Голова Українського 
оскарівського комітету
Олег ФІАЛКО

Коли міжнародний кінофестиваль (байдуже — художнього, документального чи анімаційного фільму) добігає  кінця, його учасники зазвичай, окрім власних, згадують і про амбіції країни, яку представляють. Та коли фестивальні перегляди завершено і винагороди роздано, вочевидь, про доцільність проведення (або ж участі) мусять замислитися країни-організатори (або ж країни-учасниці) кінофоруму.

Скажімо, XVIII «Крок» (він працював з 24 вересня по 3 жовтня 2011-го) не приніс Україні жодного диплома… «УК» обговорив сутужне становище українських аніматорів з головою оргкомітету міжнародного фестивалю анімаційних фільмів «Крок», першим заступником голови Національної спілки кінематографістів України, головою Українського оскарівського комітету, кінорежисером Олегом ФІАЛКОМ.

—  Цього року держава (принаймні та її частина, яка надає кошти) повернулася до кіновиробництва  обличчям, чи не так?

— Уперше за останні роки держава «на кіно» надала 111 млн грн. Окрім того, було створено Експертну раду, організовано пітчинги (конкурс проектів, причому з усіх царин українського кінематографа).

Згідно із Законом України «Про кінематографію» дебютне, анімаційне, документальне та науково-популярне кіно держава фінансує в повному обсязі, а комерційно орієнтовані фільми — до 50%. Загалом Експертна рада розглянула понад 100 проектів, які було подано на розгляд, і вирішила 37 із них (зокрема п’ять анімаційних фільмів) підтримати фінансово. Кілька імен режисерів, які зніматимуть анімаційні картини: Степан Коваль, Ірина Смирнова, Ярослава Руденко-Шведова…

— «Наступний «Крок» Україна «візьме» якщо не якістю, то кількістю», — спрогнозували ви напередодні цьогорічного ХVIII фестивалю. Як гадаєте, «Крок» потрібен Україні?

— Однозначну відповідь у кожному разі не варто вважати правильною. Передусім варто проаналізувати. З одного боку, мені прикро, що впродовж багатьох років ми не отримуємо нагород на цьому фесті: ні професійне, ні глядацьке журі не виявляють інтересу до робіт українських режисерів. Проте це  об’єктивна оцінка, позаяк українські анімаційні фільми низької якості, вони не в змозі конкурувати з тими стрічками, які схвалюють і глядачі, і критики. Маю кілька пояснень: протягом років наш кінематограф не отримував фінансування й уваги, вдовольняючись украй символічними кошторисами…

З іншого — мене тішать здобутки молодих українських режисерів у Каннах — Ігоря Стрембіцького і Марини Вроди. Навіть перебуваючи в ситуаціях, коли на підтримку годі й сподіватися, молоді кінематографісти доводять, чого вони варті. Це зайвий раз свідчить про те, що Україна мала й має таланти.

—  Проте міжнародна анімація їх не визнає…

— На жаль. Важливий нюанс: в ігровому, документальному кіно навіть та картина, виробництво якої обійшлося її творцям в три-чотири тисячі доларів, може брати участь у конкурсах, фестивалях… Одне слово, змагатися, тоді як анімаційний фільм за такі гроші не створиш. Анімаційне виробництво не дешеве. Воно потребує чималих вкладень.

Німецькі режисери Йоханес Вайланд та клаус Моршкойзер представили на «Кроці» свою «Картину принцеси». Фото з сайту mn.ru

Справді, хочеться, щоб Україну уславив і сильний анімаційний кінематограф, а не тільки її ігрові й документальні стрічки. Хто знає, можливо, наступного року якась із п’яти запланованих картин змінить ситуацію.

Повертаючись до запитання, чи потрібен країні «Крок»: цей фестиваль — одна з візитівок України. Він багато важить у міжнародному кінематографічному світі — взяти участь у цьогорічному кінофорумі воліли аніматори з 50 країн світу! Ми ж, переглянувши заявлені фільми, для участі в конкурсі відібрали найкращі. У результаті в 37 країнах під час роботи фестивалю небайдужі до анімаційного мистецтва вболівали за своїх представників; тоді як, власне, самі представники, перебуваючи на теплоході (його традиційний маршрут: Київ — Запоріжжя —Севастополь — Одеса), вивчали українських людей, їхнє життя, культуру народу загалом, милувалися дніпровськими краєвидами… Тобто пізнавали нашу країну. Вбачаю в цьому надзвичайне позитивне начало.

—  На жаль, не кінематографічного штибу...

— Не погоджуюся. Зустрічі в музеях, спілкування з українськими митцями, зрештою, наші народні пісні, якими нас радо вітали і на борту теплохода, і в тих містах, у яких зупинявся теплохід, — все це для іноземця нагода відчути Україну.

Інтервенцією, скажімо, Європи, певна річ, опікуються наші посли, дипломати… Однак вони спершу дбають про політичні інтереси України, про культурні ж — в останню чергу. Думаю, що під час роботи фестивалю ми певною мірою розв’язували культурологічні проблеми.

Якби особисто я ухвалював, збирати «Крок» надалі чи ні, то відповів би: «Так! Цей фестиваль має жити». Інше питання, що Україна «наплодила» чимало дрібних фестивалів.

 — Поза тим, анімаційний — один-єдиний. До того ж, організовуємо його спільно з російськими колегами (кожного непарного року фестиваль «спеціалізується» на дебютних та студентських роботах і проходить у Росії, кожного парного його приймає Україна, і програму становлять здебільшого фільми професіоналів). Скільки коштів було вкладено у XVIII «Крок»?

— Україна вкладала і вкладає в цей фестиваль украй скромні кошти. Цього року ми витратили близько 60 тисяч доларів.

— Скільки анімаційних картин можна було зняти за ці тисячі?

— Один дев’ятихвилинний фільм.

— На ваш погляд, стрічки російських аніматорів були «на висоті» (із 22 відзначених фільмів — чотири, які зняли наші сусіди)?

— По-перше, російські колеги знімають набагато більше анімаційних картин, ніж ми. По-друге, і на цьому, і на багатьох інших кінематографічних фестивалях російських (як, до речі, і французьких) робіт — повсякчас немало. Наші сусіди чимало пропонують на розгляд, і, зрештою, відбіркові комісії кінофорумів щось неодмінно включають у конкурсні програми.

Не приховуватиму: не всі цьогорічні російські фільми мені до вподоби. Зокрема від війни (навіть якщо вона в анімаційному форматі) вже давно нудить.

— У Росії «Крок» теж вважають візитівкою країни?

— Радше ні, позаяк це українсько-російський кінофорум. 18 років тому «Крок» було засновано на українських теренах, українськими структурами (Спілкою кінематографістів, Міністерством культури України). Росія приєдналася згодом.

Круїзний формат вирізняє цей фестиваль з-поміж інших кінофорумів. Ваш покірний слуга був задіяний і під час минулорічного «Кроку»: тоді наш теплохід курсував Волгою.

— Вочевидь важко порівнювати торішню й цьогорічну програми — фільми дебютантів і досвідчених аніматорів…

— Так, порівнювати не слід. Хоча й цього року в конкурсній програмі було кілька фільмів молодих режисерів: оргкомітет повідомив їх, що в конкурсі — здебільшого картини знаних і досвідчених аніматорів, проте вони все одно погодилися змагатися.

— Особисто вас чия анімаційна майстерність зворушила цього року?

— У категорії «Фільми, тривалість яких від 10 до 50 хв» диплом «За найсерйознішу картину» отримав режисер Теодор Ушев (Канада). Його стрічка «Щоденники Ліпсетта», на мій погляд, ідеальна! І фільм, і режисерська вправність мене неабияк вразили. Щоб досягти такої майстерності, нашим митцям ще навчатися і навчатися...

— Ці слова однаковою мірою стосуються і тих українських режисерів, котрі мріють про «Оскар», адже стрічки, які було подано на розгляд Українського оскарівського комітету (з 2011-го ви — його голова), — рядові кінороботи. Хто ініціював створення УОК?

— Український оскарівський комітет заснувала Асоціація продюсерів України. Його склад вона узгодила з Головним оскарівським комітетом, який працює в Лос-Анджелесі. Зокрема, в українському колегіальному органі працюють народний артист України Богдан Ступка, народна артистка України Ада Роговцева, лауреат технічної премії «Оскар» Анатолій Кокуш, голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач, кінокритик Володимир Войтенко, письменник Андрій Курков…

На той момент, коли мою кандидатуру висунули на голову комітету, Асоціація продюсерів уже виконала чималу підготовчу роботу: здійснила розвідку щодо завершених кінострічок, опитала продюсерів про доцільність розгляду відзнятих картин Українським оскарівським комітетом і, зрештою, офіційно запропонувала комітетові розглянути п’ять фільмів-учасників відбору на «Оскар»: «Аня, Волга, Рок-н-рол» режисера Костянтина Коновалова, «Дніпро» режисера Олександра Шапіро, альманах короткометражних фільмів «Мудаки. Арабески», «Люблю і крапка» режисера Валерія Ямбурського, «У суботу» режисера Олександра Міндадзе. На мою радість, жодна з перелічених картин не пройшла крізь лещата Українського оскарівського комітету. «Оскар» — вершина визнання в кіно, тож, вважаю,  вартого оскарівської уваги фільму в цьому переліку не було. До того ж майже всі стрічки не відповідають вимогам Головного оскарівського комітету: як-от «картина повинна вийти в прокат у країні, від якої подано заявку на «Оскар», у період між 1 жовтня 2010 року і 30 вересня 2011 року. Прокат фільму має тривати не менше ніж сім днів поспіль…» чи «творчий контроль над створенням фільму повинен належати громадянам або резидентам країни, яка подала заявку…»

— Вам надали диски із записами згаданих фільмів чи ви переглядали їх на великому екрані?

— Членам Українського оскарівського комітету Асоціація продюсерів організувала кілька показів у невеличкому кінозалі фірми «Київ-тур». Я ж скористався наданими мені дисками.

— Як ви гадаєте, всі члени очолюваного вами комітету переглянули всі п’ять зазначених фільмів?

— Гадаю, всі.

— Фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (назва — одне слово, позаяк це індіанське ім’я), який режисер Михайло Іллєнко без перебільшення героїчно обстоював упродовж понад чотирьох років, незабаром вийде в український прокат. Чи може затяжний період створення стрічки стати тією перепоною, яка завадить Українському оскарівському комітетові розглянути цю картину як номінанта на «Оскар» від України?

— Важливо, щоб фільм виконав вищезгадану вимогу Головного комітету щодо початку і тривалості прокату.

Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Олег ФІАЛКО. Народився 28 червня 1946 року в м.Дружківка на Донеччині. Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Кінорежисер, сценарист. Народний артист України.