Художниця
Ксенія СИМОНОВА
Пісочною анімацією переможниця шоу «Україна має талант» Ксенія Симонова почала займатися тільки восени 2008 року. Нині говорять, що вона «фея піску», вміє ним писати, співати, малювати. Натомість художниця каже: «Я ним розмовляю». У грудні 2009 року вона відкрила першу в світі виставку піщаних картин «Пісочна людина». А торік в рідній Євпаторії заснувала міжнародний культурологічний центр.
— Ксеніє, ваші роботи вражають чуттєвістю та глибиною. Як вам вдається відчути і передати в своїх роботах трагізм війни, Чорнобиля, дитячого болю?
— У моєму житті не було цих трагедій, але я вмію співчувати і розуміти горе інших людей, напевно, тому мені і вдається передати глядачам людський біль, трагічність долі. А моя любов до історії розпочалася з того, що будинок, в якому я жила, коли була маленькою, містився поряд з меморіалом Червона Гірка (Євпаторія). Тоді я ще не знала, чому це місце мене лякало. Подорослішавши, дізналася, що там розстріляно тисячі жінок, дітей, старих. Їхній жах перед стратою я постійно відчувала. Тому мені досить легко було малювати історію війни — я наче пережила її.
Про Чорнобиль теж легко було зробити пісочну анімацію. Коли сталася ця катастрофа, мені був тільки один рік. Тоді ніхто не знав, що відбувається. В Євпаторію приїхали перші відпочивальники. Мій батько був військовий, він дозиметром зафіксував високий рівень радіаційного фону і заборонив нам з мамою виходити на вулицю. Тато всіх, кого міг, застерігав про небезпеку.
А потім щороку до міста привозили дітей з Чорнобильської зони. Вони вирізнялися сумними очима, дорослим поглядом, відсутністю усмішок — це страшно.
Я ніколи не створюю історій, яких не відчуваю. Мабуть, тому глядачі цінують мою щирість. Принаймні, я буду рада, якщо це так.
— У вас є як благодійні, так і комерційні історії. Над якими легше працювати?
— По-різному. Одну історію можу створити за кілька годин, а над іншою працюю днями. Найлегше мені вдаються сюжети, які пов’язані з благодійництвом. Мій чоловік так само під них швидше створює музичне обрамлення.
У нас уже стало традицією робити сюжети для хворих, яким потрібна допомога. Потім ці маленькі пісочні анімації викладають в Інтернеті, а там їх дивляться мільйони людей і відгукуються на прохання про допомогу. Ми теж намагаємось цим людям допомагати грошима.
Першою дитиною, для якої ми створили фільм, стала восьмимісячна Настя Ольховська з Донецької області, вона мала тяжке онкологічне захворювання. Коли дізналася, як ця крихітка страждає від болю, в моїй душі все перевернулось. Сюжет для неї ми з чоловіком розробили за кілька годин під час підготовки фінального виступу в шоу «Україна має талант». Нам дуже приємно, що ця анімація, викладена в Інтернеті, змогла зібрати кошти для Насті. Дівчинка була прооперована в Ізраїлі, зараз їй вже краще. До речі, через цю історію ми могли вилетіти з шоу, бо за умовами не мали права нікуди зникати, а нас не було всю ніч.
Загалом найбільше емоцій в мене виникає, коли я створюю сюжети про дітей або хворих. Наприклад, героїня ще однієї моєї історії — мама двох діток Ольга Кравчук — дізналася про своє онкологічне захворювання під час вагітності. Лікарі запропонували їй зробити аборт і опромінення — відмовилась. Народила дітей, а коли їм виповнилося по 3 місяці, Ользі стало зле. Молоду маму доправили до лікарні, а чоловікові порадили: не витрачайте грошей на лікування, бо жінка все одно помре. Натомість він вирішив боротися за її життя. Ми теж долучилися до благодійної акції і створили для неї історію, яка мала 500 тис. глядачів по всьому світі. Ользі вже після першої хіміотерапії стало краще, їй зробили операцію в Росії.
До речі, коли ми були в Німеччині, познайомилися з дівчиною. Вона нам розповіла, що пісочна історія про Ольгу допомогла їй подолати свою онкологічну хворобу.
Щодо комерційних проектів, то вони створюються складніше. На них треба певним чином налаштуватися. Загалом для мене немає великої різниці між комерційними та благодійними проектами, бо в будь-яку роботу я вкладаю свою душу.
— Важлива роль у створенні пісочної анімації відводиться музичному супроводу. Підбором таких творів займається ваш чоловік Ігор. Як вам співпрацюється?
— Чудово. Кожний з нас займається своєю улюбленою справою. Ми працюємо окремо одне від одного. Я створюю пісочну композицію без його участі. Під час роботи прослуховую улюблені мелодії. Коли моя частина роботи завершена, Ігор без мого втручання займається музичним оформленням. Таким чином ми синхронізуємо нашу роботу.
— Чи намагаєтесь ви навчити маленького сина Дмитрика того, що вмієте самі?
— Якби не було Дмитрика, то не було б і мене такої, яку ви знаєте. Завдяки сину я ствердилася і як мама, і як творча особистість. Дмитрик дуже любить малювати. Але моя позиція така: я не навчаю свою дитину. У вільний час він просто бере стільчик, стає на нього біля столу і починає працювати. Я навіть близько до нього під час його малювання не підхо?джу, бо вважаю за гріх корегувати уяву дитини, вона в неї багатогранніша, ніж у дорослої людини. Коли я тихцем підглядаю за роботою сина, то отримую задоволення. Хоча йому лише 3,5 ро?ку він працює добре. Певна: саме тому, що я його не чіпаю.
— Що ви відчуваєте, коли презентуєте Україну за кордоном?
— Я люблю свою країну і пишаюся тим, що можу представляти її за кордоном. На різних заходах там я завжди вимагаю, щоб мене оголошували так: Ксенія Симонова, Україна, місто Євпаторія. Я патріот не тільки своєї держави, а й свого міста.
Намагаюсь показати, що ми вміємо мислити красиво, що ми — найталановитіші. Я про це кажу всім: англійцям, японцям, австралійцям, і вони зі мною погоджуються. Відчуваю гордість не за себе, а за країну, за те, що я її представляю.
— З ким би вам хотілося попрацювати в творчому тандемі і чому?
— Я мрію попрацювати, і, можливо, це колись стане реальністю, з відомим режисером Еміром Кустуріцею. Мені дуже близька його творчість. Ми вже познайомилися з представниками його творчої групи, поспілкувалися з музикантами. Дуже люблю гурти «Сплін», «Океан Ельзи». У творчості цих людей я бачу душу, а для мене це головне.
Не залишає байдужою музика Віктора Цоя, але, на жаль, моя співпраця з ним відбувається тільки в рамках фільму-пам’яті, який ми зняли торік. Цим я дуже пишаюсь.
Не хотіла б працювати із зірками шоу-бізнесу. Чесно скажу, не бачу в цьому задоволення.
— Якось в інтерв’ю ви говорили про те, що готуєте проект з відомою лондонською газетою. Про що буде нова пісочна історія?
— Річ у тому, що я не можу розказати подробиць цього проекту за умовами контракту. Це спільний проект з відомою газетою «Санді таймс», якій виповнилось 200 років. Свого часу я трохи працювала в журналістиці, але навіть мріяти не могла, що коли-небудь доля зведе мене з цим виданням.
Ми повинні були одразу після «Євробачення» вилетіти до Лондона, але повернулися в Україну, бо Дмитрик за нами дуже сумував. Тож попросили, щоб знімальна група з Лондона приїхала до нас в Євпаторію. Яким було наше здивування, коли дізналися, що креативна група «Санді таймс» разом з режисерами відгукнулася на нашу пропозицію.
— Ксеніє, ваш графік роботи розписаний на рік, а то й більше. Розкажіть про проекти, які збираєтеся реалізовувати найближчим часом.
— Нині працюватимемо над пісочною анімацією, яка присвячена ювілею короля Таїланду. Я з задоволенням буду це робити, адже дізналася, що ця людина — патріот своєї країни і зробила багато добрих справ для свого народу. Зараз читаю історію Таїланду, вивчаю особливості культури, традиції нації.
Але найголовніше для нас це те, що ми входимо в завершальну стадію роботи над своїм шоу, заради якого і почали займатися пісочною анімацією. І, до речі, завдяки мрії мого чоловіка створити це шоу ми і познайомились. Йому як театральному режисеру потрібна була людина, яка зможе зробити частину з піском.
Протягом цього року також зніматимемо анімаційний фільм, в якому я виступаю як акторка. Якщо вдасться досягти задуманого, то плануємо взяти участь у Міжнародному фестивалі кіно в Сербії, можливо, цей фільм поїде і в Канни.
У серпні цього року в Лондоні відбудуться зйомки пісочного фільму про слонів, мета якого привернути увагу людства до варварського знищення цих тварин. Це спільний проект Бі-Бі-Сі разом з Фондом «Охорони дикої природи». За задумом організаторів я буду малювати фільм не піском, а порошком зі слонової кістки. Представники фонду вже понад п’ять років займаються збиранням дорогих виробів зі слонової кістки у відомих акторів, політиків, вчених і інших. Потім ці вироби перемелюють на порошок. Дійство зніматимуть кілька провідних каналів світу.
У нас також заплановано кілька благодійних акцій міжнародного рівня, одна з яких відбудеться в Румунії під егідою герцогині Йоркської для допомоги дітям Балканських країн. Благодійні заходи відбудуться в Америці, Японії. Мені потрібний деякий час на підготовку, можливо, що ми цього літа туди поїдемо. Я не боюся радіації, вважаю, що ці люди достойні максимальної допомоги, тому із задоволенням виступлю для них. Обов’язково зніму для них маленький пісочний фільм, в якому хочу порушити тему відродження Японії. Люблю цю країну і її людей, бо так, як вони дивляться мої фільми, не дивиться ніхто.
— За кордоном буваєте частіше, ніж удома, ви там бажаний гість. Чи не пропонували вам змінити країну проживання?
— Так, мені пропонували переїхати в Японію, Австралію в інші країни світу. Але я нікуди не збираюся переїжджати. Більше того, не збираюсь навіть виїжджати з Євпаторії. Я залишуся в Україні і буду намагатися робити для неї.
Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ксенія СИМОНОВА. Народилася 22 квітня 1985 року в місті
Євпаторія АР Крим. Закінчила художню школу, в якій вчилася майстерності у
мами-художниці Ірини Симонової. В шкільні роки залюбки робила переклади з англійської творів Шекспіра, Байрона,
Бернса, за що отримала кілька республіканських нагород. Закінчила Таврійський
національний університет ім. В. Вернадського та Українську академію друкарства.
У 2007 році почала видавати перший двомовний глянцевий альманах про Крим «Шоколад» та заснувала громадський рух «Живи, Сонечко».
Організація надає підтримку дітям, які потребують лікування, матеріальної допомоги, вагітним та
онко-хворим.