Про успіхи української медицини іноді дізнаєшся з несподіваних джерел. В одному закордонному науковому виданні, яке висвітлює медико-соціальні проблеми, можна прочитати неймовірну історію про те, як у Києві лікували високопоставленого іноземного дипломата.

Японський пацієнт

Це сталося кілька років тому, коли у тодішнього посла Японії в Україні Кішічіро Амає раптом погіршився слух. І щодалі, то гірше. Можливо, це спричинила акустична травма — напередодні він побув на стрільбищі. Після того як рекомендації довірених лікарів не дали результатів, посольство звернулося по допомогу в Інститут отоларингології ім. проф. О.С. Коломійченка НАМН України. Після обстеження фахівці встановили діагноз: гостра нейросенсорна туговухість. Ситуація потребувала екстреної госпіталізації, тож пацієнтові запропонували пройти курс лікування.

Можна уявити сумніви дипломата, який мав чітке уявлення, як відрізняється японська медицина від української. Перше, про що запитав: чи може він у такому стані терміново полетіти додому? Як вплине авіапереліт на його слух?

У cхожих ситуаціях час працює проти пацієнта, і шанси на відновлення слуху тануть день у день. Дипломати вміють оцінювати ситуацію і не виказувати своїх емоцій. Пан посол погодився на госпіталізацію і, за словами наших лікарів, чітко дотримувався всіх рекомендацій, жодного разу не показав невдоволення тим, що йому доводиться жити у скромній палаті, обідати в їдальні разом з усіма пацієнтами та ще й на поверсі, де триває ремонт. Нагородою за все пережите було одужання — слух повернувся.

Пан посол оцінив майстерність українських медиків і умови, в яких вони працювали. Завдяки його клопотанню Посольство Японії в Україні надало клініці грант на 100 тисяч доларів для оснащення діагностичного кабінету та операційної.

Повернувшись на батьківщину, дипломат підготував статтю для наукового збірника, де розповів про українську клініку й отоларинголога Олега Борисенка, який допоміг йому повернути слух.

Завідувач відділу мікрохірургії вуха і отонейрохірургії Інституту отоларингології ім. проф. О.С. Коломійченка НАМН України професор Олег БОРИСЕНКО

Інституту отоларингології свідчать, що українські лікарі здатні працювати на такому високому рівні, як у найкращих європейських клініках. Фото з сайту zak-kor.ne

Усі дороги ведуть у Бордо

Колискою отоларингології медики називають французьке місто Бордо. Фундатором цього напряму в медицині був професор Еміль Мур, який брав активну участь у створенні клініки Св. Августина, що згодом стала основою відомого у світі Інституту отоларингології імені Жоржа Портманна. Сюди прагнуть потрапити лікарі з різних куточків світу, які хочуть досягти вершин майстерності у професії.

Бордо відоме у світі ще й тим, що сюди на схилі літ приїхав іспанський художник Франсиско де Гоя і прожив тут до останнього подиху. Він страждав через те, що втратив слух, замкнувся в собі. За свідченнями сучасників, це могло статися внаслідок перенесеного енцефаліту чи мікроінсультів. Коли Гоя, змучений недугою, працював над серією літографій «Бордоські бики», ні клініки Св. Августина, ні професора Мура ще не було на світі. Їхні долі перетнулися з Бордо, але розминулися у часі. Хтозна чи могли б хоч якось допомогти в разі такого діагнозу тодішні лікарі, які розвивали отоларингологію.

Нам важливіше знати, чи здатні нинішні фахівці врятувати слух людині, яка втратила його через важке інфекційне захворювання, мікроінсульт чи акустичну травму.

Підсумки науково-лікувальної роботи інституту отоларингології свідчать, що українські лікарі здатні працювати на такому високому рівні, як у найкращих європейських клініках. Але тільки за умови, якщо лікар, отримавши диплом медуніверситету, не зупиняється, а продовжує навчання і використовує всі можливості для фахового зростання.

Доктор медичних наук Олег Борисенко із когорти лікарів, яким завжди мало того, що вони знають і вміють. Вони готові вчитися і працювати до сьомого поту, щоб виконувати і вдосконалювати операції, які роблять їхні колеги, які мають високе визнання у світі. Закінчивши столичний медінститут з відзнакою, він продовжив освіту в найкращих профільних клініках США, Італії, Німеччини, а найбільше часу навчався у Бордо.

— Почнемо з того, що саме у Бордо є всесвітньо відома школа отоларингології, — пояснює завідувач відділу мікрохірургії вуха і отонейрохірургії професор Олег Борисенко. — Тут завдяки зусиллям професора Мура наприкінці ХІХ століття з’явилася наша спеціальність як окрема галузь медицини і перспективний напрям науки. Мій французький учитель Мішель Портманн — онук професора Мура, який продовжував його справу. Він чудова людина, я був у захваті, коли з ним познайомився.

На клінічне стажування професор набирав невелику групу лікарів, які хотіли опанувати мистецтво отохірургії. Коли він оперував під мікроскопом, це було видно на величезному екрані. Про кожну операцію він розказував, малював увесь процес крок за кроком, креслив схеми, що і як робитиме. Потім повертався до мікроскопа і те, що малював, робив під мікроскопом на хворому. Кожна лекція — як мінівистава, було шкода пропустити бодай слово.

— Нині великим екраном, на який транслюють перебіг операції, нікого не здивуєш. Але 1991 року, коли ви там навчалися, у Києві про це й не чули. Ви привезли неоціненний багаж знань і прагнення їх втілювати на практиці, а в наших лікарнях не було сучасного обладнання, навіть інструментів та шприців.

— Справді, ситуація в медичних закладах була непростою. Як ми тоді освоювали професію? Мій учитель професор Юрій Сушко робив надріз у вушці під мікроскопом і відхилявся, щоб я заглянув у мікроскоп і побачив, що він зробив. Через секунду я відвертався, він знову робив надріз і показував мені. І так протягом усієї операції. Я дуже вдячний йому за ті уроки, терпіння і бажання допомогти мені стати хірургом. Це було непросто, але інших способів тоді не було.

Учитися в інституті Ж. Портманна було задоволенням, знання легко запам’ятовувалися завдяки комплексу навчальних заходів — від малюнка до дій під мікроскопом. Після цього все здавалося можливим, дуже хотілося це повторити в нашому інституті. На жаль, цього довелося довго чекати.

Провчившись пів року в Бордо, я запросив професора Мішеля Портманна до Києва, щоб він прочитав лекції, провів операції, аби мої колеги оцінили те, що він уміє, побачили той рівень отохірургії, до якого треба рухатися.

Згодом інститут Ж. Портманна підписав договір про співпрацю з нашим інститутом. Завдяки підтримці Посольства Франції та спонсорів було призначено щорічну стипендію для навчання одного українського лікаря-отоларинголога в інституті Ж. Портманна. Тож 12 фахівців з різних міст України змогли пройти піврічне стажування у Бордо.

Тривалий час інститут Ж. Портманна надавав значну гуманітарну допомогу нашому інституту, передаючи інструменти, обладнання та медикаменти. Завдяки великій допомозі французьких колег ми змогли вистояти в період економічної кризи і розвивати новий для нас напрям — отонейрохірургію.

— Після того ви ще навчалися в університеті Бордо і отримали там диплом. Школи Портманна виявилося мало?

— Розумів, що мені бракує досвіду і знань, щоб почати робити великі операції на основі черепа, мозку, нервах і судинах. Тому вирішив повернутися в Бордо, щоб пройти курс навчання в університеті за програмою отології, отоневрології й отонейрохірургії. Отримавши диплом, повернувся в інститут, почав готуватися до проведення складних операцій.

Потрібно було опрацювати до автоматизму всі рухи — виділяти нерви, судини, обходити сонну артерію тощо, і весь час пропадав в анатомічній лабораторії. Мені не звикати. Коли необхідно було вивчити всі доступи у зоні скроневої кістки, я стільки практикувався, що, здається, навчився розбирати цю кістку на молекули.

Першу операцію з видалення великої пухлини основи черепами виконали 1995 року. Ця пацієнтка і досі приїздить до нас, добре почувається.

Почалася співпраця з колегами з Інституту нейрохірургії ім. Ромоданова. Коли хворий має пухлину в ділянці скроневої кістки, оперуємо разом з нейрохірургами. На стику цих двох спеціальностей і сформувався новий напрям — отонейрохірургія. Якщо у внутрішньому слуховому проході скроневої кістки з’являється пухлина, хоч і не злоякісна, вона завдає великих страждань хворому, бо збільшуючись, тисне на мозок. У хворих порушується координація рухів, дошкуляють головні болі, запаморочення, внаслідок цього вони стають інвалідами або помирають.

— Симптоматика дуже нагадує напади гіпертензії. Як пацієнт може здогадатися, що йому потрібна консультація саме отоларинголога?

— Перші прояви пухлини — шум у вухах і зниження слуху. Це має підказати правильний маршрут. Діагностувати це захворювання складно. Коли хворий звертається до отоларинголога з такими скаргами, то починають це лікувати як кохлеарний неврит. І призначають судинні, стимулюючі препарати, вітаміни. На жаль, стан хворого погіршується, бо ці ліки призводять до того, що пухлини різко збільшуються.

— Як вдається встановити правильний діагноз?

— За допомогою МРТ. Коли ми почали займатися цією патологією, то жахнулися, як багато у нас таких хворих. Людям роками лікували кохлеарні неврити, а коли МРТ показувало пухлину, то багатьом із них уже потрібні були невідкладні операції.

Про такі випадки ми заговорили на наших курсах, конференціях, які проводимо для отоларингологів. Нам вдалося їх переконати, і відтоді пацієнтів із вушним шумом стали направляти на МРТ, що дає змогу вчасно виявляти захворювання й ефективно його лікувати.

— Скільки таких операцій робите за місяць?

— Небагато. Це складні операції, і коли їх проводимо, то залучаємо майже все наше відділення, запрошуємо нейрохірургів та інших спеціалістів. Таке хірургічне втручання може тривати 8—10 годин і навіть більше. Найдовшу операцію ми почали о 10 ранку, а закінчили о 1 ночі. Уже є спеціалісти з відповідною підготовкою, кожен виконує свій етап операції. Ми змінюємо одне одного через 2—3 години, щоб хірурги мали перепочинок і могли працювати впевнено, без помилок.

Справжній лікар — то вічний студент

Олег Борисенко з тих професорів, які починають робочий день в операційній. За рік він встигає виконати понад 600 хірургічних втручань. У резюме професора майже пів сторінки займає список складних операцій, які він зі своєю операційною бригадою виконав уперше в Україні.

Для талановитого хірурга велике щастя, коли вдається зібрати команду професіоналів. Не секрет, що система післядипломної освіти лікарів давно потребує оновлення. В інституті отоларингології пішли власним шляхом і організували курси післядипломного навчання для колег.

— Лікарі проходять курс підвищення кваліфікації за спеціальністю мікрохірургія вуха і нейроотохірургія на базі нашого відділення, — розповідає професор Борисенко. — Ми передаємо наш досвід колегам: читаємо лекції, проводимо майстер-класи, показові операції. Наші курсанти вчаться оперувати під мікроскопом на скроневих кістках, використовуючи всі інструменти, що і в операційних. Курси добре себе зарекомендували, є велика черга тих, хто хоче потрапити на навчання. До нас приїжджають лікарі з усіх областей України й інших країн: Польщі, Литви, Молдови, Казахстану та ін.

— Траплялося, що колеги спочатку хвалилися своїми досягненнями, а коли навчання закінчувалося, то зізнавалися, що такого високого рівня операцій вони навіть не уявляли?

— Таке нерідко буває. До нас приїжджають люди зацікавлені зовсім не тому, що їм потрібна чергова довідка про ще одні курси. Вони мотивовані, хочуть освоїти нові методи, піднятися вище у професії. Часто потім запрошують мене або моїх учнів у свої клініки, щоб ми там провели операції, прочитали лекції. Якщо є людина, яка хоче розвивати цей напрям у себе, ми намагаємося її підтримувати.

— Ваше відділення працює тільки з дорослими чи з дітьми теж?

— Усі мають право чути цей світ. Сучасна медицина здатна повернути слух тим, хто його не має від народження або втратив з різних причин. Ми допомагаємо всім пацієнтам, починаючи з найменшеньких.

— Скільки дітей народжуються з порушеннями слуху і як їм можна допомогти?

— Світова статистика показує, що на тисячу нормальних пологів народжується одна глуха дитина, іще 2—3 малюки втрачають слух протягом першого року життя. У нашому інституті проводять кохлеарні імплантації в дитячій клініці й відділенні мікрохірургії вуха. Якщо в дитини виявляють глухоту, бажано зробити операцію до дворічного віку. У такому разі буде набагато більше шансів розвинути слух і мовлення, до школи вона вже розмовлятиме так, як її ровесники, що народилися здоровими. Важливо не відкладати візит до лікаря, не чекати, доки дитина підросте, щоб не втратити той дорогоцінний час, коли розвиваються центри мовлення і слуху, на що природа відвела п’ять років. У старшому віці результати імплантації будуть гіршими, а реабілітація значно складнішою.

— Час від часу програму, яка забезпечує дітей імплантами за кошти держбюджету, заморожують через брак коштів. Яка ситуація нині?

— Програма працює, фінансування стабільне. Усі глухі дітки мають змогу пройти лікування, щоб позбутися цієї вади. Держпрограма допомагає і дорослим. Усі, кому необхідно, можуть звертатися в нашу клініку і зробити операцію кохлеарної імплантації, щоб повернути слух. Для людей, які чули від народження, а потім втратили слух через травму або інфекційне захворювання, це велика трагедія. У них кардинально змінюється життя — вони втрачають роботу, обриваються контакти з друзями або навіть родиною. Якщо обстеження покаже, що можна повернути слух, їм встановлять кохлеарні імпланти. Реабілітація дорослих, які мають слуховий досвід і розвинену мову, відбувається дуже швидко, і через 2—3 місяці вони повернуться до нормального життя. Часто буває, що потрібна не операція, а медикаментозне лікування. Після раптової втрати слуху можна повернути його за 2—3 дні. Але якщо людина звертається через тиждень, то шансів повернути слух уже не буде.

Додам, що діє програма з проведення двосторонньої кохлеарної імплантації. Це означає, що можна встановити імпланти на обидва вуха. Фінансують таку операцію коштом держбюджету.

— І часто проводять такі операції?

— Так. Цього тижня ми виконали дві.

— Олеже Миколайовичу, у вас дуже цікава спеціальність хоч тому, що наслідки операції хворий відчуває дуже швидко.

— Мені це теж подобається. Іноді слух повертається на операційному столі. Я ще завершую операцію, закриваю барабанну перетинку, а пацієнт уже чує звуки. Люди іноді від цього плачуть, повірити не можуть, що їм вдалося вирватися з тяжкої німоти і повернутися у світ звуків. Часто колишні хворі приходять до нас через 10—20 років і приводять дітей чи онуків, щоб проконсультуватися, порадитися. Нам приємно бачити їх здоровими і впевненими в собі.

Ольга СКРИПНИК,
для «Урядового кур’єра»