Уперше побувала тут торік у березні: хтось із мешканців тоді приїхав з Бучі, хтось — із Краматорська, Харкова... Чи Малина сусідньої Житомирщини. Тоді (пригадуєте?) ворожий снаряд влучив у ринок.

«Коли почалася війна, в нас на рахунку було 8 тисяч гривень, тож закупили на них борошно і крупи. А вже 3 березня просто відчинили двері для людей, яким треба було десь прихилити голови та поїсти гарячого з дороги», — пригадує головний лікар санаторію Лариса Шишковська.  

І люди поїхали: переказували одне одному, що тут певний час можна перебути безплатно. Де ще таке знайдеш? Гадали на тиждень-другий, потім — на місяць…

У форматі активного хаба

У форматі активного хаба для людей, яких війна вразила в самісіньке серце, працюють уже майже рік. Не без проблем, труднощів, але з величезним бажанням поділитися добром, якого забагато не буває. Надто в цей буремний для України час. А добро… Воно має здатність масштабуватися навіть у геометричній прогресії.

Так було й тут. Голова Федерації профспілок області Микола Шершун дав старт новому формату роботи санаторію, поставивши, як годиться, все на службу людям у такий скрутний час, взявши його під власну опіку. На прохання голови про допомогу санаторію та біженцям одразу ж відгукнулися галузеві профспілки.  

Зокрема, профспілкова організація працівників споживчої кооперації за  підтримки правління споживспілки на чолі з Петром Барашем. Його, досвідченого керівника-господарника, завжди виокремлювала небайдужість до проблем близьких. А тут і поготів: кілька разів кооператори надавали кошти на закупівлю необхідних продуктів харчування, спрямовували сюди гуманітарну допомогу. Природа споживчої кооперації — бути там, де найскладніше. Так завжди було в найскладніші для країни часи, так і нині. Представники кооперативної родини частенько навідуються в «Горинь», звісно, не з порожніми руками.

«Чи не кожен мій день починається із дзвінка голови кооперативної профспілки Миколи Вознюка: «Як ти, рідна? Чим тобі допомогти?» І знаєте, це іноді спрацьовує як психотерапія, якої ще пошукати. Буває, поділюся з ним своїми труднощами і занепокоєннями, і наче зніму з душі камінь. І вже знову є сила жити. І розв’язувати тисячі щоденних проблем», — виливає Лариса Шишковська душу й нам.

Проблеми перетворюють на можливості

А проблем тих багато щодня: від життєвих потреб людей до заборгованості за електроенергію, яка нині сягає 160 тисяч. Хоч до урядової постанови №261 і було внесено зміни, отримати відшкодування з державного бюджету оздоровчому закладу ніяк не вдається. Загалом із 3 березня минулого року лише на електроенергію витрачено понад мільйон гривень. Щоправда, оплачувати ці рахунки допомагали профспілки області та України, благодійники і просто небайдужі люди.

«Нині відповідь на запитання, чому ми не можемо увійти до переліку закладів на відшкодування комунальних послуг, допомагають знайти вже в офісі віцепрем’єр-міністра Ірини Верещук, куди ми звернулися. Сподіваюся на позитивну відповідь, адже від початку війни ми стали другою домівкою вже для тисячі наших співвітчизників. До речі, із продуктами харчування нам постійно допомагає обласна військова адміністрація», — веде далі Лариса Шишковська.   

Згодом до проблеми оплати за електроенергію додалися її відімкнення. Профспілки одразу ж зібрали кошти на генератор. Тож тепер їх тут аж три: від профспілок, благодійників і найпотужніший, на 80 кВт вартістю мільйон гривень, — від комісара ООН, до якого через благодійний  фонд «Рокада» спрямували прохання про підтримку. 

До речі, завдяки «Рокаді» (координатор Вікторія Костюк) реалізували вже не один проєкт: отримали нові холодильники, пральні машини, душові кабіни, а дитячий простір санаторію поповнився гойдалками та спортивним інвентарем. Улітку тутешня дітвора залюбки спілкувалася з однолітками зі Степаня на спільному триденному таборуванні. А тепер в санаторії облаштовують укриття. Воно тут було, і досить надійне, але осучаснити не завадить.

Одне слово, в «Горині» активно користуються можливостями залучити необхідні ресурси: беруть участь у найрізноманітніших програмах підтримки, виграють гранти й стукають за потреби в які тільки можуть двері. Чимало з них відчиняються. Так виграли 180 кубометрів дров через громадську організацію «Стратегія розвитку», пластикові вікна на 2 мільйони встигли встановити до зими за програмою CORUS-international. Ротарі-клуб із Рівного на вході в корпуси встановив пандуси, оновив посуд для їдальні та дитячий простір. А громадська організація «Наше майбутнє» спрямувала кошти на поліпшення умов для інвалідів. У кімнатах тут тепло, затишно, є інтернет. Заклад активно співпрацює з центром соціальних проєктів (м. Київ), допомагають йому і церкви та релігійні організації.

Дивуюся, як вистачає енергії пані Лариси, її бухгалтера та ще кількох працівників, котрі тримають на плечах усе це чималеньке господарство (санаторій розрахований на 300 місць), ще й проєкти на гранти встигають писати. Встигають. До речі, кухарі та кочегар нині працюють лише на ентузіазмі. Ось такі патріоти України живуть у нашій поліській глибинці.

Хліб зі смаком повоєнного дитинства

Надійний партнер санаторію — місцеві кооператори. Голова правління Степанського споживчого товариства Олена Шустик гуртує колектив для допомоги і нашим захисникам, і тим, хто волею долі опинився в її рідному селищі. Збираються гуртом в кооперативному кафе «Над Горинню» і стають до роботи: готують тушкованки, ліплять вареники і пиріжки, крутять голубці і млинці, ріжуть салати. Продукти приносять степанці, закуповують благодійники. Знають, що кооператори їм дадуть раду в будь-який час дня чи ночі.

«Левову частку смачних гостинців через волонтерів спрямовуємо  нашим захисникам. А якусь частину страв чи просто благодійних продуктів передаємо до санаторію — хочеться прислужитися людям, яким війна виставила такий жорстокий рахунок», — каже голова правління Степанського споживчого товариства Олена Шустик.

6 лютого вона прийшла в одну з кімнат санаторію зі щойно спеченим у кафе тортом. Це був подарунок для молодої сім’ї Шаповалових із Соледара з нагоди першого місяця життя їхньої крихітної донечки. Бачили б ви сльози радості на очах ще зовсім юної матусі!

Марина Шаповалова, якій лише 21, народила дівчинку в Сарнах у самісінький Святвечір — кажуть, великі люди народжуються у знакові дні. Вона щиро вдячна лікарям та сестричкам, що прийняли її як рідну. 

«Ми приїхали сюди у травні, коли у двір нашого будинку влучив ворожий снаряд. Нині немає вже й будинку. Тут зі мною чоловік Олександр та його мама. А його тато від початку війни став на захист України та наших рідних місць, нині воює в Бахмуті, недавно приїздив до нас у короткочасну відпустку», — ділиться Марина.

А Лариса Шишковська додає: «Ви маєте чудового тата. Звісно, що й син у нього чудовий: він тут і за водія, й за експедитора, й за вантажника — одне слово, безвідмовний хлопець».

Кооператори щиро бажають  щасливої мирної долі новій громадянці України, яку назвали Ольгою. І поспішають до інших людей з рум’яними щойно спеченими паляницями.

«Спасибі вам за хліб. Кращого й ріднішого запаху за своє довге життя ми не знали. Він пахне нашим повоєнним дитинством, коли кожен такий шматочок був на вагу золота», — кажуть Валентина й Анатолій Соляники з Харкова, яким по 82. Вони тутешні старожили, приїхали ще в березні. І повертатися поки що не мають куди.

Незабутній смак риби з Горині

Скільки доль понівечила клята війна! Але якими незламними зробила вона нас, як загартувала дух і волю до перемоги!

Торік тут, у санаторії, ми познайомилися з родиною Бондаренків з Бучі. Денис, який сам виховує двох дітей Богдана й Зоряну, приїхав сюди з ними і зі своїми батьками. Як же цінували вони те, що нарешті змогли спокійно заснути! Коли ж дізнався про визволення Бучі та Ворзеля, Денис уже не знаходив собі місця, так хотів додому. Хоч розумів: поки що небезпечно. Згодом поїхали. За літо відремонтували добряче понівечений будинок батьків, а сам Денис почав допомагати санаторієві, який прихистив його родину в тяжкі часи. Ось так і масштабується добро, повертаючись сторицею. Щоправда, нині переключився на допомогу захисникам — щойно повернувся з-під Донецька, куди відігнав автомобіль. А звідти вдалося пригнати на ремонт чотири машини.

«На фронт мене не беруть як батька-одинака, то я допомагаю нашим воїнам. А санаторієві у Степані  будемо вдячні завжди. Смак риби, яку я піймав у Горині, не забудемо ніколи. Коли потеплішає, обов’язково навідаюся в гості», — каже небайдужий Денис Бондаренко.

Замість післямови. Рівненські кооператори виношують ідею створити в санаторії мініцентр для реабілітації колег з пошматованих війною областей. Для цього цілком вистачить кількох кімнат. А все інше — чисте повітря, чудодійна мінеральна вода, швидкоплинна річка Горинь з рибою й неповторний ліс, повний грибів та ягід, — тут є. Як і головна валюта цього буремного часу — людяність, яка творить дива.

Лариса Шишковська у майбутньому санаторій «Горинь» бачить як базу для реабілітації наших захисників. Що ж, місця в цьому  домі, де, на щастя, немає війни, вистачить і військовим, і цивільним. Тільки б швидше ми здобули перемогу у кривавій, але, без перебільшення, визвольній битві за Україну.

У цьому приємному поліському закутку майбутню перемогу відчуваєш особливо. Три величних православних храми виблискують доглянутими банями. А це означає, що є над унікальною місциною особливе заступництво.