Голова Луганського теркому
профспілки працівників вугільної
промисловості України
Олександр БІЧЕВ
Державне підприємство «Луганськвугілля» в травні за рішенням ради директорів та президії територіального комітету профспілки працівників вугільної промисловості припинило на два дні видобуток вугілля на двох із восьми шахт. Гірники вирішили, що немає сенсу видавати на-гора нові порції «чорного золота» через відсутність площ для його складування. Оскільки вугілля не має попиту, у підприємства немає коштів на виплату зарплати шахтарям. «Передстрайкову пожежу» днями вдалося загасити завдяки профільному міністерству: «Луганськвугілля» отримало певні квоти на відвантаження продукції. Але перспективи держпідприємства дуже туманні, якщо його сьогоднішні «партнери» не наважаться стати офіційним інвестором. Про свою тривогу за долю рідного підприємства в інтерв’ю «УК» розповів голова Луганського теркому профспілки працівників вугільної промисловості України Олександр БІЧЕВ.
— Чому на двох шахтах «Луганськвугілля» припинено видобуток, невже не можна працювати на запас?
— Рішення щодо припинення відвантаження вугілля на шахтах «Лутугінська» та імені 19 партз’їзду — не спонтанна акція. На складах скупчилося майже 70 тисяч тонн нереалізованого вугілля. Воно горить, перетворюється на золу. Ще трохи, і його буде неможливо продати. Якщо говорити про відповідальність сторін, які підписали Галузеву угоду, то її виконання міністерством, на наш погляд, позитивно охарактеризувати не можна. Виробнича ситуація у ДП «Луганськвугілля» дедалі більше набуває масштабів неконтрольованої або, навпаки, спланованої катастрофи.
Гірники перед спуском до лави. Фото Вадима ЛІСНОГО
— Чи є у вас підстави для таких серйозних підозр?
— У цілому по країні на складах вугільних підприємств накопичилося приблизно 4 млн тонн вугілля. Тому ця проблема актуальна для всієї галузі. На IX пленумі ЦК нашої профспілки з порядком денним «Про виконання Галузевої угоди й колективних договорів на підприємствах вугільної промисловості України в 2011 р.» про це говорили шість представників від нашої територіальної організації з 12 виступаючих.
— Можливо, причини слід шукати у тому, як здійснюється менеджмент на державних вугільних підприємствах?
Спеціальна вагонетка, яку використовують у горизонтальних виробках для доставки шахтарів, для дитини набула рис живової істоти.
— Люди хочуть і можуть працювати. У нас гірничими роботами підготовлено кілька очисних вибоїв, а деякі стоять без обладнання вже по три—чотири роки. Та й ситуація така з реалізацією не тільки в державних підприємств. Наприклад, на шахті «Білоріченська», яка працює з інвестором (уже не входить у ДП, але залишається на обліку в нашій профспілковій організації). Там теж майже 90 тисяч тонн вугілля на складах. Причина відсутності реалізації вугілля — інша, але лихоманить тритисячний трудовий колектив: проблемою стала виплата зарплати.
— А ваш колектив теж «лихоманить»?
— Звичайно. Іде відтік кадрів із підприємства. У порівнянні з відповідним періодом минулого року чисельність працівників зменшилася на 565 чол. І йдуть не гірші. Прийому немає, молодь не тільки по закінченні навчальних закладів, а навіть для проходження виробничої практики на підприємство потрапити не може. Для цього навіть введений подекадний контроль руху кадрів.
Через відсутність грошей наші працівники забезпечені спецодягом, спецвзуттям лише на 10—11%. Півчобота виходить. А не хочеш ходити в одному чоботі — доведеться купувати на ринку. Брак фінансових коштів не дозволяє своєчасно й у повному обсязі фінансувати літню оздоровчу кампанію, вирішувати інші соціальні питання.
До того ж, у цьому році як ніколи погіршилося забезпечення трудящих паливом на побутові потреби на шахтах, які не працюють із видобутку вугілля.
— Нині собівартість однієї тонни товарної продукції «Луганськвугілля» становить 2152 гривні при середній ціні реалізації 630 гривень. Дорогувато...
— Це через те, що питання нормального фінансування техніко-економічної програми не вирішуються вже кілька років. І тим більш прикро, бо Президент України Віктор Федорович Янукович ще в лютому минулого року зазначив: видобуток вугілля має зрости до 100—105 мільйонів тонн на рік. Від цього залежить енергетична безпека країни.
— Але, можливо, таке завдання під силу лише за умови залучення інвесторів?
— Щоб підняти «Луганськвугілля» з того рівня, на якому воно нині, жоден інвестор не прийде. Скажімо, на шахтоуправлінні «Луганське» із трьох очисних вибоїв є один. Дві лави підготовлені гірничими роботами, але не заряджені обладнанням. Тож при плані 2670 тонн шахтоуправління видобуває 700 тонн на добу. Та й ті не реалізуються належним чином. По суті, треба було б зупиняти видобуток, як і на шахтах «Лутугінська» та імені 19 партз’їзду. Розуміємо також, що наше підприємство цілісним майновим комплексом ніхто не візьме. Занадто великими повинні бути фінансові вкладення.
— Рік тому в інтерв’ю нашій газеті керівник вашого підприємства відзначав певні побоювання гірників з приводу інвесторів...
— Тепер інші часи. Є шахти, де з квітня минулого року або з лютого нинішнього взагалі немає жодної лави (імені Артема, Фащевська). Гірники очисного забою змушені працювати на проходці, монтажі, обслуговуванні стаціонарного обладнання. Вони втрачають кваліфікацію. На цих підприємствах люди говорять: хто прийде, нам все одно. Утриманських настроїв немає.
Але в профільному міністерстві нам чітко дали зрозуміти: інвестори не тільки в чергу не шикуються, їх навіть не видно на горизонті. А в держави коштів немає.
— Минулого року обговорювався проект реорганізації вашого підприємства. Пропонувалося поділити «Луганськвугілля» на три структури.
— Зараз профспілка готова дати згоду на створення відокремленого підрозділу (шахти) зі складу ДП за умови, що знайдеться інвестор, концесіонер або той, хто візьме її в оренду. Інвестори поки що не знаходяться. Зараз у нас є лише «партнери». Партнер та інвестор дуже відрізняються. Партнер — це людина або організація, які виділять гроші на придбання обладнання та оснащення, а потім їх забирають. Дай Боже, аби в тому самому обсязі, не більше. Інвестор — той, що вкладає гроші в майбутнє.
Тож уже кілька років обговорюються різні варіанти реформування нашого підприємства, залучення приватних інвестицій або кредитів банків. Та всі проекти залишаються на рівні розмов.
Але є й інші питання, які не прийнято обговорювати вголос. Що робити з людьми, які залишаться без роботи, якщо інвестиції не знайдуться, концесіонери не прийдуть? А виключати такий варіант не можна.
Тоді ми проводитимемо акції протесту в рамках існуючого законодавства.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»