«Як зваблять, бувало, до себе в Січ якогось хлопця із Гетьманщини, то спершу випробовують, чи годиться він у запорожці», — йдеться у переказах та історичних свідченнях, що дійшли до наших днів. Отже, накажуть козаки небораці кашу варити, а самі йдуть буцімто косити. Наварить він і виходить на могилу кликати побратимів. Ті чують та не відгукуються, і тоді новобранець починає скімлити: «От занесла мене нечиста сила до цих запорожців!..» А вони тоді проміж себе: «Ні, це не наш!» Інша річ, коли кандидат у січовики покличе козаків кілька разів, а потім каже: «Ну, й дідько з вами, як мовчите! Я й сам можу кашу їсти!» І затягнувши на весь степ пісні, йде молотити кашу. Ось тоді виходять «перевіряльники» зі схованки. «Тепер ти рівний нам козак», — кажуть прибулому, прийнявши його в своє товариство.

Так було, та давно загуло. Бо сучасні козаки, приймаючи до своїх лав новобранців, випробовують їх дещо інакше. Відразу зазначу: не був на цій урочистій процедурі, та, схоже, відбувається це приблизно так. Заведуть, значить, претендента до порожньої кімнати, де лежать штани з лампасами, погони з величезними зірками та купчаться різноманітні ордени й медалі, а самі зникають. Якщо той терпляче чекає господарів і на оті сучасні атрибути козацтва — нуль уваги, кажуть йому: «Зайдіть через місяць. Або через рік…» А ось коли гість починає мерщій приміряти штани з лампасами та погони, тулити до грудей ордени, вітають його із вступом до козаків. «Це наш!» — радіють. — І стиха додають: «Бач, бісів син, він і нас скоро переплюне!..»

Коли зайшла мова про головні атрибути сьогоднішніх козаків, то відразу згадується приказкове: «Де байрак, там і козак». І свербить язик трохи доповнити: «А де козак, там сто полковників і стільки ж генералів». Бо складається враження, що вступають туди здебільшого заради отих погонів зі здоровецькими зірками. Не буду голослівним — перебрав у пам’яті з півсотні колег, друзів та знайомих, які «пошилися в козаки». (Чому «пошилися»? Бо відповідно до однієї з умов вступу, потрібно пошити собі в ательє штани з лампасами, кітель, кашкет тощо). Так от — серед них немає жодного, так би мовити, рядового козака, адже всі ходять в полковниках і вище. Причому генеральські зірки на погонах носять навіть ті, хто жодного дня не був у армії і не дослужився навіть до єфрейтора.

Іще такі паралелі з минувшиною. Колись у січовиків були джури — здебільшого підлітки, які виконували роль зброєносців. Нині ж хлопчакам, яким доведеться допомагати старшим побратимам, вже доведеться носити не чиюсь зброю, а коромисло з відрами. Ні — не з водою, а з… медалями та орденами, до яких мають неабиякий потяг козацькі генерали та полковники. А деяким із них і оті відра не допоможуть — відзнаки за ними хоч возом вози. Не вірите? Погортайте щорічний імідж-календар «Ділова, політична, інтелектуально-творча еліта України-2012». Один із керівних козаків, якщо вірити довідці, не тільки Герой козацтва України, а й нагороджений 78 (!) орденами та 138 (!) медалями України та інших країн світу. Ненабагато відстав ще один козарлюга — 70 орденів, 52 медалі плюс двічі Герой козацтва України та Герой громадської козацької організації.

Що ж, уявімо на хвилинку, що здорового глузду в природі не існує. Спробуємо бодай подумки одягти на чолов’ягу всі оті відзнаки одночасно. На грудях давно місця не вистачає. На спині — теж. Куди ж тоді ще тулити оті ордени та медалі?..

Прийнятого до лав запорозьких козаків, свідчить відомий знавець минувшини Дмитро Яворницький, насамперед записували до одного із 38 січових куренів. А ще прибулий змінював власне прізвище на прізвисько, що характеризувало його із зовнішнього чи внутрішнього боку: Непийпиво, Півторакожуха, Нетудихата, Загубиколесо тощо. А як тепер звати сучасний козацький генералітет? Невже Нечіпляйорден, Півторамедалі (точніше — півтора сотні), Нетудизірка? Чи Загубиміру?..