«Мистецтво Дубовика неминуще. Він став першим абстракціоністом в Україні, з нього все починалося, а ми вже були потім», — так сказав про колегу не менш відомий Анатолій Криволап. А мистецтвознавець Тетяна Кара-Васильєва зазначає: «Його роботи грунтуються на досягненнях науки про всесвіт і осмислені з точки зору митця». Своєю чергою французький мистецтвознавець Жан-Клод Маркаде дає таку оцінку творчості художника: «Картини Дубовика — радість для очей, душі та духу. Вони абстрактні та конкретні… Художник дарує кожному з нас всесвітнє буяння чаклунського сакрального церемоніалу».
Олександр Дубовик стверджує, що життя — це енергія, і саме енергія через колір-символ є душею його мистецтва. Дубовик виступає в літературі як культуролог. В одному зі своїх есе він іронізує: «Рейтинг мого бізнесу рівний божественному маркетингу, але не приносить дивідендів, і тому нема спонсорів і нема колсантингу і, як наслідок, — банкротство без надії на дотацію».
— Пане Олександре, як починався ваш творчий шлях?
— У юнацтві мені наснився віщий сон. Голос Бога запитав у мене: чого я хочу? Я відповів: бути геніальним художником. «Зроблено», — це було сказано так просто, що я відчув підтекст: ото й усе?.. Були певні генетичні передумови до творчості. Поезії батька було видано з передмовою Максима Рильського. Батько входив у пролетарське об’єднання «Плуг». Він назвав мене на честь свого друга Олександра Довженка. З дитячого садочка я малював. Для мене не було складно обирати професію. Я розумів, що мене приймуть в інститут в останню чергу як сина репресованого. А коли я вступав, у пріоритеті були ті, хто пройшов фронт. Я вдячний інституту за те, що вмію професійно, реалістично малювати. Я був фанатиком роботи. І не я один. Вітя Зарецький жив у інституті.
Після закінчення в 1965-му академії деякий час був членом усіх правлінь, комісій... Період «відлиги»! Я вірив, що можна змінити ситуацію, і став ініціатором першого в СРСР молодіжного об’єднання при Спілці художників України. На молодіжній виставці 1967 року нове керівництво комсомолу влаштувало у нас маленький «Манєж». Мої роботи перестали брати на виставки. Я був уже одруженим, становище вимагало заробляти гроші. Професійно я міг працювати над будь-чим, хоч виступ Леніна на Красній площі малювати. Але я почувався хворим від такої праці. Гроші не покриють насилля над душею. З 70-х років повністю перейшов на монументальний живопис, і це мене врятувало.
— Вас не виставляли з 1967 року до часів перебудови?
— У Києві контроль був дуже жорсткий. До майстерні майже кожного тижня навідувалася людина з КДБ. Я вважав, що ніколи не побачу своєї виставки. Приятелі говорили: навіщо я малюю дивні роботи, які не можна продати. А у мене була внутрішня потреба так малювати.
В 1988 році дружина організувала мою виставку у залі Спілки художників. У 1989-му відбулася виставка у Москві на Кузнецькому мосту. Прийшли директори Третьяковської галереї, Російського музею, і, що незвично, вони теж придбали роботи. На виставці барон Кіршенц з Австрії купив усю графіку. Щоправда, від тих грошей не було великої користі, бо інфляція все з’їла. Того ж 1988 року відбулася величезна виставка у Югославії. Потім були Німеччина, Франція, США…
— Як народжуються ваші картини?
— Мої роботи визрівають повільно, а виконати можу швидко. Для мене картина — це сповідь, площина картини — магнетичне поле, це метафора, звернена до зовнішнього світу на порозі вічного «Ніщо». Значущість художника вимірюється кількістю нових знаків, які він вводить у пластичний обіг. Мої знаки: Ніки — крилаті форми Перемоги, Тріумфатори, букети, Пророки. Мої людиноподібні створіння на квадраті полотна «пробують на зуб» культуру, її окремі елементи, як їх облаштувати або знешкодити. Мої картини — це рука до діалогу, це постійна Зустріч.
— Портрет елітарного митця ви розвінчуєте своєю іронічною літературою. Ви донині поповнюєте словник «ПСИХ», який розшифровуєте як «Повний словник інтелігентного художника». Ви досі пишете вірші коханій музі Ірині, з якою разом уже 46 років?
— У нас із нею така собі президентсько-парламентська республіка. Існує розподіл повноважень: я не втручаюсь у матеріальні справи, а вона — в мої художні, вимагаючи, щоб картина продалася. Коли чоловік «якає» і вважає, що жінка нічого не варта, він втрачає чоловічу гідність.
Іра — чудова господиня, вміє приймати гостей. Якось колишній посол Фінляндії пані Лаура Рейніля сказала мені: як багато ви робите для України, запрошуючи до неофіційного спілкування у себе вдома видатних людей.
У нас нема обумовлених тем, лідерів і бажання повчати. Дипломатів цікавить, що являють собою українці, думка інтелігенції про життя. Ми живемо в такий час, що політика всіх стосується. Може прийде такий час, коли ця тема себе вичерпає.
— Чим знаменні для вас події цього року в Україні?
— В Україні триває утвердження державності. Я вважаю, держава капітулює тоді, коли капітулює дух. Він — першооснова всього. Цей рік для мене був дуже важким, як і для України. Працювати було складно. Стресовий стан, скажена напруга, кожного дня очікували якихось катастроф. В основі світу — нерівність, боротьба. Нині через глобалізацію у світовій культурі зіштовхуються не індивідуальності та різні напрями та школи, а культурно-державні рівні. Колись американський художник Поллак стверджував американоцентризм.
Нині Китай в європейській парадигмі впроваджує китаєцентризм. Як він уривається в європейську культуру, в галерейні та виставкові справи! Це культурна експансія в світ. Держава закуповує твори своїх художників, що виставляються в США та Європі. Галереям світу стало вигідно мати роботи китайських художників. Гроші, вкладені в культуру, повертаються сторицею. На черзі експансія Бразилії, Індії… Ось і ми повинні думати не тільки, як вистояти. Оскільки нині світ цікавиться Україною, то їй треба стверджуватися через культуру в інформаційному просторі світу.
— І у нас ослабне вплив російської культури?
— З юних років нам запихали в голову велику російську культуру. Всі культури — великі, але наповнення їхнє різне. З наповненням індійської культури ніяка європейська країна не може зрівнятися. А що стосується російської… Я люблю багатьох російських митців, але треба повернутися до нормальних розумінь їхніх значень. Ми повинні розглядати культури у світовому контексті, в їхньому консенсусі. В усіх культурах людський підтекст єдиний: щастя і біда, як жити, що варте життя, яка його мета. Це хвилює людей завжди, в усіх культурах. Так приходить розуміння, що ми жителі Землі — маленької кулі у Всесвіті. Гомо сапієнс розумний не завжди. Культура стримує людину. Вона створює якусь капсулу навколо Землі та відокремлює нас від множинності Всесвіту.
— Якими недавніми мистецькими враженнями хотіли б поділитися з читачем?
— У США відвідав МОМА — оновлений музей сучасного мистецтва, і був вражений самим простором, новими технологіями подання мистецтва, зрадів чергам на виставку Рене Магріта в Чикаго. Запам’яталася телепередача по «Дискавері» про фантаста Філіпа Діка. Він ще у 70-х роках писав про втручання у свідомість людини, про психотехнології держави і наскільки це загрозливо. Дік писав про множинність світів. І мої роздуми про палімпсести, які я втілював у картинах і літературних працях у 70-х, були саме про це — діалог у світотворчому розумінні. 1989-го я написав «Палімпсест» — так називали рукопис, написаний поверх давнішого тексту. У «Палімпсестах» — моє прозріння, передбачення, попередження.
— Чим ваша виставка, що відкривається 4 листопада в Національному музеї Шевченка, відрізняється від попередніх?
— Там відсотків 80 — роботи 2013—2014 років. У них є тривога, межа розпаду і вибуху — морального, політичного… Тепер я сам краще зрозумів ті роботи, які створив у 2013 році, коли ще не розпочалася ця злочинна війна. Я спеціально перемішав нові й роботи 70-х і 80-х років. В них нема якихось перепадів, там єдина емоційна напруга. Нові роботи я вважаю важливим для себе етапом. У них моя відповідь соціально-політичній ситуації.
Зазначу, що я був принципово проти актуального мистецтва. Найчастіше воно брехливе. Багато людей використовують актуальність цинічно. Щоб осмислити явища, потрібен час — відстань. Виявилося, що те, що я роблю, актуальне, хоч там нема натяків на певну ситуацію. Людство завжди жило так, що десь постійно лилася кров. І ось біда прийшла до нас. Як реакція на вторгнення Росії, ми відчули, що українці — єдина сім’я. Я знаю, Україна вистоїть, і ми витримаємо весь цей натиск. Росія ще потребуватиме допомоги, бо казахи і кавказькі народи ненавидять російський снобізм, вони виганятимуть Росію зі своєї землі. Україна була єдиним другом, єдиним потенційним союзником Росії, однак Кремль примудрився навіть це зруйнувати, як і імідж Росії в світі. Це взагалі якийсь ідіотизм. Що це за влада, яка обурила весь світ і розпочала злочинну війну? Мої картини не навіяні війною. Але в них є відчуття напруги, відчуття конфлікту.
— Свою виставку ви назвали «Діалог». З ким і чим?
— Діалог — це подолання бар’єрів. Стикаючись із чимось незрозумілим, ми ставимо завдання через діалог зрозуміти свою суть. Людина замислюється, ким вона є, чого варте її оточення, культура.
Культура бідна на ідеї. Їх два—три десятки: «я і не «я», «я і воно», «я і суспільство», «я і Бог». Вони по-різному сполучаються в культурі. Мистецтво стало волею куратора, який вибудовує проекти та шоу. Художник вже начебто не цікавий. Але тепер зростає значення індивідуальності митця.
— Ви підкреслюєте свою індивідуальність одягом, що помітно навіть на дипломатичних зустрічах.
— Я люблю яскраві, красиві декоративні речі. Мені подобається розписане тіло. І все це не тому, що незвично чи епатажно — просто красиво!.. Мені подобається яскравість молодіжної контркультури. Хочу, щоб люди думали не про те, як виглядати раціонально, а бажали бути яскравими та радісними. Якось я запропонував пофарбувати мені волосся у зелений колір. Але в салоні не знайшлося фарби. Підозрюю, що цю відмову підказала дружина.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ДУБОВИК. Народився 1931 року в Києві в родині репресованого поета Михайла Дубовика. Закінчив Київський державний художній інститут. У 27 років вже мав гучні виставки живопису в Москві та Києві і вступив до Спілки художників України. У 1962—1965 роках навчався в аспірантурі Академії мистецтв СРСР у професора Сергія Григор’єва. Живописець засвідчив свій талант і фах у техніці килимів, літографії, ліногравюри, вітража, мозаїки, гобелена, книжкової графіки, плаката, дизайну книжок і навіть одягу. У творчому доробку майстра чільне місце посідає розпис у церквах. Твори митця зберігаються в багатьох державних і приватних музеях України та світу.
Ми в Google+