ДОЛЯ ПЕРЕМОЖЦІВ 

Нещодавно Театр на Подолі здобув шість із 14 «Пекторалей», однак і донині залишається без власного приміщення

Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

Ще недавно столична влада запевняла колектив Київського академічного драматичного театру на Подолі, що докладе належних зусиль, аби до Дня міста (остання неділя травня) завершити будівництво нового приміщення на Андріївському узвозі. Втім, нині вже йдеться про осінні входини.

Колективу не звикати: такі обіцянки він чує впродовж… 23 років.

Театр, який за результатами 2011 року визнано кращим театром столиці, до 19 квітня змушений полишити навіть ті апартаменти, які винаймає впродовж останніх 20 років! Чи була комфортною зала в Гостинному дворі? Аж ніяк. Глядачі, прийшовши на перегляд, могли тільки сісти в крісло: ні гардероба, ні фойє, ні туалетів. Щоправда, його керівництво уклало угоду про проведення десяти вистав у вересні та десяти в жовтні 2012 року в малій концертно-театральній залі Національного палацу мистецтв «Україна».

Постає запитання: де охочі долучитися до справжнього мистецтва (шість із 14 «Пекторалей», які театр здобув цього року, таки засвідчують його причетність до справжнього) зможуть переглянути кращі столичні вистави? Адже після ювілейної — 20-ї «Київської пекторалі» — інтерес до робіт цього колективу, вочевидь, зростає. Треба зазначити і той факт, що ще раніше (14 березня) Віталія Малахова, художнього керівника Театру на Подолі, було відзначено театральною премією ім. А. Бучми: за режисерські роботи «На дні» за п’єсою Максима Горького (прем’єра сезону 2010–2011) та «Минулого літа в Чулимську» за п’єсою О. Вампілова (прем’єра сезону 2011–2012). А колектив підготував нову прем’єру – постановку І. Волкова «Старший син» за О. Вампіловим – історію про те, як двоє молодиків, спізнившись на електричку, в пошуках ночівлі потрапили в будинок дивакуватого музиканта... Оповідь про любов, самотність та потребу людини бути почутою на часі, як ніколи.

За виставу «Минулого літа в Чулимську» режисер Віталій Малахов одержав премію ім. А. Бучми. Фото надане автором 

Театр, до речі, теж має право висловити свої вимоги, натомість він мужньо сподівається на конструктивне розв’язання «квартирного питання». Удари долі не зруйнували його головну чесноту – гідність. Усі зусилля він скеровує на творчу діяльність, а тому як був, так і залишається лідером столичного театрального життя. 1998-го за виставу «В степах України» О. Корнійчука театр отримав «Київську пектораль» у чотирьох номінаціях: за кращі режисуру, акторський ансамбль, сценографію та акторські роботи. Сезон 2003–2004 приніс успіх «Дяді Вані» А. Чехова: спектакль став лауреатом «Пекторалі» в номінаціях за кращі режисуру, акторський дебют, чоловічу роль. 2009 року «Пектораль» за кращу режисуру здобули постановки «Мертві душі», «Люксембурзький сад».

Цікаво, що своїм народженням Театр на Подолі зобов’язаний Олімпійським іграм: 1979-го, напередодні спортивної події, державне керівництво, аби поліпшити «культурне обличчя» столиці, прийняло рішення про створення чотирьох нових театрів: Молодого, Театру поезії, Драми і комедії на Лівому березі Дніпра та Театру естради. Останній очолив 24-річний Віталій Малахов. Колектив, сформований у ті роки, вирізняла неабияка відданість керманичу. Тож 1987 року режисер започаткував свій театр – Київський драматичний на Подолі (академічним він став 2006-го), і та більшість Театру естради, яка поділяла його погляди, склала фундамент нової трупи.

Чи стане таким самим, як Олімпіада-80, сприятливим для Віталія Юхимовича Євро-2012? Хочеться сподіватися, позаяк імідж європейського Театр на Подолі здобув не рік і не два тому. Він – традиційний учасник відомого Міжнародного Единбурзького театрального фестивалю. Жоден український театр (у тому числі й національні) не здобув такого міжнародного визнання.

Утім, варто зважати і на ще одну спроможність Театру на Подолі. Фактично з першого року заснування колектив активно репрезентує свою творчість за кордоном. 1987–1994 – період регулярних зарубіжних гастролей. Маючи такий досвід, трупа в змозі адаптуватися до театральних умов, наприклад Польщі або Чехії… Себто якщо добудова нової оселі триватиме ще кілька років, Україна ризикує втратити і колектив майстрів, і свою театральну візитівку, виплеканого академічним (у сенсі — класичним) театром глядача.