Минулими вихідними Житомирщина відзначала 75-річчя створення області. У парках і скверах обласного центру виступали численні духові оркестри, на білбордах вистачало привітань від посадових осіб та кандидатів у народні депутати, у театрі відбулися урочисті збори та концерт, на будівлях державних установ вивісили державні прапори, а маленькі українські прапорці вже традиційно майоріли на тролейбусах, що курсували міськими вулицями. Тим сумніше враження у цьому святковому розмаїтті справляв пам’ятник Тарасу Шевченку, біля підніжжя якого не було… жодної квіточки.
Звісно, ювілей області — свято місцеве, а не державне, коли, як наприклад у День незалежності, житомирські монументи Кобзарю та Івану Франку потопають у справжнісінькому морі квітів. Однак навряд чи хтось ризикне стверджувати, що корифеї нашого національного духу не мають причетності до відзначення свята однієї з адміністративно-територіальних складових незалежної української держави. Недаремно урочисті збори відкрив Гімн України, а жителів області привітали зі святом Президент і Голова Верховної Ради.
Крім того, ювілей області, на відміну від загальнодержавних свят, давав змогу доповнити «офіційний» перелік заходів вшануванням подій і осіб, що прославили саме наш край: від творця перших космічних ракет Сергія Корольова, монумент якому теж залишився без квітів, до колишнього першого секретаря Житомирського обкому компартії Василя Кавуна, про існування пам’ятника і меморіальної дошки якому теж призабули. Останнє спонукає до песимістичних прогнозів, чи не матиме подібну долю пам’ятник колишньому голові облвиконкому Віктору Кременицькому, спорудити який планують у Житомирі за бюджетний кошт.
До речі, згадуваний високопосадовець тривалий час очолював виконавчу гілку влади на Житомирщині, а у період гітлерівської окупації на чолі загону народних месників мужньо боровся з ворогом. Закономірно, що в колишньому партизанському краї з особливою шанобою відзначають День партизанської слави, який збігається з «днем народження» області. Нинішнього року ці два заходи вирішили у порядку винятку розвести у часі, що цілком виправдано. Напевно, саме завдяки цьому квіти від представників влади таки лягли до меморіальної дошки Кременицькому та до пам’ятників на честь партизан і підпільників, а ось про інших героїв, які полягли у боротьбі з гітлерівськими окупантами, чомусь забули.
Комусь це видасться не вартою уваги дрібницею, але згадаймо, як свого часу навіть жодна весільна церемонія — чи то у селі, місті або столиці — не обходилася без ушанування пам’яті загиблих у війні. Для переважної більшості молодят це було не частиною традиційної церемонії, а велінням вдячного серця та присягою перед пам’яттю тих, хто віддав за них своє життя. І годі було уявити, щоб в день всенародного відзначення Дня Перемоги (який, до речі, став вихідним тільки з 1965 року) по радіо чи телебаченню могла прозвучати фраза: «Вітаємо ветеранів з ЇХНІМ святом!»
Змінилися часи, але, як на мене, заслуговує на збереження ставлення до святинь, що об’єднують державу, її народ чи навіть окремі територіальні громади і трудові колективи. Що поганого в тому, якби від імені учасників урочистих зборів до 75-річчя Житомирської області корзини квітів лягли б до пам’ятників Шевченку і Франку не лише у Житомирі, а й у Києві і навіть на малій батьківщині наших пророків? Тим більше, що це не обов’язково робити особисто очільникам області, в яких без того є чим займатись. Уявіть, з якою гордістю кращі представники місцевої інтелігенції, робітництва, студентства чи учнівства виконали б цю почесну місію у Житомирі, а львів’яни і черкасці — доручення житомирян вшанувати пам’ять українських світочів на їхній рідній землі. І вже гріх було не потурбуватись, щоб від імені учасників урочистих зборів у Житомирі квіти лягли до монументів Рильському і Лесі Українці на їх малій батьківщині — у Романівці і Новограді-Волинському.
Врешті, якби у День космонавтики біля монумента Корольова в Житомирі лежали квіти як від Житомирської облдержадміністрації і обласної ради, так і від інших «космічних» областей нашої держави, це лише сприяло б розумінню, що Україна у нас — справді одна.