115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ ЛИПИ
ПОГЛЯД. Тим, хто свято вірить в існування міфічної Новоросії й вважає поліетнічну Одесу винятково російським містом, не зайве знати, що «перлина над морем» є малою батьківщиною одного з основоположників сучасного українського націоналізму. Саме на триєдиній основі, сформованій творами Донцова, Сціборського та Юрія Липи, утвердилось переконання в неминучості відродження незалежності України як національної держави. Причому йдеться не про моноетнічне утворення за типом нацистської Німеччини, як це намагаються довести путінські «викривачі бандерівщини» чи навіть доморощені вульгаризатори доктрини націоналізму.
На переконання одесита Юрія Липи, дитинство і юність якого пройшли в багатонаціональному середовищі, приналежність до українства визначається не лише родинною спадкоємністю, формою черепа й рисами обличчя. Отож доцільніше оперувати не поняттям нація, а раса — як психологічною, духовною, світоглядною єдністю людей, що визначається не стільки етнічним походженням, скільки самоідентифікацією та конкретними діями.
Важко не погодитись з аргументами Юрія Липи, що «татарин Борис Годунов, син німецького придворного аптекаря Петро Перший, грузин-клірик Сталін — найтиповіші росіяни», хоч за етнічним походженням, так само як у правнука арапа Олександра Пушкіна, у них мало спільного з корінним населенням Росії. Те саме можна сказати нині про російську високопосадовицю Валентину Матвієнко, горезвісного секретаря Донецької міськради Левченка та тисячі українців-прислужників «отєчєства чужого». Це красномовно підтверджує висновок Юрія Липи, що росіян не народжують, а школять.
Власне, йдеться не стільки про заслуги агресивних російських шовіністів, скільки про інертність чи навіть злочинний догматизм тих, хто не хотів помічати, як, за словами Юрія Липи, сини і доньки України не лише корінної національності, часто навіть не говорячи по-українськи, в роки визвольних змагань йшли вмирати за українську волю. До речі, у ті часи над велелюддям майданів гриміло «Уже воскресла України…», а ми на третьому десятиріччі нашої державності тужливо виводимо «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Нині, коли нагальним завданням стала декомунізація суспільства, мимохідь спотикаєшся об поставлене ще в 1938 році Юрієм Липою запитання: «Чи зрадником був Скрипник, який зовні виглядав більшовиком, а об’єктивно зміцнював Україну?» Характерна його відповідь, надана в Парижі на запитання «чи все добре?»: «Ні, не добре на Україні. Поки ми не закріпили міцно Донбасу, поки не маємо Криму й Кубані».
Мимоволі робиш висновок, що нарком УСРР був більшим патріотом, ніж ті високопосадовці, з потурання яких уже за часів незалежності українська мова й культура стали нон грата не лише на Кубані, Зеленому Клину й Тюмені, а навіть на юридично українському Донбасі й Криму.
Утім, чи не головний урок Юрія Липи — у застереженні від спокуси копіювати когось, а не бути самодостатнім народом, в якого немає потреби наслідувати Захід чи Схід. Чи не тому письменник, публіцист та визнаний теоретик українського націоналізму, якому не доводилось очікувати добра від «радянських визволителів», не подався в еміграцію, де досвідчений лікар-фітотерапевт, славу якого заслужено здобув Юрій Липа, міг безбідно жити. Утім, його мученицька загибель від рук енкаведистів стала не жертвою, а ствердженням незламності духу «людини чину», яким вояк студентського куреня став ще в рідній Одесі.
100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ДОЛМАТОВСЬКОГО
Уманська одіссея поета
ПАМ'ЯТЬ. Біографія автора текстів легендарних «Пісні про Дніпро», «Любимый город», «Венок Дуная», «И на Марсе будут яблони цвести», «Офіцерський вальс» на перший погляд цілком благополучна. Його заслуги відзначені Сталінською премією, численними орденами. Син відомого московського юриста Арона Долматовського по закінченні восьмого класу вступив до педагогічного технікуму, а після двох років роботи за комсомольською путівкою на будівництві московського метро перед поетом-початківцем, незважаючи на його «соціально чуже походження», відкрились двері Літературного інституту.
Успішній кар’єрі не перешкодив навіть старанно замовчуваний за радянських часів факт, що в березні 1938 року батька-юриста заарештували, а в лютому наступного року — стратили. Причому, на відміну від вихованих на прикладі Павлика Морозова комсомольців, Долматовський-молодший не відрікся від «ворога народу» й навіть зумів потрапити на прийом до тодішнього Генерального прокурора СРСР Вишинського. Утім переконати його у безпідставності звинувачень на адресу батька, з яким майбутній головний радянський кат у молодості разом «гриз граніт науки» і навіть дружив, не вдалося.
Залишалось лише вірити в те, що трапилась трагічна помилка, чим військовий кореспондент Євген Долматовський заспокоював власне сумління й на «незнаменитій» війні проти Фінляндії, і в роки кривавої борні проти гітлерівської навали. Власне, саме тоді його життя стало пов’язаним з Україною.
Фронтовий кореспондент опинився у сумнозвісному Уманському котлі, де пораненого в голову і руку політрука разом з тисячами інших бійців і командирів взяли в полон. На відміну від більшості з них, у комісара та єврея Євгена Долматовського шансів вижити практично не було. Однак ніхто з полонених журналіста не видав, а українське селянство, як згадуватиме згодом вже маститий письменник, «взяло на себе небезпечний і важкий обов’язок рятівника воїнів рідної армії, які потрапили в біду».
Москвичу на все життя запам’ятався шлях до концтабору, куди щойно взятих у полон червоноармійців і командирів повезли, поклавши на дно кузова вантажівки: «Ми бачили лише небо, але безпомилково знали, коли саме проїжджали селами: через високі борти до нас летіли буханці хліба, вузлики з домашнім сиром чи вареним м’ясом. Конвоїр кричав, погрожував комусь автоматом, але в кожному селі все повторювалось знову і знову».
Згодом Долматовський потрапив до однієї з колон, яку пішки погнали з ущент переповненого табору на околиці Умані, де в’язнів морили голодом, тримаючи під відкритим небом, немов худобу. На цей раз конвоїри, на відміну від німецьких солдатів-фронтовиків, стріляли в кожного, хто намагався кинути хоч щось їстівне полоненим. Однак на шляху колони навіть у чистому полі стояли глечики з молоком, лежали загорнуті у листя лопухів нехитрі дарунки з кількох варених картоплин, десятка яблук, вузлика з сиром, що врятувало сотні й тисячі життів.
Після відчайдушної втечі, коли кулі конвоїрів лише дивом не зрізали Євгена Долматовського, він пройшов сотні кілометрів Україною, за допомоги сільських хлопчаків переправився вутлим човном через холодний Дніпро, в який сипався перший сніг, і, урешті-решт, зумів перетнути лінію фронту. Десятки тисяч оточенців та втікачів з полону йшли тоді до своїх і, як згадував письменник, «не було жодного випадку, щоб нас не прийняли, не нагодували. Часто казали — залишайтесь». Додамо вже від себе, що це свідчення людини, чия московська вимова та єврейська зовнішність були рівнозначні смертному вироку для його рятівників, яких нині в путінській Росії називають зрадниками-колаборантами та закоренілими антисемітами.
Не дивно, що першим поетичним твором Євгена Долматовського після його повернення до своїх став вірш «Україні моїй», написаний за 12 годин. Саме він, переданий військовим телеграфом до редакції «Комсомольской правды» і вже за день надрукований на її сторінках, врятував автора, бо на сина репресованого, який «зрадив Батьківщину», здавшись у полон, нічого доброго не очікувало. Натомість написана Долматовським у листопаді 1941 року «Пісня про Дніпро» («Ой Днепро, Днепро, ты широк, могуч») донині залишається синівським освіченням у любові й вдячності до України чесного сина Росії.
120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ.jpg)
«Марсіанин» з радянського пекла
ОСОБИСТІСТЬ. Він не був схожим ні на кого ні в творчості, ні в житті. Та це не завадило критикам визнати повість Осьмачки «Старший боярин» твором сучасного Гоголя, а поезію і прозу учасника мистецького гурту «Марс» зарахувати до вершин екзистенціалізму, про який селянський син міг навіть не чути.
Він відкрито добивався виїзду за кордон і кілька разів намагався його перейти. Спантеличені чекісти не могли повірити, що так може поводитися нормальна людина, й оголосили Осьмачку божевільним. Та насправді митець був одним із небагатьох, хто зумів зберегти тверезість думок у пеклі, в яке перетворили Україну більшовики.
.jpg)
105 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЬГИ БЕРГГОЛЬЦ
Заборонена правда
ПАРАЛЕЛІ. Усім відомий вислів «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». Менш відомо, що це заключні слова епітафії, написаної Ольгою Берггольц і висіченої на граніті відкритого за часів Хрущова Піскарьовського меморіалу в пам'ять ленінградців, загиблих у блокадному місті.
Донині мало хто знає, що 1937 року видатну поетесу заарештували як контрреволюціонерку. Результатом допитів вагітної Ольги Берггольц стала втрата дитини, хоч самій підозрюваній «пощастило»: 3 липня 1939 року її відпустили на свободу, повністю реабілітувавши.
Із серпня 1941 року голос поетеси, яка з усіма ленінградцями переживала жах блокади, постійно звучав у передачах місцевого радіо. 29 січня 1942 року від голоду помер її чоловік — уродженець Кубані Микола Молчанов. На початку лютого по батька Ольги Берггольц прийшли співробітники НКВС. У потаємному щоденнику поетеси з'явився запис: «Влада у руках насильників. Як вони розперезались у час війни, які вони страхітливо огидні на тлі бездонної людської і всенародної трагедії». У березні 1942 року друзям Берггольц вдалося вивезти напівживу від недоїдання письменницю з Ленінграда, проте вже 20 квітня вона повернулася в блокадне місто, бо пересвідчилася: правда про трагедію і подвиг ленінградців на «великій землі» під забороною, яка в Росії донині поширюється на всі непарадні сторінки спровокованої за участі Сталіна війни.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+