Чесне слово, я не зрозумів її веселощів. Якщо, зважаючи на дуже непросту ситуацію у регіоні, тут дійсно розташовується протиповітряна оборона, це вже не жарт… Не збирався сміятися й голова сільради, який енергійно крокував вздовж стіни у кабінеті й сердито вичитував похнюпленого відвідувача.
— Ти чим ото думав, коли це затівав? — питав, не чекаючи на відповідь. — Ну якби діти так робили, я б не здивувався, бо в них у цьому віці руки самі до шкоди тягнуться… І що мені тепер потерпілим казати? Що у нас свободи слова та інформації немає (я нашорошив вуха)? А з тобою що накажеш робити?
— Іва-а-ановичу, я вже казав, все полагоджу, — неохоче озвався дядько.
Голова тільки махнув рукою і підключив до бесіди й мене:
— Знайомтеся — маршал і водночас рядовий місцевих військ ППО, — показав на чолов’ягу, який враз почервонів, немов кепка, яку він бгав у руках.
— У вас є ППО? Тобто своя протиповітряна оборона? — закономірно вихопилося в мене.
— Так, ППО, — лукаво посміхнувшись, почав голова. — Та он нехай сам скаже. Семене, що у нас є? Тобто було…
— ППО, — зиркнувши з-під лоба, ще глибше зітхнув він. — Протипутінська оборона… А що тут такого?
Голова затарабанив пальцями по столу. Задумався.
— Підіть побесідуйте з ним, — порадив. — Бо мені й справді зараз дуже ніколи.
— А що? — знову перепитав Семен, коли ми зігнали горобців і всілися на лавочці під тінистим горіхом у дворі сільради. — У нашому селі та й у всіх сусідських нині транслюють тільки півтора українських канали, а всі інші — російські. Ну, а путінська пропаганда пре звідусіль і, самі знаєте, що верзе! Навіть нормальні люди від неї, немов почманіли! За інших взагалі мовчу, — він провів поглядом миршавого рудого кота, який приніс щось у зубах та почав снідати під лавкою, і продовжував. — Але є й приємні випадки. Он у сусідки Вєрки зіпсувався «ящик» і тепер людину як підмінили! Якийсь тиждень минув, а вона вже не каже, як раніше, «київська хунта», «українські карателі», «бандерівці», «фашисти»… Розумієте, до чого веду?
Дядько каже, що загорівся ідеєю створити у селі «війська протипутінської оборони», згадавши випадок з дитинства. Якось, згадує він, хлопці ввечері товклися попід вікнами хати дівчини, яку не випускав на вулицю батько, а коли втікали, зачепили розтяжку від телеантени. Остання впала на паркан, а розлючений батько дівчини, який саме дивився футбол, з криками та замашною ломакою гнався за шкідниками аж до околиці… Отож, використовуючи згаданий досвід, війська ППО і почали діяти — тобто захищати селян від згубного впливу російських телеканалів.
— Невже почали спеціально валити всі підряд телеантени? — не повірив я.
— Що ви, їй-бо, як маленький, — заспокоїв Семен. — Звичайно, ні. Спершу склав план і позначив будинки тих земляків, які найбільше потерпають від путінської пропаганди. А далі, як стемніло, почав діяти.
Рудий кіт десь пішов за добавкою, а Семен також додав інформації: — Антени я нікому не звалював. Тим паче, що в декого «тарілки» аж на даху, а хіба я Карлсон? — засміявся з власного дотепу. — Але телевізійні кабелі перерізав, — підтвердив уже серйозно. — А що? Вони, значить, на нас отаку брехню вивалюють, а ми будемо спокійно дивитися? Тому кілька ночей і займався протипутінською обороною.
— А чим тримали оборону? Не голими ж руками?
— Не голими, — погодився він. — У рукавицях. Із секатором. Його Іванович забрали, — показав у бік сільради. — Тепер он кажуть, за ремонт мені доведеться заплатити. Та грець із ним! Але хіба не можна було десь «нагорі» агресивні канали нормально відключити? І не довелося б мені чи ще комусь ходити вночі попід дворами із секатором… Чи вони не бачать, що ми все дужче й дужче потерпаємо від цієї брудної інформаційної війни?..
Я мовчав, немов кіт, який повернувся до лавочки і тепер облизувався і ретельно вмивався. А сумного народного месника, організатора сільських «військ ППО», який так і не дочекався від мене відповіді, тим часом знову покликали до сільради. Але, як не крути, а проблема була й залишається, бо з путінською пропагандою таки треба щось робити. Нагорі, якщо не хочемо, щоб народ узявся за секатори…