Один давній знайомий якось знічев’я зізнався: давно відчував антипатію до Донбасу. Каже, після закінчення столичного університету був ладен їхати за розподілом у будь-яку з областей, окрім двох — Донецької та Луганської. Зрештою, саме про таке ставлення до краю лаконічно колись сказав поет: «Не Україна і не Русь, боюсь, Донбас, тебе боюсь…»
Чого у конкретному разі остерігався мій знайомий? Бо в нього, як і в багатьох співвітчизників, промисловий край викликав стійкі асоціації: заводські димарі, шахтні копри і терикони, які забруднили довкілля. А щодо всього іншого Донбас довго був своєрідною терра інкогніта, оскільки споконвічні багатющі народні традиції відійшли на другий план, бо не дуже вписувалися у тодішню характеристику індустріального краю — «всесоюзна кочегарка», «становий хребет економіки».
Утім, нині Донбас відкриває і свої духовні скарби.
Як ще були ми козаками!
«Який ще в греця фольклор? — як відрізав якось хтось з аборигенів регіону. — Ото хіба тільки є гірняцькі заклики на кшталт: «Дамо країні вугілля! Хоч дрібного, зате багато!..» Та ще те, що на парканах пишуть про наших вождів…»
На щастя, таких «знавців» тепер значно менше. Адже зразки усної народної творчості передавалися з покоління в покоління. Тож вивчати було що. У цьому пересвідчилися етнографи та письменники, які записували народне слово ще на початку ХІХ століття. Приміром, у 1876 році в Києві вийшла книжка Михайла Драгоманова «Малоросійські народні перекази та оповідання», куди увійшли й рядки, записані у донецьких селах Нескучне та Ольгінське мовою, якою тоді розмовляли у тутешньому краю, — українською. Тобто це одразу спростовує поширену версію, мовляв, до початку «вугільної лихоманки» донецькі степи були безлюдними, а потім тут заговорили мовою перших переселенців-заробітчан з російських губерній.
А чого тільки варті прадавні легенди й думи про Савур-могилу, про Морозенка та інших відважних лицарів-козаків Самарської та Кальміуської паланок, землі яких були на території Донеччини! До речі, лишень про саму Савур-могилу, її походження та назву збереглося чимало різноманітних переказів, легенд, пісень, дум тощо.
Поставили Морозенка на Савур-могилу:
«Дивись тепер, Морозенку,
та на свою Вкраїну!..»
Дума про відважного козацького ватажка, якого жорстоко стратили на Савур-могилі, «Дума про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі», записана від кобзарів, а також багато інших зразків народної творчості перегодя стали відомі далеко за межами Донбасу. Збереглося також багато пісень та дум про чумаків, дороги яких незмінно лежали через Донецький край. Загалом усю фольклорну спадщину славного періоду козаччини та інших років можна вважати своєрідним підручником з історії краю. Тим більш, що написаний він не тільки емоційно, колоритно, образно і доступно, а ще й правдиво — на відміну від сторінок підручників, «тексти» яких більш лаконічні та академічні, чи літературних творів.
«Коногона» несуть більше сотні років
Нові пісні та інші зразки усної народної творчості Донбасу, як водиться, вигадало саме життя: промисловий бум і стрімке перетворення колись сільського краю на урбанізований. Причому цей фольклор має вузьку специфіку, адже показує неймовірно важку роботу під землею та інші моменти шахтарського життя.
Уперше записи донбаських пісень оприлюднив Гліб Успенський 1889 року в газеті «Російські відомості». «Схоже, тоді навіть сам письменник не підозрював, що відкрив «нову Атлантиду» — поетичну новотворчість шахтарів та представників інших робітничих професій, яка починає привертати увагу збирачів фольклору», — вважає доцент Донецького національного університету Петро Тимофєєв.
Отож робітнича «нова Атлантида» не зникла безслідно завдяки літописцям, які невтомно збирали і зберегли самобутню творчість найперших гірників. Серед них відомі письменники Павло Безпощадний, Олексій Іонов, Іван Костиря. А фольклорист Петро Тимофєєв за чверть століття побував майже у всіх населених пунктах краю і записав понад 18(!) тисяч текстів, із яких більш як 2 тисячі (казки, пісні, частівки, прислів’я) увійшли до розкішного видання «Протекших дней очарованье…». Один із яскравих зразків — відома пісня-довгожитель «Коногон», якій вже понад сотня років.
«Здавалося б, скільки перемін відбулося в житті кількох поколінь шахтарів, а цю пісню пам’ятають і співають досі також на Уралі, в Кузбасі», — каже Петро Тимофєєв.
Та не тільки старими шахтарськими піснями унікальна тутешня усна народна творчість, адже поміж димарів і териконів споконвіку існував традиційний селянський фольклор. Зокрема важливе місце у цій книжці посідають обрядові весільні пісні.
Добрий господар підземелля
Серед записаних у Донбасі казок помітно переважають соціально-побутові та про тварин. А поряд із ними здавна існували легенди про скарби, закопані в безіменних балочках, могилах-курганах, про розбійників. Побувавши в тутешніх краях у позаминулому столітті, молодий письменник Антон Чехов чув ці історії і в одному листі написав, що це «матеріал дуже милий і цінний», а згодом використав деякі зразки усної народної творчості під час написання кількох оповідань, а також повісті «Степ».
Але найпопулярніша серед легенд є історія про Шубіна — «підземного господаря». Адже в неймовірно важких і небезпечних умовах роботи забобонні шахтарі свято вірили в існування під землею грізної сили, яка здатна і згубити людей, і врятувати.
Існує кілька варіантів легенди про походження Шубіна: начебто це реальний гірник, який посварився із господарем, підірвав шахту і відтоді його дух блукає підземеллям. В інших переказах ідеться про представника колишнього фаху, який у просторіччі називали шубін. Виявляється, щоб перевірити чи випалити газ у виробках, чоловік одягав кожух або шубу (захист від вогню), запалював факел і ліз під землю. Вціліти при цьому вдавалося не кожному. Шубін виступає у різних іпостасях, але переважно добрим. Причому записано розповіді реальних людей, які божаться, що бачили Шубіна і врятувалися завдяки його допомозі.
Цікаво, що з роками цей персонаж отримав сучасне продовження. У донецькому парку кованих фігур є фігура «господаря підземелля», а місцевий пивзавод налагодив випуск напівтемного пива «Добрий Шубін».
КОМПЕТЕНТНО
Петро ТИМОФЄЄВ,
доцент Донецького національного університету:
— Річ у тому, що багато хто уявляє Донбас як місце, куди колись люди з’їхалися на заробітки. Справді, в 90-ті роки XIX століття сюди приїхала колосальна кількість людей з інших регіонів. Тож існував стереотип: тут нема жодних прадавніх традицій фольклору.
Насправді це край із багатим історичним минулим, де до наших днів зберігають самобутню народну культурну спадщину, традиції, а виникнення фольклорних традицій історично пов’язане із заселенням східними слов’янами басейну Сіверського Дінця, що почалося ще в ХІІ столітті.
Я пересвідчився, з якою повагою люди ставляться до збирачів фольклору, допомагають розшукати найцікавіших виконавців.
Є ще одна дуже важлива особливість фольклору Донбасу. Це білінгвізм — двомовність. Наявність українських слів у стійких російських текстах свідчить не тільки про знання виконавцем українського фольклору, передовсім пісень, а й про те, що окремі, найпоетичніші елементи асимілюються в російському тексті. Цьому сприяють міжнаціональні шлюби, процеси взаємозбагачення російської та української народних культур.
Ми в Google+