ДАТА
310 років тому народився український мандрівник і письменник Василь Григорович-Барський
У "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року" виважений в оцінках Іван Франко серед вітчизняних письменників кінця ХVІІ-XVІІІ ст., які заслуговують на особливу увагу, назвав лише трьох. Це "віршописець Климентій", "визнаний муж XVІІІ віка Григорій Сковорода" та "інтересний мандрівник того віку, київський міщанин В. Барський".
На жаль, упродовж останніх ста років ім'я великого мандрівника залишалося напівзабутим. Більше того, його могилу, яка розміщувалась у Братському монастирі Києва, зрівняли із землею в 1935 році під час кампанії руйнування "культових споруд".
Між тим, ідеться про людину, завдяки життєвому подвигу якої українці чи не вперше отримали достовірну інформацію про до того маловідомий їм світ - від католицької Італії і православних святинь Греції до арабського Близького Сходу і палаців Константинополя.
Білугу крокодилом не злякаєш
Василь Григорович-Барський народився 13 січня 1701 року в родині київського купця. У 14 років став студентом знаменитої Києво-Могилянської академії. Та буквально за рік до завершення повного курсу навчання молодий спудей був змушений залишити філософсько-богословський курс через хворобу ноги.
Прочувши про таланти львівських лікарів, Василь у липні 1723 року вирушить у мандрівку, яка займе... 24 роки. Вже у містечку Броди юнак розпочне свого роду дорожній щоденник, який увіковічить ім'я автора. Адже після успішного лікування і річного навчання у Львівському єзуїтському колегіумі Василь Барський вирушить спочатку до Рима, а потім стане першим вітчизняним дослідником арабського Близького Сходу. За час мандрівки він досконало оволодіє старогрецькою та сучасною йому мовою еллінів, створить "Єдину греко-латинську граматику, зручну для розуміння і освоєння". Та головною працею його життя стануть подорожні замітки, в яких, на відміну від попередників та численних наступників-пілігримів, залишить не лише опис святих місць, а й безцінні географічні, етнографічні та історичні свідчення.
Варто зазначити, що в освіченій Європі перші зображення знаменитих давньоєгипетських ієрогліфів з'явилися майже через 100 років по тому, як їх перемалював у своєму щоденнику Василь Григорович-Барський. Окрім того, він став очевидцем конформації новообраного папи Бенедикта ХІІІ, був на святкуванні Великодня в Єрусалимі, піднявся на знамениту Сінайську гору і купався в Мертвому морі, відвідав біблійний Назарет і неодноразово мандрував по Лівану, Сирії, території сучасного Іраку. Зроблені під час мандрівки малюнки відкрили перед земляками Василя досі небачений світ та прислужилися його рідному братові - знаменитому київському архітектору Івану Григоровичу-Барському, який вніс вагомий вклад у розбудову "матері городов руських".
Україна - найкраща
"Маю писати про свою мандрівку, а не книгу церковних повчань" - саме в цьому корінна відмінність твору великого українського дослідника від подорожніх нотаток інших пілігримів. Причому докладно описуючи далекі краї, автор постійно нагадує, що "нема на світі землі плодоноснішої від нашої, нема над неї землі веселішої і красивішої - вона воістину благословенна". Навіть читаючи розповідь про дивного звіра - "В Нілі водяться змії, яких іменують крокодилами, - вони на зразок ящірки, з чотирма ногами, але великі, як білуга або осетер" - розумієш, що писав це уродженець землі, яка сама напрочуд багата на дива.
Важко повірити, що подорожував Василь Григорович-Барський... фактично без копійки в кишені, обравши замість ситого і спокійного життя купця чи священика високого сану (походження і освіта йому це гарантували) мандрівну дорогу пілігрима. Він пройшов її до кінця.
Якщо на початку мандрівки юнаку найчастіше доводилося працювати взимку чорноробом при монастирях за їжу і право ночівлі, то вже досконалому знавцю не лише латини, а й інших мов вченому мужу неодноразово пропонували "хлібні" посади. Вів про це розмову з Василем Барським патріарх олександрійський Косма, а тодішній патріарх дамаський Сильвестр навіть заочно постриг незговірливого мандрівника-філософа у монахи. Та впертий українець прийшов у святі місця не в пошуку посад, а знань та істини. Отож утік від світу, що його ловив, у Тріполійську, а потім Нікосійську і Патмоську греко-православні ораторсько-філософські школи, де і сам вчився, і вже інших учив, а під час літніх канікул... знову йшов у небезпечні мандри.
Як свідчать його подорожні нотатки, на знамениту Сінайську гору Барському довелося пробиратись під виглядом... матроса, а у Палестині він лише замалим не загинув: "Били мене, зовсім роздягли і ледве не прокололи ножем... Не маючи чим платити данину, мусив прикинутися юродивим... Витворяв і говорив різні неподобства".
Тим часом слава про незвичайного викладача з України, що на рівних спілкується із найшановнішими філософами, долітає до стольного Петербурга. З подачі Олексія Розумовського на далекий грецький острів Патмос 15 травня 1743 року надходить розпорядження "Ея Императорского Величества" Єлизавети Петрівни - негайно повертатись і "по приезде своем" з'явитися до резиденції імператриці.
Не до царів, а в Могилянку
Ось, здавалося б, жадана жар-птиця долі, яка перетворить вченого злидня, що отримує від "щедрот монастирських" по хлібині на день, на шанованого вельможу при царському дворі. А "облагодіяний", Василь Барський просить... ще два роки на ознайомлення з бібліотеками афонських православних монастирів.
Це ще одна малодосліджена сторінка життя-подвигу, бо, судячи з усього, детальний звіт про цю роботу було передано в російське посольство у Константинополі, що дозволило вжити відповідних заходів. Натомість у подорожніх нотатках дослідника лише гірке визнання: "Книг бачив дуже багато, але ніхто їх не береже. Ченці - церковні читці і співці... До навчання й присвяти свого розуму ніхто не прагне". Більше того, старовинні фоліанти розпродують пудами, як дрова, покупцям із католицької Італії...
По поверненні до Константинополя Василь Барський застає вже нового російського посла, який погрожує відправити його до Росії під конвоєм. Досконало володіючи мовою Еллади, мандрівник мріє не про царські милості, а викладацьку роботу в рідній його серцю Києво-Могилянській академії.
5 вересня 1747 року змарнілий і хворий Василь Барський нарешті дійде пішки через Бухарест до любого Києва. Навіть рідна ненька ледь упізнає у змученому далекими дорогами пілігримові свого сина, який 24 роки тому ще зовсім молодим хлопцем вирушив з рідного дому... А невдовзі у принесеному з мандрівки рукописі з'являться написані чужою рукою рядки: "Представился списатель книги сея року 1747, місяця октоврія 7 числа, в середу рано".
Повернення до чистих джерел
Рукописам Василя Барського судилася не менш складна доля, ніж їхньому авторові. Впродовж майже 30 років подорожні нотатки мандрівника "ходили" по Російській імперії у численних рукописних списках. Як згадує у передмові до першого друкованого видання головної праці Барського видавець Василь Рубан, "в Малой России и в окружающих оную губерніях нет ни одного знатного места и дома, где бы не было ее (рукопису В. Григоровича-Барського - В. Ш.) списка... За великие деньги доставали оную по любопытству ее содержания".
Отож цілком закономірно, що впродовж 1778-1819 років "Пешеходца Василія Григоровича-Барского, уроженца кіевского, путешествіе к святым местам в Европе, Азіи и Африке находящимся" видавалось шість разів! Та вже через піввіку відомий український історик Олександр Лазаревський з гіркотою напише: "Барський майже забутий... але між ревнителями просвіти першої половини минулого століття він повинен зайняти своє місце... Барський мандрував по чужих землях з єдиною метою - вчитися, все своє життя шукав істини".
На жаль, дивуватися втраті інтересу до записок Василя Барського не доводилось, бо в усіх попередніх виданнях він поставав як мандрівний чернець, якого цікавили виключно монастирі, мощі та святі місця. Справа в тому, що при підготовці до друку твір старанно "очистили" від усього "зайвого" і "непотрібного". Лише у 1885-1887 роках в Петербурзі нарешті з'явилося повне чотиритомне видання записок Барського. Зрозуміло, що ця книга давно стала бібліографічною рідкістю, а авторський рукопис тривалий час вважався назавжди втраченим.
Лише на початку 60-х років ХХ ст. серед нерозібраних рукописних матеріалів тодішньої Державної публічної бібліотеки Академії наук УРСР випадково виявили автограф твору, що невідомо яким дивом повернувся до Києва.
- У рукописі Василя Барського 560 аркушів. Перші сім, а також під порядковими номерами від 94 до 101 та ще п'ять інших втрачені й переписані іншою рукою, - розповідає доктор філологічних наук, професор Житомирського держуніверситету ім. І. Франка Петро Білоус. - Окрім того, в рукописі 137 авторських малюнків, але судячи з останнього дореволюційного видання книги, тоді їх було 148.
Хоча за радянських часів дослідження "паломницької" прози, типовим зразком якої вважалась книга Василя Григоровича-Барського, було справою ризикованою, Петро Білоус наважився обрати її темою своєї кандидатської дисертації і... назавжди "захворів" вивченням всього, пов'язаного з особою великого мандрівника. Саме Петро Васильович переклав складний для розуміння давньоукраїнський текст "Мандрів" на сучасну нам мову. Понад 10 років підготовлений до друку матеріал пролежав у шухляді. А в 2000 році завдяки Національній програмі випуску соціально значимих видань цей воістину розкішний як за змістом, так і за оформленням фоліант обсягом у 768 сторінок повернув Україні і українцям безцінний твір їхнього видатного земляка.