«Не їжте багато — помрете, не пийте багато — помрете. Ніхто не вірить. А знаєте чому? Бо я не додаю слово «завтра», — казав лікар Джул з «Хрещеного батька». Просвітницька робота серед людей — чи не найбільша частина профілактичної медицини, і саме внаслідок відсутності її у нас — величезна кількість інфарктів й інсультів, критично низький рівень вакцинації, ми — в п’ятірці за рівнем захворювання на мультирезистентний туберкульоз у Східній Європі та Центральній Азії.
На цьому наголошував ще Микола Амосов, кажучи: у нас немає Міністерства охорони здоров’я, зате в нас є міністерство хвороб. Поширення хронічних неінфекційних хвороб, від яких помирають 86% —раїнців, проблеми біотероризму, безпеки крові — це також ті питання, якими опікуватися має система громадського здоров’я. І от нарешті: нещодавно вперше на державному рівні заявлено про пріоритет саме профілактичної медицини: Кабінет Міністрів дав старт створенню системи громадського здоров’я, ухваливши відповідну концепцію. Що це означає, «УК» розпитував у заступника міністра охорони здоров’я з Оксани СИВАК.
— Пані Оксано, вибудовувати систему громадського здоров’я доведеться від самого фундаменту. З чого ви почали?
— Громадське здоров’я спрямоване не на конкретного пацієнта, а на всю систему загалом. Його ефективність вимірюється тим, що люди довше живуть, менше витрачають коштів на лікування, як зі своєї кишені, так і з державної.
Ми вже створили національний центр громадського здоров’я, який буде писати всі стандарти, протоколи та програми. Віднедавна до Мінздоров’я приєднали лабораторні центри розформованої Санепідслужби. Тож ми взялися за аудит, аби оцінити, як вони можуть працювати в сучасних умовах. Коли СЕС розформували, то частина її функцій перейшла до Держспоживслужби, частина — до МОЗ. Тепер ми відпрацьовуємо цю модель співпраці, оскільки люди, що раніше були в одній стр—турі, тепер працюють у двох різних. У них ще лишилася інституціональна пам’ять, тож вони думають, що виконуватимуть ті самі функції, що й досі.
— Результати аудиту вже є?
— Спільно з ВООЗ ми відвідали вісім лабораторій. Найголовніша проблема — відсутність кваліфікованих фахівців та обладнання. Найцікавіше — фінансування однакове в усіх областях, але обладнання самих центрів різне: десь був вправний керівник, котрий зміг заробити гроші і модернізувати лабораторію, десь — ні. Тому дивимося, яким чином оновити центри, де бракує обладнання.
Але насправді найбільше усіх смертей від серцево-судинних захворювань, онкології тощо. Саме на профілактиці цих хвороб треба сконцентрувати найбільше зусиль. Тому в системі громадського здоров’я мають працювати всі й передовсім лікарі первинної ланки. Вони повинні займатися не лише лікуванням, а й профілактикою.
— Що й де треба змінити, аби люди реально дбали про своє здоров’я?
— Це просвітницька робота. Починатися вона повинна з садочка, школи. Треба виховувати покоління, для яких стане модно бути здоровими. Це важко зробити в 30—40 років, коли звички вже сформовано. Система громадського здоров’я саме й займатиметься просвітницькою діяльністю. Спілкування з людьми — це найбільший шмат роботи.
Наші люди приходять до лікаря, вже коли геть погано. А боротьба з інфарктом чи інсультом починається не у відділенні реанімації. Йти треба від найпростішого: щоденного вимірювання тиску. Якщо підвищений — регулярно приймати ліки. Це теж профілактика виникнення інфаркту та інсульту.
— Чи окреслено дедлайни, коли має бути ухвалено закон про громадське здоров’я, про який ідеться в концепції?
— Сподіваємося, що за рік він буде. Маємо угоду з ВООЗ, залучатимемо й своїх, і закордонних експертів, оскільки громадське здоров’я — це зовсім нове для нас і потрібного досвіду ще немає. Тож тільки почали його писати, досі працювали над змінами до санітарно-епідеміологічних нормативів. Відомо, що контролюючу й дозвільну функції, які раніше виконували СЕС, скасовано, а нові правила треба було впорядкувати законодавчо.
Ми нарешті порозумілися з профільним комітетом, що санепідслужба, яка займалася лише інфекційними хворобами, та громадське здоров’я — не ідентичні поняття. Вже є розуміння, що ми будуємо зовсім нову систему, а не відновлюємо СЕС.
— Що робити з кадровою проблемою? Як взагалі стимулювати сімейних лікарів?
— Ми переважно покладаємося на молодих фахівців, бо в них ще є мотивація вчитися. Щодо сімейних лікарів, то ми розраховуємо, що серйозною мотивацією стане зміна фінансування. Пацієнт та лікар підписуватимуть контракт на рік, але навіть за таких умов людина матиме право змінити лікаря. Якщо пацієнт буде незадоволений, то наступного контракту лікар не отримає. Отже, від того, як він опікуватиметься своїми пацієнтами, буде залежати, скільки контрактів із ним підпишуть, а відповідно, і його дохід.
— Але ж усі захочуть піти до фахового лікаря…
— Діятиме обмеження: він не зможе взяти понад 2,5 тисячі. Звичайно, процес затягнеться на кілька років, доки люди зорієнтуються, кого обрати. Поки що в нас немає культури мати свого лікаря, й ми дуже сподіваємося, що завдяки цій реформі вона сформується.
— Яка етапність впровадження системи громадського здоров’я?
— Уже є ініціатива Одещини, Києва, Рівненщини та Закарпаття, котрі готові стартувати в цьому напрямі вже з початку 2017-го. Ми розробляємо моделі для кожного регіону, оскільки стартові умови в них різні. Наступного року плануємо завершити аудит всіх лабораторних центрів (загалом їх близько 400) й вирішити, за яких умов вони будуть ефективнішими у виявленні хвороб на первинному рівні: чи у такому ж форматі, чи у стр—турі районних лікарень або центрів первинної медико-санітарної допомоги.
— Ми серед країн з найвищим рівнем захворювання на мультирезистентний туберкульоз. Те, що рівень захворюваності лишається високим, мабуть, свідчить про неефективність системи, яка існує. Чи є бачення, як її змінити?
—У прогресивних країнах захворюваність знижують на шляхом концентрації хворих в одному закладі, як у нас, де вони інфікують один одного. У світі лікарі первинної ланки мають повноваження лікувати таких людей. Ми плануємо переходити на неї. Чи це безпечно? Після того, як людина захворіла, симптоми з’являються приблизно через півроку. Тобто, якби в родині мав би захворіти ще хтось, то це сталося б у цей час. Тому боятися залишати цих людей вдома немає підстав. Звичайно, важливо, відкрита чи закрита форма хвороби. Якщо закрита, то це безпечно для тих, хто поруч, і тоді людині краще лікуватися вдома, не бути ізольованою в тубдиспансері, де ці люди , як правило, ще й додатково інфікуються.
— Наші сімейні лікарі ментально готові спостерігати таких людей амбулаторно?
— Не всі. Але вже заплановано відповідні навчання. У нас є спільний проект із Британським медичним журналом, котрий має інтернет-платформу з дуже хорошими тренінгами, проходити які можна вдома, отримавши відповідний доступ. Перші сто лікарів вже почали навчання.
Крім того, багато інших міжнародних організацій проводять тренінги в регіонах, особливо багато на тему ВІЛ, гепатитів та туберкульозу. Міністерство взяло на себе функцію лідера, аби проекти стали ще ефективнішими.
— Величезна частина громадського здоров’я — це просвітництво. Яким ви його бачите?
— Нині розробляємо комунікаційну стратегію. Плануємо тренінги для медіа, бо саме вони доносять інформацію до людей; з медиками, бо часто вони не вміють правильно спілкуватися з пацієнтами. Крім того, є багато громадських організацій, які працюють дуже ефективно у сфері громадського здоров’я.
— Як фінансуватиметься ця система?
— Передовсім — з державного та місцевих бюджетів. Наприклад, нещодавно ми їздили до Полтавського обласного лабораторного центру і тамтешній начальник департаменту охорони здоров’я попросив, аби ми йому порадили, яке саме обладнання потрібно в лабораторний центр. І він на найближчій сесії облради вже міг говорити про конкретну суму. Крім того, нас готові підтримати міжнародні партнери: ЄС, бо громадське здоров’я є в Угоді про асоціацію, в питаннях біобезпеки допомагає посольство США.
ДОСЬЄ «УК»
Оксана СИВАК. Народилася 1974 року в селі Галузинці на Хмельниччині. Закінчила Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця. Має 11-річний досвід роботи в галузі клінічних досліджень і 17 років роботи як лікар акушер-гінеколог. Під час Революції Гідності організувала діяльність чотирьох медичних центрів і п’яти госпіталів при церквах і монастирях для понад 500 пацієнтів.