Нема кращих і гірших мов. Кожна мова варта свого творця — народу. Народ, протягом століть творячи власну мову, враховує свої потреби, свої обставини й своє бачення світу. Тому для кожної нормальної людини найкращою є рідна мова — мова свого роду й народу. І не тільки найкращою, а й найкориснішою.

Великий російський поет Олександр Пушкін з пелюшок довкола себе чув тільки французьку. Його брат Лев Сергійович згадував: «Виховання його і сестри Ольги Сергіївни довірене було іноземцям, гувернерам і гувернанткам. Зрозуміло, що діти й розмовляли, і вчилися тільки по-французькому. На восьмому році життя, уміючи вже читати й писати, він складав французькою мовою маленькі комедії й епіграми на своїх учителів. У вихованні його було мало російського: він чув тільки французьку мову. Пушкін мав надзвичайну пам’ять і в одинадцять років уже знав напам’ять усю французьку літературу». Але це не завадило йому, коли він відчув себе росіянином, відійти від престижної французької мови і рідною визнати російську й творити нею, хоч, як стверджують дослідники, «шлях від задуму до тексту був для Пушкіна дуже часто переходом від французької мови до російської».

А чи був би Пушкін Пушкіним для російської літератури й мови, якби не навернувся до мови народу, серед якого народився й виріс?

Ще приклад великої українки — талановитої української поетеси й безстрашної патріотки Олени Теліги. Нацисти розстріляли її разом з чоловіком як українську націоналістку 22 лютого 1942 року в Бабиному Яру. Народилася Олена Теліга в Підмосков’ї в російськомовній українській сім’ї, жила в Петербурзі, її виховували в російському імперському дусі. Тогочасну себе вона пізніше змалювала так: «Уявіть собі великодержавного петербурзького імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі істоти, що той простір заповнюють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують».

І ось в еміграції, в Празі, вона (їй ще 20 років не було) зіткнулася із кричущою національною несправедливістю. «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадувала Олена Теліга бенкет, влаштований в еміграції комітетом російських монархістів. — Не відомо хто і не відомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала, чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою». Якби Олена Теліга залишилася поза рідною мовою, мовою свого роду й народу, то навряд чи розкрився б її неординарний поетичний талант і навряд чи поклала б вона своє життя за Україну.

Мова — це історична пам’ять

Не один український письменник у підросійській Україні перші спроби робив російською мовою як «престижною», але раптом збагнувши, що це протиприродно, що він не москаль, а українець, переходив на рідну мову. Панас Мирний записав у своєму юнацькому щоденнику: «Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено… Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свій». І справді, наступного дня в щоденнику він записав уже рідною мовою: «Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови. Правда, в мене є велика надія, мені тільки 16 років…» І він уже не переходив на чужу мову. Його твори українською на рівні світових зразків.

І Олена Теліга, і Панас Мирний, й інші українські письменники та просто інтелігенти, відчувши себе частиною свого народу, свідомо єдналися з ним думками й, отже, мовою, як і сфранцужений Пушкін з російським народом. Так чинили й чинять люди, які не ставлять себе зарозуміло понад власний народ, не гордують пихато своїм народом, а відчувають себе його частиною.

Проте в Україні поки що не всі розуміють роль рідної мови в суспільстві, в інтелектуальному розвиткові людини і всього народу, в консолідації суспільства. Мовляв: «Какая разница?»

Сторонні люди бачать нашу біду і намагаються якось зарадити їй. Американський професор Єльського університету і відомий фахівець з історії Східної Європи історик Тімоті Снайдер пропонує українцям «привласнити» російську мову, тобто порушити мовну монополію росіян і стандартизувати свій, український варіант російської мови (є ж бо американський, австралійський варіанти англійської). І що ж це дало б? Зректися автохтонної мови на користь привласненої?

Це все одно, якби хтось запропонував зруйнувати в Києві храм Святої Софії, бо він, бачте, не всіх влаштовує, і на його місці побудувати щось на зразок храму Христа Спасителя в Москві. Функціонально для декого, може, й вигідніше було б, але це означало б зневажити і самих себе, і своїх предків, і християнську віру, зруйнувати історичну пам’ять.

Мова — це не споруда, не щось механічно привнесене ззовні. Мова — це розумовий подвиг усіх попередніх поколінь, вона виростає з менталітету народу і твориться довго, століттями. Мова — це історична пам’ять.

Коли в Літописі я прочитав, що княгиня Ольга після хрещення 957 року в Константинополі прийняла ім’я Олена (не Єлєна), я зрозумів, що й літописець, і руська княгиня — не чужі, не якісь зайди, а мої предки. І мої почуття сягають до цієї давнини.

Арабський історик і мандрівник аль-Масуді (бл. 896—956) у книжці «Промивальні золота й копальні самоцвітів» (бл. 947 року) залишив такий запис про нашу землю: «Одне з племен колись у давнину мало царя, який називався Маджак, а саме плем’я називалося валінана. У давнину це плем’я мало владу над усіма іншими слов’янами, адже мало свого царя, якому корилися царі всіх інших племен». У повідомленні є два загадкові слова валінана і Маджак. Ідеться ж бо про слов’ян, але таких слів у слов’янських мовах нема. Проте в арабській мові нема звука о (Лондон в арабів Ландан), нема звуків ц, ч, дз, але є трохи подібний до них дж (ім’я чеського короля Венцеслава араб аль-Масуді записав як Ванджслав). Відновимо українські звуки в загадкових словах: валінана — волиняни; Маджак — Моцак. Прізвище Моцак і тепер не рідкість в Україні. В інших слов’янських мовах такого слова нема. В нашого Євгена Гребінки читаємо: Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк! Хто з плеч його зірве додолу, хай буде той уже моцак. Отже, наші предки вміли панувати на своїй землі і наша мова не вчорашня й не позичена: вона звучала вже в ІХ—Х століттях. То що, зрікатися її й предків?

Тут, де Україна, споконвіку жили саме наші предки і розмовляли не старослов’янською чи монголо-татарсько мовою, а тою, що й ми тепер розмовляємо. Єврейський теолог Соломон Іцхакі, що жив у Русі-Україні в ХІ столітті, в коментарі до П’ятикнижжя буквами івриту записав усно запозичене з мови наших предків слово сніг — цілком у сучасному звучанні: м’який звук с`, голосний і там, де на письмі ставили Ь (снЬгъ) і звук h, а не g чи k — всі ознаки не якоїсь, а української мови. Отже, уже в ХІ столітті, а може, й раніше, в народній мові в Русі-Україні була переважно така сама вимова звуків, як і в сучасній. Наші предки (принаймні в околицях Києва) казали сміх, літо, біг, хоч писарі відповідно до старослов’янського правопису писали смЬхъ, лЬто, бЬгъ.

За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) було складено збірник норм давньоруського права «Руська правда». Тут іноді навіть у тій самій статті закону замість Ь писали и (тобто і): то всимъ по… і то всЬмъ по…; виру і вЬра, вирнику і вЬрнику, бижить і бЬжить, записано ім’я Перенигъ, а не ПеренЬгъ. Крізь запозичену разом із християнством старослов’янську (давньоболгарську) мову пробивалася жива народна мова. Значить, це були наші предки.

Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (середина ХІІІ століття) у коментарі до Талмуду вжив слово пліт («в Біблії називається рафсодот, по-німецькому Floss»). Виходить, що чергування о з і в українській мові відбулося ще до середини ХІІІ століття. І тоді вже на якійсь частині України казали кінь, віл, дім. Мова розвивається, вдосконалюється.

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені у 1960—1970-х. Походять вони з ХІ—ХІV століть. Це дуже лаконічні молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Написано їх старослов’янською мовою, писали ж бо їх тут люди вчені.

Насамперед впадає в око те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають цілком сучасні українські закінчення -ові, -еві:  Ставърови, Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Дмитрови, Фролови, Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.ін. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі трапляється ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з -оло-.

У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. У ХІ—ХІІ ст. трапляються цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося, трясця (народна назва хвороби), Янчын (присвійний прикметник від імені Янка) тощо.

«Слово о полку Ігоревім» — твір таки український

Осібно серед писемних пам’яток, що дійшли до нас із сивої давнини, стоїть «Слово о полку Ігоревім». По-перше, це художній твір. По-друге, автор його якщо не воїн, то людина, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці, і не цуралася простої мови. Тому в цій високомайстерній поемі народна мовна стихія повинна була відбитися більшою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. І ті елементи, що виходять за межі старослов’янщини, мають безперечний народний український характер.

Але до нас дійшов не первісний оригінал, а його пізніша копія зі слідами літературної правки.

Видавці «Слова о полку Ігоревім» явно підлаштовували його під потребу звеличення Російської імперії. Це проявилося вже в передмові до першовидання цього твору 1800 року. У ній автор чи автори, викладаючи зміст, ні разу не згадали про давню Русь, хоч у «Слові» йдеться саме про неї, а повели мову так, ніби вже у ХІІ столітті існувала Росія, Російська імперія: перший бій з половцями був дуже вдалим «для Россіянъ»; половці скористались роз’єднанням «Россійскихъ полковъ»; поразка засмутила «всю Россію»; автор згадує славні діла «Россійскихъ Князей»; любителі «Россійской словесности» будуть задоволені цим твором.

Очевидно, у «Слові» робили якісь правки: виявлений сенсаційний текст не публікували дев’ять років — з 1791-го по 1800-й. Чогось приглядалися до нього. У списку, виготовленому для Катерини ІІ, прикметники чоловічого роду в родовому відмінку мають закінчення -ого (конець поля Половецкого, соловїю старого времени, поганого Кобяка, съ Дону великого і под.), у надрукованому варіанті — -аго (конець поля Половецкаго, соловїю стараго времени, поганаго Кобяка, съ Дону великаго і под.). У тексті для Катерини ІІ: «на брезЬ быстрои Каялы», у виданні 1800 року — «на брезЬ быстрой Каялы», так само възлелЬяни виправлено на възлелЬяны. Проте оригіналу нема: згорів 1812 року в Москві.

Текст «Слова» справляє враження, що його було складено мовою, близькою до сучасної української, і потім підправлено. Та редактор чи редактори не все помітили і не все виправили. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз — Володимиръ; так само скрізь — храбрый, і раптом: хороброє гнЬздо; кілька разів на брезЬ і один раз темнЬ березЬ; п’ять разів слова дЬвиця, дЬва подані через Ь, а шостий — через и: красною дивицею; через Ь написані слова полетЬти, одолЬти, разумЬти, але через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?), а мало би бути: помолодЬти; дев’ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; вісім разів префікс раз-, рас- написано через а, а тричі — через о (не під наголосом): лебеди роспущени, ростре, рострЬляєвЬ (перша особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й множини стоїть -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в КыєвЬ; трубы трубять в НовЬградЬ; стоять стязи в ПутивлЬ. Двічі дієслово в чоловічому роді минулого часу вжито з суфіксом -въ: заступивъ, затворивъ.

Не властивий українській мові початковий а передано через о: шеломы Оварьскыя замість Аварьскыя. Багато слів подано з повноголоссям -оро-, -оло-: Путивли городу на заборолЬ, загородите полю ворота, туга умъ полонила, тъмою ся поволокоста.

Звичний у «Слові» кличний відмінок: господине, о ДнЬпре, словутицю, княже Игорю, о Донче (Донець), о Руская земле, Яръ Туре Всеволоде, буй Рюриче и Давыде, о Бояне, соловїю стараго времени, Велесовъ внуче. У давальному відмінку іменники нерідко мають закінчення -ови: красному Романови, Игореви Князю Богъ путь кажетъ.

У двох прикметниках на землю Половецькую за землю Руськую написання, отже, вимова суфіксів виявилася цілком сучасною.

Зовсім не старослов’янські за синтаксичною будовою, а майже сучасні українські такі вислови, слова та форми слів: лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дЬти бЬсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ, звонячи в прадЬднюю славу тощо.

Отже, славетне «Слово о полку Ігоревім» — твір таки український, ніякий не спільний. То чом би мені, українцеві, ним не пишатися?

На жаль, природний всебічний розвиток русько-української держави перервала 1240 року навала монголо-татарської орди, яка більш ніж століття панувала в Русі-Україні й тільки після битви на Синіх Водах 1362 року була відкинута в Залісся. Українські землі увійшли до складу Великого Литовського князівства.

У Великому Литовському князівстві українська мова була державною. В основному законі держави — Статуті Литовському 1529 року (пізніші видання 1566 і 1588 років) було записано: «А писаръ земъский маєтъ поруску литерами й словы рускими вси листы, выписы й позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы…» Хай тільки нікого не бентежить тут слово руский — русинами називали себе наші предки, доки Петро І не вкрав цю назву 1721 року. Цією мовою вчилися в школах, правили в церкві, користувалися в судах, писали протоколи, розпорядження, розмовляли при князівському дворі. «Тут і виробилася стара канцелярійна мова, що рано злучилася з мовою південною, галицькою, й створила тодішню українську літературну мову, мову руську, мову не тільки канцелярій, а й мову книжок», — писав Іван Огієнко в «Історії української літературної мови.

Певне уявлення про тодішню офіційну українську (руську) мову дає, наприклад, уривок із збірника законів «Статутъ Великого князства Литовского» 1566 року, розділ перший, стаття (артыкулъ) 14, виданого від імені короля: «Тежъ уставуемъ, ижъ нихто ни за чій кольвекъ учинокъ не маеть каранъ и сказанъ быти, толко которимъ виненъ, кгдыжъ того право божое и справедливость хрестіянская учыть, якожъ такъ хочемъ мЬти: абы ани отецъ за сына ани сынъ за отца, кромъ ображенья маестату нашого, яко вышеи около того естъ описано, ани жона за мужа, ани мужъ за жону, такъ тежъ братъ за брата, и жадный прирожоный, и слуга за пана, панъ за слугу, нихто ни за чій выступъ учынокъ, толко кождый самъ за свой выступъ маетъ терпЬти и каранъ быти». Це була мова волинської української шляхти. Тут відчувається і ще досить сильний вплив церковнослов’янської, і мінімальний сусідньої польської. Але це вже була тодішня українська літературна мова.

Українська народна стихія сильніше проявлялася в тодішніх полемічних творах. Ось книжна мова ректора Києво-Могилянської колегії середини ХVІІ століття Іоаникія Галятовського з його твору «Наука, альбо Способ зложення казання» (1665 рік): «Можеш повабити людей до слухання, кгди любо в неділю, любо в свято будеш їм на казанню обіцяти якую новую реч показати, которую оні не видали і не чували, кгди їм обіцятимеш показати на казанню якую дивную і неподобную реч. Читай першоє моє казаннє на Покров пресвятої Богородиці. Там я в пропозиції дивную і неподобную реч обіцяв-єм показати, же пречистая Діва зважила огонь, змірила вітер і завернула назад день прешлий; потім тоє в наррації показав-єм». Майже сучасна розмовна українська мова з чужомовними вкрапленнями.

Багатство сучасної української мови сформувалося на Запорозькій Січі (ХVІ—ХVІІІ століття), куди тисячами надовго сходилися молоді чоловіки з різних діалектних середовищ усієї України (наприклад, Петро Сагайдачний був із Львівщини, Іван Виговський — з Житомирщини, Іван Мазепа — з Київщини), разом працювали, освоювали воєнне мистецтво, воювали і кожен додавав щось із своєї говірки до спільної мовної скарбниці. Так в Афінах формувалася давньогрецька мова, в Парижі — французька, в Кіото — японська.

Але знову дали себе знати нащадки монголо-татар із Залісся, з якими Богдан Хмельницький 1654 року уклав союзний договір, щоб захиститися від польського поневолення. Ще чорнило не висохло на Переяславській угоді, як московський цар Олексій Михайлович в Андрусівському договорі з Польщею 1667 року про розподіл України між загарбниками вимагав від польського короля стосовно українських книг, щоб «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданных нигде не печатати под страхом смертной казни» (яка «добірна» російська мова!). Отже, українські книги як злочинні спалити, друкарів стратити. Так починалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», яка й тепер триває в окупованому Криму й частині Донбасу.

Козацьку мову як досконалий інструмент висловлення думки підхопили нащадки козаків Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Тарас Шевченко, їхні наступники. І диво: у школах української мови не вивчали, підручників і словників з української мови не було, українську мову, зрештою, нещадно утискували й переслідували. І всупереч цьому в українців є своя багата національна література — й художня, і наукова. Тільки ми її ще погано знаємо: не все ще добуто із спецфондів, а чимало й понищено. Та й звикли ми (так нас привчили) схилятися перед чужим. А яка велика перекладна література українською мовою!

Наша мова і багата (20-томний словник української мови охоплюватиме понад чверть мільйона слів), і науковоспроможна (перша у світі двотомна «Енциклопедія кібернетики» вийшла українською мовою 1973 року), і логічно побудована, і милозвучна, співуча. І основне для українця — рідна, виплекана попередніми поколіннями твого народу.

Ну що б, здавалося, слова...
         Слова та голос — більш нічого.
         А серце б’ється — ожива,
         Як їх почує!.. —

записав Тарас Шевченко на далекому Косаралі, почувши українську пісню. Наш великий поет, який не із власної волі майже все доросле життя провів у російськомовному середовищі й серед російськомовних книжок (читав він ще польською і фрацузькою), на пропозицію писати вірші російською мовою відповів: «Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — не на мене шитий».

Рідну мову — мову свого роду й народу — не може заступити ніяка інша мова, навіть стандартизована. Тим більше суржик.

Іван ЮЩУК,
професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
для «Урядового кур’єра»