Цей творчий огляд з повним правом можна зарахувати до своєрідних довгожителів. Адже доволі складно впродовж такого тривалого часового відрізка підтримувати високе реноме і відповідний статус конкурсу. Але, як справедливо наголошує начальник управління культури Сумської ОДА заслужений працівник культури Олена Мельник, феномен насамперед у прізвищі великого земляка, чия творчість і нині надзвичайно популярна серед шанувальників сатири і гумору. 

Тож ті, хто у 1974-му започатковував конкурс у селі Грунь Охтирського району, де народився Павло Губенко, якому судилося стати Остапом Вишнею, навряд чи могли передбачити таку оптимістичну долю своєму починанню. Позитивної динаміки додало відкриття в селі музею земляка — на урочистості приїздила дружина письменника актриса Варвара Губенко-Маслюченко, яка передала багато безцінних експонатів, що й нині прикрашають експозицію.

Ось днями у районному будинку культури зібралися численні юні й дорослі шанувальники творчості Остапа Вишні, аби позмагатися у вправності художнього декламування, ще раз ствердити, що гумор і сатира не втрачають позицій.

На сцену запрошуються

Огляду передувала виставка творів, яка викликала значне зацікавлення учасників і гостей конкурсу. Адже вони мали змогу потримати і погортати книжки з автографами Остапа Вишні, Варвари Губенко-Маслюченко, інших письменників-сатириків і гумористів, які свого часу приїздили на Охтирщину. За словами начальника відділу культури, туризму, молоді та спорту Охтирської РДА Ніни Шаталової, цей конкурс один із найпопулярніших в окрузі. Він збирає десятки декламаторів та самодіяльних театральних колективів з різних куточків області. Цього разу участь узяли представники Лебединського, Охтирського, Тростянецького районів, Сум, Чернеччинської, Чупахівської, Грунської, Комишанської та інших ОТГ.  Наймолодшому учаснику Миколі Древалю із Лебедина 9 років, а Варварі Запорожченко, яка представляла аматорський театр Чернеччинського сільського будинку культури Охтирського району, — 71.

Найчастіше зі сцени лунала знаменита «Зенітка» — її по-своєму інтерпретували і юні, й дорослі виконавці. Звучали твори Павла Глазового, Степана Олійника, сумського гумориста, до речі, багаторічного голови журі конкурсу Григорія Єлишевича. Окремі учасники, як Анна Алексеєнко з Лебединського РБК, читали власні твори.  

Одне слово, впродовж більш як трьох годин глядачі в заповненій залі БК сміялися від душі, згадуючи Остапа Вишню, який, за свідченнями сучасників, ніколи не сміявся без любові до людей.  Конкурс не тільки сконцентрував увагу на оповіданнях земляка, а й стимулював творчість його учасників, виконавську майстерність, долучаючи всіх до справжнього мистецького світу, а не якихось дешевих підробок чи імітацій.

Одностайним рішенням журі у віковій категорії до 18 років перше місце присудили учасниці гуртка художнього читання Чупахівського СБК Охтирського району Тетяні Бєльченко, яка найкраще декламувала вже згадувану «Зенітку», а в старшій — Денисові Коняєву із села Семереньки Тростянецького району.  Інші учасники одержали дипломи, подарунки, про що заздалегідь потурбувалися в обласному і районному управліннях культури, Сумському обласному науково-методичному центрі культури і мистецтв.

«То були наші передноворічні сльози щастя»

Авторові цих нотаток також випало працювати у складі журі й долучитися до веселого літературного і водночас журливого життєвого світу Остапа Вишні. Мимоволі пригадався 1978 рік, осінь, Київський державний університет ім. Т. Шевченка, в одній з аудиторій якого проходила зустріч з Варварою Губенко-Маслюченко. Студентів набилося сила-силенна — переважно майбутні журналісти і філологи. Наче сьогодні бачу струнку постать Варвари Олексіївни, яка зовні нагадувала відому актрису Наталію Ужвій. 

З огляду на вік поважній гості запропонували сидіти за столом, але вона відмовилася. Вийшла до кафедри. Ми всі слухали мов зачаровані. Про те, як у грудні 1943-го перебувала у містечку Раненбург Рязанської області, й саме тоді повідомили, що Остапа Вишню звільнили з табору і він приїхав до Москви. І ось-ось після десятирічної розлуки має прибути до неї, у провінційне холодне містечко.  Кілька днів поспіль ходила на залізничну станцію, не довіряючи телеграмам, вірила, що чоловік приїде несподівано, без попередження, бо  телеграф працював із перебоями.

Так і сталося. Одного вечора сиділа у будинку культури на репетиції, а прибиральниця, яка ввійшла до приміщення, шепнула: «Ваш чоловік приїхав». До будинку, в якому жила, летіла мов на крилах. Коли побачила рідну  зсутулену постать, припала до чоловіка. Плакали обоє, не приховуючи сліз щастя. Отакий новорічний подарунок отримали наприкінці грудня 1943-го.  За кілька днів разом зустріли новий 1944-й — уперше за останнє десятиріччя. Тоді Остап Вишня почав писати «Зенітку». Варвара Олексіївна пригадувала найтонші деталі: як правив, дописував, переписував, якого кольору були олівці. І як у лютому 1944-го твір буквально вистрелив на весь СРСР феєрверком іскрометного українського гумору.

У 1983-му Варвари Олексіївни не стало, але в пам’яті залишився світлий образ жінки, яка все життя ділила зі своїм Павликом не тільки оглушливу письменницьку славу — беззаперечну й заслужену, а й гіркі і сумні роки, що випали на їхню спільну долю.