Страшна аварія, що сталася вночі 16 червня на Рівненщині поблизу відомої на весь світ Пересопниці, як мовиться, червоним рядком пройшла у всіх телевізійних випусках новин. Мікроавтобус, за кермом якого був п’яний 32-річний рівнянин, збив п’ятьох людей. Троє, 17-річна випускниця Рівненської ЗОШ № 12 та двоє хлопців із Пересопниці – 19 та 24 років, загинули на місці пригоди. Ще двох дівчат, 16 та 24 років, госпіталізували – їх стан стабільно тяжкий. Підозрюваний нині в ізоляторі тимчасового тримання, йому загрожує до 12 років позбавлення волі.

А матерям, які в понеділок поховали власних дітей (яке покарання на цьому світі може бути страшнішим?), – вічний неспокій і туга за своїми кровинками, в яких щойно тільки зміцніли крила для високого життєвого польоту…

Скільки ще життів коштуватиме в Україні страшна, а подекуди й патологічна пристрасть до оковитої, поєднана з, по суті, безкарним кермуванням? Тільки й чуєш: той викрутився з-під слідства, той відбувся заставою, той іще щось вигадав.

Ось уже понад рік відстежую хід судового процесу за подібним випадком, що стався 20 березня 2011-го: п’яний молодик за кермом одночасно відправив на той світ п’ятеро людей. Троє з них – молода сім’я: батько, мати та шестирічний син. Після кожного судового засідання п’ю заспокійливе: матері приносять фотографії дітей та онука – тепер уже викарбувані на граніті. Вони рвуть на собі волосся й безперервно плачуть… А підсудний робить усе, щоб максимально затягнути процес і, як кажуть, правдами й неправдами уникнути відповідальності за скоєне…

Зустрічаюся і з матерями, які й досі возять квіти на 132-й кілометр траси Рівне—Київ: саме тут вони назавжди втратили дітей чотири роки тому. «Троянди на 132-му кілометрі» — так називалося розслідування тієї трагедії та її причин і, головне, відповідальності для горе-водіїв. Через рік ми вдруге повернулися до цієї теми в матеріалі «Не в’януть поминальні троянди»: на превеликий жаль, в організації маршрутних перевезень до Києва так нічого й не змінилося… А ми ж не Голландія, де в одному з містечок узагалі немає світлофорів і разом з тим… немає аварій. Менталітет чи, якщо хочете, генофонд, виявляється, не той. Він сприймає лише мову жорстких заборон і покарань. «Значить, нещадно карати!» –– в один голос кажуть мені матері, що через чиюсь пристрасть до алкоголю втратили найдорожче, що у них було, –– дітей. Мій голос теж звучить на їхню підтримку –– жорстока дійсність не залишає іншої позиції.

Незважаючи на те, що статистика ДАІ та МОЗ не збігається, експерти кажуть про 18-відсоткове зростання смертності на дорогах у 2012-му порівняно з 2011 роком і обраховують кількість жертв: 5 тисяч 868 осіб! (2011-го Україна втратила на дорогах 4 тисячі 964 життя). Входить, приєднавшись 2011 року до проголошеного ООН «Десятиріччя дій щодо безпеки дорожнього руху», діємо з точністю до навпаки?