Уже два роки зволікають з виходом на широкий екран фільму «Тарас. Повернення», режисер та автор сценарію якого Олександр Денисенко. Цьогорічного лютого нарешті анонсували, що кінострічка вийде у всеукраїнський прокат 2 квітня. Але було оголошено карантин через поширення коронавірусної інфекції і, звісно, показ відклали.
Тернопіль мав-таки змогу торік переглянути цю нову кінострічку. Бюджет картини становить понад 44 мільйони гривень, половина з яких — державні кошти. Наш кореспондент тоді не лише переглянув картину, а й слухав разом з колегами, розпитував про цей фільм, знімальні процеси Олександра ДЕНИСЕНКА.
— Олександре Володимировичу, яке ставили перед собою головне завдання, змістовне визначення, знімаючи цей фільм?
— Я знімав кінострічку про службу, останні місяці заслання Тараса Шевченка в Новопетровському форті на казахстанському Мангистау, про те, як великий поет вибирався з російської тюрми народів. Шевченко йшов звідси, не зраджуючи себе, вистояв, не загинув і приніс нам ідею української єдності. І про це я знімав фільм. Про його вчинок як людини, тому він не читає власні вірші, він ними живе. Ті вірші, як його ідея — в його очах, в його болі. Саме це мені було важливо показати в картині. Бо вважаю, настав час, коли маємо відмовитися ментально від російщини. Повертаючи Шевченка, хочу повернути нас усіх одне до одного, щоб ми були разом. І це було одним з найбільших завдань фільму.
— У тому, що у стрічці не звучать у професійному виконанні Тарасові вірші, вбачаєте її незвичайність?
— Так, фільм незвичайний тим, що в ньому Тарас не читає власних віршів. Адже його поезії чуємо в деяких стрічках у виконанні талановитих артистів, але це не Шевченко, а його вірші. Тому я не пішов цим шляхом.
Я мав стосунок до двох кінематографічних Шевченків. Сергій Бондарчук, який учив мене в акторській школі в Москві у ВДІКу, зіграв головну роль у фільмі «Тарас Шевченко», що вийшов на екрани 1951 року. Згодом я знімався разом з Іваном Миколайчуком (це була його перша робота в кіно) в картині мого батька Володимира Денисенка «Сон», прем’єра якого відбулася 1964-го. Саме вірші, що звучать у фільмі, тато вважав найбанальнішими прийомами, бо так роблять усі.
У стрічці «Тарас. Повернення» прагнемо бачити та відчувати подих великого чоловіка, його душу, дух, хочемо розуміти, яке він прожив життя і вклав у свої вірші. А його життя — взірець для українця, він не зрадив Україну в найтяжчих обставинах, коли його змушували зробити це навіть під загрозою смерті.
— Які історичні джерела використовували, щоб показати нам достовірного Шевченка?
— Що в нас є про казахське заслання Шевченка? «Щоденник» та листування. Є спогади тих, хто бачив Тараса там, хто був з ним, — передусім коменданта Новопетровського укріплення українця за національністю Іраклія Ускова та його доньки Наталії Ускової. Я брав певні лінії сюжетні, цитати зі «Щоденника» й спрямовував їх на те, щоб глядач побачив кришталево чистого, чесного нашого Кобзаря.
Життям і творчістю Тараса займаюся давно. У Національному драмтеатрі ім. Івана Франка за моєю п’єсою «Оксана» сім років ішла вистава «Божественна самотність». Працював і в архівах.
У час перебування Шевченка в Новопетровському форті тривала російсько-казахська війна. 1731 року спочатку молодший, а через кілька років і середній та великий жузи — родоплемінні об’єднання казахів-кочовиків — уклали угоду з Росією про військовий союз. Майже через 100 років жузи стали втрачати свою незалежність і опинилися під пануванням Російської імперії. Росіяни стали заходити туди військами й виганяти кочові племена з їхніх місць. Збудували сім фортів уздовж Сирдар’ї як оборонну лінію проти хівинців, туркменів, інших.
У військовому архіві я знайшов цікаву інформацію. Тарас Шевченко 1853 року чомусь понад 60 разів зголошувався нести службу на сторожовій вежі. Простояти добу на цій вежі було рівнозначно потраплянню в карцер, адже влітку тут допікала спека, взимку — холод та шпаркий вітер. Це, як на мене, означає, що Тарас не хотів іти в каральну експедицію. Він виборював себе за будь-яких обставин. І це показово.
Коли Шевченко покинув Новопетровське укріплення, там через два роки почалося велике й найтриваліше повстання. У фільмі можна побачити повстанців та їхніх двох ватажків — Ісу й Досана. До слова, їм, а також нашому Тарасові, нині біля цього укріплення встановили величезний пам’ятник.
— Як обрали актора Бориса Орлова на головну роль?
— На кастингу, шукаючи акторів на головну роль, схилявся до того, що це мусить бути інтелігентна людина, в ній має бути думка. І не проста, а Шевченкова. Очі не можуть бути порожніми. Не може бути фальшивого пафосу. Переглянув понад 1000 фотографій акторів. Бориса Орлова зауважив одразу. У нього були фантастичні, неймовірні розумні очі. Але ж він худенький, маленький на зріст. Проте Шевченко теж не був гладким, а останні роки життя — виснаженим. Борис грає в Молодому театрі в Києві. Він актор, художник-сценограф, пише вірші. Для мене головне — наявність душі, а все решта знайшли, доклали.
— Музику до фільму Мирослав Скорик писав спеціально?
— Так. Звучить вона в оригіналі, як записав Мирослав Скорик для оркестру. Її обробляли різні композитори. Пройме душу вокаліз у виконанні Каті Chilly.
— Чи були сцени, які важко давалися відзняти?
— Організаційно важко було знімати сцену покарання шпіцрутенами, яка триває 11 хвилин. Вона була мені складною не у зйомках, а в тому, що в ній зайнято понад 180 персонажів. Треба було звести одночасно акторів і зайнятих у масовці. Технічно це дуже важко знімати. До того ж хтось із виконавців ролей не зміг приїхати на зйомки через різні обставини. Тож використали дублерів, але цього всього глядач, звісно ж, не помітить.
— Казахські актори у фільмі знімалися?
— Звичайно. Кінокартину знімали з казахською недержавною компанією anaris Production, доволі довго працювали у Мангистауській та Алматинській областях. У фільмі зайнято чимало казахських акторів.
— Творили фільм на багатьох локаціях?
— Картина за кількістю локацій одна з найбільших. Це 38 місць, які мали освоїти географічно: десь збудувати декорації, десь використати графіку. Це величезна робота. Крім того, ще знімали у павільйоні Одеської кіностудії.
Усе відбувалося в екстремальних обставинах. Була група, яка збиралася напередодні, обговорювала сцени, я малював персонажів на папері, а художник-постановник та оператор розшифровували і планували. Сценарію не змінювали, а скорочували. Як вийшло, гадаю, глядач, сам оцінить.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ДЕНИСЕНКО. Народився 5 вересня 1958 року в Києві. 1975-го вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка. 1981-го закінчив акторський факультет Всесоюзного інституту кінематографії в Москві, а потім — кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Працював режисером та актором кіностудії ім. О. Довженка, очолював кіностудію «Укртелефільм», був директором з творчих питань телекомпанії «Глас», керував радіо «Культура» Українського радіо.
Знявся у багатьох фільмах. Автор романів, п’єс, повістей, оповідань, кіносценаріїв.
Заслужений діяч мистецтв України.
Ми в Google+