Із фотографії на мене дивиться простий хлопець. Його погляд ніби питає: «Як ви там?» Його очі всміхаються, а вдома жалоба. Біля порога — труна, оббита червоною тканиною. Поряд хрест, на якому ім’я та прізвище: «Юрій Вікторович Гринько». Плаче мати. Не відходить від труни дружина. Стоять осторонь бойові побратими, які приїхали до Новоайдара, на Луганщину, здалеку проводити в останню путь бойового товариша.
Холоднокровний і мужній
Два роки тому Юрій Гринько не повернувся з бойового завдання. Рівно два роки, як перестав відповідати на свої позивні «Очаків». І весь цей час на нього чекали, весь цей час не згасала надія на побачення.
Віктор Дегтярьов, командир групи «Купол», розповідає про Юрія так, немов розлучилися вони вчора. «Прийшов він до нас наприкінці червня 2014 року. До цього служив у спецназі, який дислокувався в Очакові. Звідси й такий романтичний позивний — «Очаків». Був добровольцем, і в першому ж бою показав себе як холоднокровний та мужній, а головне, грамотний офіцер. Він успішно виконував поставлені завдання. Був у розвідці. А в розвідників, ясна річ, долі особливі. Тут дуже важливо, щоб хлопців супроводжувала удача. Він же був розвідником від Бога. Умів знаходити абсолютно неординарні рішення, був майстром маскування, прекрасним корегувальником. У боях за визволення Іловайська, коли наш підрозділ потрапив у дуже скрутну ситуацію, Юрій прикрив хлопців вогнем з кулемета, щоб вони змогли вийти із зони обстрілу донських козаків. У тому бою ми втратили п’ятьох своїх бійців, а семеро, серед них і я, зазнали поранення. Мене вивезли до шпиталю, а через деякий час надійшла звістка, що «Очаків» загинув. Але точних даних не було.
Щиро кажучи, не вірилося, не хотілося вірити, що Юрка немає серед живих. Згодом мені говорили, що Юра з хлопцями вже виконав завдання щодо коригування вогню і став виходити до своїх позицій. Але несподівано їх зустріли козацькі частини «дончаків». На думку фахівців, то була засідка, бо машину, де були бійці, обстріляли з гранатомета. Не було навіть спроби зупинити транспортний засіб і з’ясувати, хто їде. Діяли напевно. Ось так одразу загинула вся група».
Пошуки тривали два роки
За кілька днів тіла невпізнаних бійців поховали на Донеччині ополченці незаконних військових формувань Донецької області. Фотографії документів загиблих розмістили на сайті так званої ДНР. Їх побачила дружина Юрія Наталія й упізнала чоловіка. Відтоді Наталія стала шукати тіло коханої людини. Вона зверталася в пошукові організації «Чорний тюльпан», «Офіцерський корпус», до Міжнародного Червоного Хреста, представники якого приїжджали в Новоайдар.
Пошуки тривали два роки. Було відоме місце трагедії — Петровський район Донецька, поблизу аеропорту. Але де тіла, напевно сказати ніхто не міг. І тільки через два роки Міністерство оборони України отримало з донецького моргу фотографії загиблих.
Наталії одразу подзвонили. Інтернетом переслали фото. На одному з них вона впізнала Юрія. Далі відбувся обмін тілами: загиблих українських військовослужбовців обміняли на загиблих бійців «ДНР». Останки українських героїв направили до Дніпра для проведення експертизи ДНК, яка підтвердила: останки належать Юрієві Гриньку. Тіло перевезли на рідну землю, в селище Новоайдар.
Останні спогади
…Жалобна процесія мовчки рухається дорогою. Попереду хрест, вінки, прапор України. Прапор, за який він воював. Прапор, за який віддав життя.
Остання путь. Останні спогади. Що можна почути в цій гнітючій тиші?
«Любив він маму якоюсь особливою зворушливою любов’ю. Все «матінко» та «матінко»... А з дружиною Наталією планував узяти з дитячого будинку малюка. Стільки в ньому добра було і ласки, що й на чужу поранену ангельську душу вистачило б. Але, як видно, не судилося», — кажуть сусіди та односельці.
На кладовищі капелан співає «Вічну пам’ять», а потім читає рядки з Євангелія і звертається до присутніх: «Не знаємо, що буде з нами за годину, хвилину або мить. Усе в руках Божих. І розуміння, кому скільки жити, — тільки від Нього. У нашій державі майже три роки триває війна. І ми змінилися. Багато хто став іншим. Ми надбали великий досвід, з яким нам жити. Та треба дивитись у майбутнє: закінчувати війну, змінити систему освіти, щоб наші діти жили в іншому світі. Так, героїв шанують. Героїв пам’ятають. І ми пам’ятатимемо Юру і те, що він зробив. Це варто того, щоб його пам’ятали як героя».
На очах у людей сльози. Кожне слово западає в душу, бо йде від серця і залишається в ньому запеченою сльозинкою.
Стає погано мамі героя, і її підхоплює голова райдержадміністрації ветеран АТО Віктор Сергієнко. Як втішити матір? Які можна знайти слова для невтішної дружини? У виступах ветерани АТО Віктор Дегтярьов і Віктор Сергієнко підкреслюють, що найважче на війні втрачати бойових побратимів. Вони висловлюють підтримку рідним і наголошують: герої не вмирають. Герої залишаються в наших серцях. Селищний голова Ігор Шопін сказав, що Юрій віддав життя, аби Новоайдар не перебував під окупацією проросійських найманців.
Керівник обласного центру з надання допомоги учасникам АТО Світлана Шевельова кланяється рідним героя: «Нестерпний біль стискає серце. Це був справжній син своєї мами, це був справжній син Луганщини. Вічна слава героям!»
Володимир МАРТИНОВ
для «Урядового кур’єра»