Цьогорічне відзначення професійного свята журналістів залишило по собі подвійне відчуття. Свято — це завжди позитивні емоції, піднесений стан, коли відчуваєш, що твоя робота має соціальне значення, її цінують читачі й представники місцевої влади. І вкотре концентруєш свою увагу на майбутньому професії і справи, але думки не завжди позитивні.
Троє редакторів колишньої районної газети Іршавщини «Нове життя», які в різний час її очолювали, я і двоє моїх попередників Михайло Ціцак і Василь Шкіря отримали запрошення до сусіднього райцентру міста Берегово на зустріч з головою районної військово-цивільної адміністрації Віталієм Матієм, головою районної ради Карлом Резешем і головою Берегівської міської ради Золтаном Баб’яком. Провідною темою зустрічі влади і медійників стала перемога України в розв’язаній росією війні.
У липні в Берегові пройде масштабна акція «500 днів незламності». До неї колеги запропонували підготувати спеціальний випуск газети. Ідею схвально сприйняли обидві сторони — берегівська й іршавська. Серед присутніх на цій зустрічі були й журналісти Берегівщини, а також редакторка «Регіональних вістей» із міста Виноградів Наталія Кобаль. Вона так само, як і ми, іршавці, змогла зберегти видання попри втрачений під час адміністративно-територіальної реформи статус району. Ці факти позитивно ілюструють роль місцевої журналістики в житті краю.
Однак останні роки для багатьох представників місцевої журналістики, а для її газетної періодики особливо, стали останніми в буквальному значенні цього слова. Із більш як півтора десятка районок тепер живуть лише три. Причин такого сумного підсумку, яким завершився процес роздержавлення місцевих ЗМІ 2019 року, кілька, вони і об’єктивного, і суб’єктивного характеру.
Наша реформа, як і багато інших, запізнилася принаймні на два десятки років. А ще законодавець прибрав із проєкту положення, за яким місцевим редакціям у власність залишали будівлі, де вони працювали, замінивши довгостроковою орендою. Ніби і не обмежили у правах, але орендар не має права здавати вільні площі в суборенду. Отже, і не має доступу до додаткового джерела доходів.
Паралельно з реформуванням тоді ще засобів масової інформації, а нині вільних медіа світ і Україна зіткнулися із глобальними викликами — пандемія ковіду та повномасштабне вторгнення росії в Україну. Спад економічної активності не міг не позначитися на пропозиціях реклами місцевим газетам. Це один з об’єктивних чинників. Перереєстрація районних газет у новому статусі в кінці 2018 року проходила у форс-мажорних обставинах, і не всі редакції виявилися до них готовими. Звужувалося читацьке коло, видання дедалі активніше переходили в інтернет.
Варто згадати і про наших партнерів. Ідеться про поліграфістів і поштовиків. Перші здебільшого пішли в небуття, хоча, скажімо, частина нашої Іршавської районної друкарні цілком могла отримати друге дихання у формі музею зі своїми лінотипами та іншим схожим обладнанням. Друкарні ще й досі не відпустили в самостійне плавання, і хто раніше, а хто пізніше спрямував свій шлях до заготівельників металобрухту. Партнерів ми знайшли аж у Тернополі, але скільки те коштувало зусиль і нервів — варте окремої історії.
Що далі, то менше зацікавленості в розповсюдженні наших видань серед рядових листонош. А що вже говорити про адміністративну верхівку цього відомства. Здається, ми на всіх європейських перехрестях проголошуємо про переваги нашої децентралізації, проте щоб провести відомчу передплату, наші ділові чи соціальні партнери мають договір підписувати в Києві.
Більшість редакцій районок трималися на журналістських кадрах середнього і старшого покоління. Молоде, не менш талановите покоління ніяк не бажало працювати якщо не за мінімальну, то вже і не за таку велику заробітну плату.
Адміністративно-територіальна реформа, мов за помахом руки, змахнула частину місцевих владних структур, які не надто любили журналістів, але здоровий глузд підказував їм необхідність використовувати друковану трибуну, отже й підтримувати видання.
Ніяк не можу погодитися з думкою, яку намагаються видати за загальну і нібито прогресивну: мовляв, місцеві друковані видання віджили своє. Друзі, знайомі, яких давно вже життя порозкидало по всьому європейському простору, твердять зовсім протилежне, інколи навіть привозять для ознайомлення місцеві польські, чеські, словацькі, італійські друковані видання. За контентом вони майже не відрізняються від наших місцевих газет.
Одна зі знайомих розповіла про цікаву форму розповсюдження провінційної газети в одному з італійських міст, де на столиках місцевих кафе чи піцерій можна взяти видання і оплатити за нього після прочитання, якщо яка-небудь із публікацій сподобалась.
Зустріч у Берегові реанімувала у пам’яті ідею, яка, вважаю, попри неприйняття її багатьма колегами має право на життя і могла б трансформувати місцеву періодику в сучасний медійний простір. Суть її полягає ось у чому. Видавати одне на область 28-сторінкове (може бути і більше) видання з підготовленими з різних районів матеріалами. Воно водночас об’єднує читачів і представляє всю різноманітність уподобань ауди торії.
Свого часу іршавське «Нове життя» мало кілька постійних передплатників в інших районах — Міжгірському й Виноградівському. Це наштовхує на думку, що такий об’єднаний варіант друкованого видання міг би посприяти зростанню загального числа передплатників, на відміну від кількох окремих.
Хоч би які зміни в адміністративно-територіальному поділі спричинила децентралізація, читачі звикли до місцевих видань, вони мають право й зацікавлені отримувати найсвіжішу інформацію через рідні, до яких звикли, друковані видання. Тому варто ще й ще раз подумати, як зберегти ті, котрі залишилися і з усіх сил тримаються на плаву, або й відродити їх там, де є змога.
Михайло ІСАК,
головний редактор газети «Нове життя», (м. Іршава) ,
для «Урядового кур’єра»