Цього року восьмеро сміливих незрячих з різних куточків України підкорили небо. У Криму поблизу Коктебеля вони самостійно, без інструктора, здійснили стрибки з парашутом і встановили вже третій світовий рекорд у цьому виді спорту серед сліпих. Шестеро чоловіків і двоє жінок приземлялися у море, де на них чекав катер. І не важливо, що жоден із них не бачив відстані, на якій потрібно розкривати парашут (він розкривався автоматично) і ніколи не займався парашутним спортом, однак п’ять хвилин польоту дали можливість цим людям почуватися переможцями над своїми недугами й проблемами.
Екстрим проти недуг
А почалося все з того, що у 2009 році Володимир Петровський, інвалід І групи по зору, голова ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів» познайомився з директором спортивного клубу «Пара-Крим» Борисом Небрєєвим. Тоді й народилася ідея про стрибки сліпих. Багатьом вона здалася нездійсненною. Але Небрєєв сам має інвалідність, щоправда, не по зору, і добре знає, як суспільство упереджено ставиться до таких людей. Тому стрибки з парашутом, на які наважилася б і не кожна здорова людина, показали, що можуть інваліди.
Один із першопрохідців у цьому екстремальному виді спорту серед сліпих та ініціатор — Володимир Петровський.
— Найголовніший напрям очолюваної мною організації «ВППІ» — активний і здоровий спосіб життя інвалідів, — каже рекордсмен. — Тож ми і об’єднуємо людей, які не обмежуються чотирма стінами, а прагнуть пізнавати світ, долати труднощі та відкривати для себе нові можливості. Парашутний спорт доводить: якщо захотіти, нічого неможливого немає. Уже робимо спроби в гірськолижному спорті, готуємо команду незрячих дайверів. Постійно влаштовуємо реабілітаційні табори, плаваємо на човнах, здійснюємо походи до музеїв та пам’яток архітектури. У Криму, мабуть, немає такого місця, де б я не побував. Мене в усьому підтримує і допомагає дружина.
Емоцій вистачає надовго
Неодноразовий учасник туристичних походів та стрибків із парашутом, рекордсмен Микола Мацько з міста Нововолинська втратив зір повністю вже давно. Та це не заважає чоловікові займатися власною справою (він адаптує комп’ютери й мобільні телефони для сліпих) і досягати поставленої мети.
— Кожен стрибок із парашутом, — ділиться він враженнями, — додає сил і наснаги, доводячи, що ти справжній чоловік, який не звик скаржитися. Ніколи не сиджу вдома, завжди намагаюся випробувати себе в будь-якій ситуації. Ось кілька років тому разом із Володимиром Петровським та іншими незрячими влаштували незабутню подорож Дністром. З допомогою волонтерів ми пливли на невеличких човнах водами Дністра, навіть самотужки пробували керувати. Ми тоді отримали такий позитивний заряд емоцій, якого вистачає надовго.
Під час дністровського сплаву група незрячих романтиків відвідала старовинні фортеці й незвичайні печери Івано-Франківської та Тернопільської областей. Ця мандрівка виявилася не лише цікавою й пізнавальною, а й дуже корисною. Вона навчила їх триматися на воді, керувати човном — для незрячих це був перший досвід орієнтування у водному просторі.
Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів збирає всіх охочих — не лише людей з вадами зору — на так звані реабілітаційні табори. Здебільшого їх влаштовують улітку на берегах Чорного та Азовського морів. Обирають прийнятне місце, встановлюють намети, прокладають спеціальні доріжки зі звуковими сигналами для зручного і безпечного орієнтування. Цілими сім’ями тут проводять активний і веселий відпочинок: щодня ласкаве море, чудові екскурсії, а вечорами — теплі концерти власними силами.
У таких таборах любить відпочивати і Алла Пелюхович, яка втратила зір ще в дитинстві. За фахом вона психолог і нині очолює громадську організацію інвалідів по зору в Сімферополі. Ця молода відчайдушна жінка на рівні з чоловіками наважилася цього року вже вдруге стрибнути з парашутом. Вона рекордсменка.
— Свого життя без екстриму не уявляю, — розповідає жінка. — Воно має бути насиченим витривалими походами, поїздками, цікавими заходами. Коли запропонували стрибати з парашутом, я відразу ж погодилася, бо де ж пізнаю такі незвичайні відчуття, як у повітрі? Хоч перед першим стрибком подумала: «А може, не треба?» Та було вже запізно. Проте аніскілечки не шкодую.
Між польотами люблю насолоджуватися відпочинком у реабілітаційних таборах. Пам’ятаю, як відпочивали у вересні поблизу Феодосії. Стояли дощові дні, але ми не нудьгували, вигадували різні заняття та пригоди. Серед них найбільш вражали прогулянки верхи. Ми домовилися з місцевим кінним клубом, щоб нас покатали на конях. Намагалися самі втриматися в сідлі. Яка ж потужна енергія іде від цих тварин — не даремно вони лікують хворих!