє цинічно розчавити суденце із п’ятьма людьми?..
До речі, під час перебування у селі довелося почути одну з неофіційних версій причин погоні російських прикордонників за катером із Безіменного. Подейкують, що човен, власником якого був нині покійний Дмитро Дараган, у морі вже чекали. Мовляв, на потужний катер із двома двигунами вартістю 50 тисяч доларів «надійшло замовлення», і його просто хотіли відібрати. Військовослужбовці у цей час не виконували своїх прямих обов’язків (зовнішній вигляд на отому короткому відеозапису і розповідь Федоровича підтверджують таке припущення), а полювали на катер. Звичайно, прямих доказів цього, щиро кажучи, як кіт наплакав, але балачки не припиняються.
Так зустрічали, що не знали, де посадити
Повернення Олександра Федоровича стало неабиякою подією. Місцеві жителі справедливо вважають, що у цій перемозі є частка і їхніх зусиль, адже свого часу вони проводили акції на підтримку земляка — від мітингу до збирання коштів на його лікування та проживання в Єйську. Та ось у чому парадокс. Саме у день мого перебування в Безіменному ситуація трохи нагадувала невеселий жарт: мовляв, гостя так гарно приймали, що навіть не знали, де посадити, ось йому і довелося весь час стояти…
Минуло майже десять днів після повернення додому, а потерпілий досі не потрапив на медичне обстеження, якого він потребує. Для цього Олександр Федорович та його адвокат Олександр Кудінов закономірно звернулися до обласної лікарні ім. Калініна. Їм пішли назустріч, але за однієї умови: потрібне направлення з Новоазовської районної лікарні. Туди він днями і звернувся. «У мене шість переламаних ребер, пошкодження голови, лівої нирки, рвана рана плеча, — перераховує він для «УК». — Я пояснив дільничному терапевту, що маю пройти поглиблене обстеження в обласному центрі, там вже про все домовлено, але потрібне направлення з районної лікарні. Утім, лікар відмовила, бо каже, що знову треба здавати всі аналізи, проходити флюорографію, але це я вже зробив, і все є у Донецьку».
Ми розмовляємо на кухні їхнього приватного будинку. Олександр намагається зберігати спокій, а ось Марині стримати емоції вдається важче. «Мало того, що він у морі та в Росії таке витерпів, то ще вдома продовжується, — обурюється вона. — Саші треба пройти обстеження, аби медики призначили йому курс лікування. Потрібні консультації пульмонолога, психолога, адже він отримав не тільки фізичні, а й важку психічну травму. Після пережитого досі кричить ночами… А вся медична допомога — вживає но-шпу».
З юридичної точки зору один із адвокатів запевнив, що згадані перипетії підпадають під визначення «ненадання медичної допомоги». А суто по-людському таке взагалі важко зрозуміти. Після всіх зусиль, яких доклали адвокати та дипломати для повернення українця додому, він після десяти днів удома ніяк не може домогтися медичного обстеження і лікування. Втім, справу вже взявся залагодити депутат районної ради Василь Коваленко, і є сподівання, що незговірливі медики з райлікарні підуть назустріч землякові. Трохи здивований таким розвитком подій і сільський голова Безіменного Сергій Жук, який запевнив, що по допомогу Федорович не звертався. Зате було інше прохання — «розписати» їх, тобто офіційно затвердити шлюб із Мариною Ніколаєвою, з якою вони досі перебували у цивільному шлюбі.
Що й казати, його «половині» останніми місяцями було дуже сутужно. Поїздки до Єйська виявилися занадто обтяжливими для сімейного бюджету (влітку жінка працювала офіціанткою, нині перебуває на біржі праці, отримує 544 гривні, а Олександр не має жодних виплат). Марина взяла банківський кредит на 30 тисяч гривень, і саме цими грошима вони розраховувалися під час перебування та лікування Олександра Федоровича в Росії. Певну допомогу надавала й місцева влада. Від Новоазовської районної державної адміністрації їм привезли 2,5 тисячі гривень (сім’ї загиблих отримали по 5 тисяч). Не залишилися тоді осторонь і керівники Донецької ОДА. А ще Марина та Олександр дуже вдячні представникові українського консульства Василю Сегеді, який морально і матеріально підтримував співвітчизника, а також адвокатові Олександрові Кудінову, який, за їхніми словами, зробив усе можливе і неможливе, щоб Федорович таки повернувся додому.
А в якому фінансовому стані перебуває зараз сімейство, допоможе збагнути ще й таке. Разом із ними в хаті мешкала 14-річна донька Марини від першого шлюбу. Потім її відправили до бабусі, бо елементарно не вистачає коштів на утримання дитини.
«Досі не вірю, що всі вони загинули…»
Олександрові Федоровичу дуже важко згадувати, що сталося того фатального дня. Ретельно добираючи слова, він знову й знову подумки повертається до тих подій. За його словами, тоді йти у море не збирався. Пішов скупатися, а на березі зустрів Юрія Бойка, який запропонував приєднатися до компанії й перевірити двигун на катері Дмитра Дарагана. Там побачив і двох хлопців із сусіднього Самсонового, яких раніше не знав. Каже, у морі перевіряли двигун на всіх режимах і трохи захопилися, бо вже помітили російський берег. «Зупинилися, вимкнули двигуни, аби вони охололи, і лягли в дрейф, — свідчить він під час нашої розмови. — Викурили по цигарці, а потім побачили, що до нас прямує якийсь катер. Ми рушили й собі, а тоді ще піддали газу. Дмитро висловив припущення, що це російські прикордонники, а тому треба триматися від них якнайдалі. Переслідувачі наближалися, а в нас один двигун почав виходити з ладу. Вони підлетіли і перший раз нас залили водою. Ми таки сподівалися відірватися, але потужний катер буквально на п’яти наступав — здавалося, хоче нас підштовхнути».
У момент удару Олександр стояв спиною до катера. «Чую, Дмитро крикнув: «Хлопці, тримайтеся!» — важко зітхає він. — Я не встиг навіть голови повернути, але боковим зором помітив, як катер ударив у борт і перевернув наш човен. На якийсь час, мабуть, знепритомнів і коли виринув, нічого не міг збагнути. Як вдалося вибратися з-під перекинутого судна, досі не розумію. Пам’ятаю, коли перевернулися, хтось із хлопців на мені лежав. Я його за волосся схопив, намагаючись витягти, але він, мабуть, застряг у катері. Виринув, але дихати майже не міг, бо в грудях дуже боліло. Через кілька хвилин підійшов прикордонний катер, звідки кинули рятівний круг. Спершу він упав далеченько: думаю, не допливу… Але кинули ще раз».
Федорович розповідає, що, опинившись на палубі військового катера, деякий час не міг збагнути, де саме він перебуває. «Не було жодних ознак, що це прикордонники, — каже він. — Одні в майках, інші у шортах, ще хтось — у плавках. Я тоді відразу повідомив, що під катером є ще четверо людей. А вони у відповідь: мовляв, уже повідомили службі МНС, а ті підійдуть і розпочнуть пошуки. Зате мені відразу підсунули на підпис якийсь папір. Я перебував у шоковому стані і таки розписався… А далі один із них мені рани обробив перекисом водню. Ще кілька хвилин посидів, а тоді знепритомнів».
Прикметно, що прикордонники не поспішали переправляти травмованого чоловіка на берег. Олександр прийшов до тями вже близько опівночі, тобто через майже шість годин після зіткнення лежав на брезенті на машинному відділенні катера. Після тривалого катання морем його «перевантажили» на березі у швидку. Після проведених двох операцій та реанімації йому висунули звинувачення у браконьєрстві.
«Спочатку я був підозрюваним, потім обвинувачуваним, а згодом знову підозрюваним, — каже він. — Доказів жодних — ні сітки, ні риби. А приблизно через три дня після зіткнення знайшли в морі якісь 10 сіток, у яких були 2,5 тисячі штук тарані та 19 штук судака, і назвали суму збитків: 70 тисяч рублів. Як намагалися довести, що оті сітки наші? Їхній залізний аргумент: пластикові пляшки-поплавки на сітках були українськими».
Деякий час Олександр нічого не знав про долю своїх колег з виходу в море. Згадує, що ще в реанімації йому показали фото на мобільнику двох загиблих із Самсонового: «Пізнаєш їх?»
«Досі не вірю, що всі вони загинули, — зізнається він. — Навіть на їхніх могилах не був, бо не вірю в те, що сталося!..»
P.S. У цій справі ще рано ставити останню крапку, адже з’ясування обставин міжнародного інциденту триває. А тим часом людина, яка потребує лікування, опинилася у дуже тяжкому фінансовому становищі. Допомогти Олександрові Федоровичу може кожен охочий, перерахувавши кошти на картку ПриватБанку 5168 7572 1791 8483. Отримувач Ніколаєва Марина Олександрівна. Призначення платежу — благодійна допомога для Олександра Федоровича.
ПРЯМА МОВА
Сільський голова Безіменного
Сергій ЖУК:
— Як і було обіцяно, восени всі сім’ї загиблих отримали матеріальну допомогу по 100 тисяч гривень, точніше, понад 99. Гроші розділили між дружинами та дітьми потерпілих, попередньо з ними все узгодивши. А стосовно Олександра Федоровича, то спершу ніхто не вірив, що його можуть відпустити. Якщо так сталося, отже, він не винен?.. У селі весь цей час його підтримували та збирали гроші на лікування. А нині з ним склалася якась невизначена ситуація, адже, втративши в морі здоров’я і працездатність, він поки що не має офіційного статусу потерпілого.
Депутат районної ради правозахисник
Василь КОВАЛЕНКО:
— Олександр Федорович, схоже, народився у сорочці й у морі вижив дивом. Дивовижно й те, що після таких серйозних травм його досі не обстежили вітчизняні медики. Можна припустити, що на борту отого прикордонного катера він був небажаним вцілілим свідком, і на тому березі моря, можливо, просто чекали його смерті. Але чому вдома його не лікують?