ПАМ’ЯТЬ
30 листопада українському солов’єві виповнилося б шістдесят — його пісні завжди будуть поміж нас
Цього року як ніколи вродив виноград. Важкі грона гнули лози, посаджені Назарієм у батьковім саду. Його сестра, пані Катерина, пригощає всіх, хто приходить до родинного обійстя Яремчуків, медовими яблуками й грушами з того саду: «Наша смерекова хата завжди була гостинною для добрих людей».
Вона випрасувала братові вишиванки, як завжди це робить до дня його народження, розвісила в кімнаті концертні костюми. Поряд — святкова сорочка, вишита маминою рукою старовинною технікою низинки.
У сім’ї співали всі
Книги, родинні ікони й рушники, сімейні фото: батько Назарій Танасійович у військовій формі з бойовими нагородами, мати Марія Дарівна — учасниця театрального колективу, що діяв при Вижницькому народному домі, старші брати — Дмитро, Степан і Богдан. Катерина з Назарієм у дитинстві — одне обличчя. На припічку футбольний м’яч: принесли хлопчаки з місцевої школи, коли виграли традиційний щорічний міжшкільний чемпіонат з футболу на приз Назарія Яремчука. Він любив футбол і казав: «Не став би співаком — був би футболістом».
Скрізь — афіші до численних концертів Назарія, за якими можна простежити його гастрольні поїздки і творчий шлях загалом: від «Смерічки» до самостійних сольних виступів, що збирали переповнені зали.
— У нас усі співали, — розповідає Катерина Назарівна. — То від мами. Вона співала в церковному хорі, виступала на самодіяльній театральній сцені, гарно грала на мандоліні, яку я зберігаю як сімейну реліквію. Її доброта, артистичність, врода передалися нам, дітям. Від тата — поміркованість і щирість. Брат Богдан мав оперний голос, вони часто співали разом з Дмитром Гнатюком. А Назарчик (він був наймолодшим, і ми його завжди тільки так називали) з дитинства любив іти в гори і там співати — на полонинах, біля Черемошу. І коли працював певний час у львівській сейсмопартії, що розвідувала корисні копалини Карпат, виробляв голос на гірських просторах, співаючи на повні груди…
У пані Катерини перехоплює подих, вона ледь стримує сльози. Ці спогади світлі, але біль за ними — невигойний. Тепер вона берегиня сімейної пам’яті, родинної садиби, що стала музеєм Назарія Яремчука. Сюди їдуть, аби поклонитися порогам, що вивели у світ видатного співака.
— Він для всіх нас залишився молодим, невимовно красивим. Мене завжди запитують: яким він був? Талановитим хлопчиком, надзвичайно лагідним і милим. У нас різниця в два роки, ми завжди були разом. Коли я пішла до школи, брат був поруч — йому дозволили сидіти зі мною за однією партою, і він таки брався до науки. Батько хотів, щоб він вивчився на священика, але мама вимріювала молодшому синочкові співочу долю. Пам’ятаю, як вона тішилася новині, що Назарій співає в «Смерічці». Коли хвороба вже забирала її останні сили, написала лист керівникові ансамблю Левкові Дутківському, щоб допоміг вивести її сина в люди. Левко виконав те прохання. Перші Назарові виступи на телебаченні їй не судилося побачити. Але мама чула, як лунали синові пісні на радіо, і дуже тому раділа...
У «Смерічку» Назарія привів композитор Левко Дутківський. Фото з архіву редакції
Злет був стрімкий
Зі щоденника Назарія Яремчука: «Як я потрапив у «Смерічку»? Вчився на курсах шоферів у Вижницькому районному будинку культури. Там відбувалися й репетиції ансамблю. Одного разу я прийшов на репетицію. А там був мій викладач. Він попросив, щоб я заспівав зі сцени. Ми заспівали пісню «Кохана» Поклада. Дутківський саме проходив поруч, почув і одразу запропонував мені прийти того ж вечора. Тоді ж він дав мені свою пісню «Незрівнянний світ краси» і пісню Володі Івасюка «Я піду в далекі гори». Оце був мій початок».
Йому залишилося розправити творчі крила — злет був стрімкий. Створений 1967 року при Вижницькому будинку культури молодим композитором Левком Дутківським вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» на початку 70-х тріумфально увірвався в радянську естраду. Голоси його солістів — Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Володимира Івасюка лунали від Балтики до Камчатки. Івасюкові «Червону руту» і «Водограй» співала вся країна. У тих піснях, тих голосах і ритмах бриніла сама молодість, вирували азарт і енергія свободи. «Ничего себе самодеятельность! — вигукував у захопленні Соловйов-Сєдой. — Что же тогда мы называем профессиональной сценой?» Перемоги на найпрестижніших всесоюзних конкурсах тих років «Алло, ми шукаємо таланти!» та «Пісня року» (тричі поспіль!), запрошення на найвідоміші пісенні фестивалі, гастролі, записи телепрограм, зйомки музичних фільмів. (Мало хто знає, але «Водограй» у знаменитій стрічці «Червона рута» співають за кадром Назарій Яремчук з Марією Ісак, а глядач бачить щасливих і усміхнених Софію Ротару й Василя Зінкевича. Так трапилось: тих не встигли зняти, а тих — записати…)
Але для нього не було висот, вищих за гори рідного села Рівня, що розташувалося впритул до Вижниці. Не було мелодій, сильніших і дзвінкіших за пісню хвиль Черемошу. Назарію Яремчуку відкрилися найкращі концертні сцени світу. Однак він більше любив співати чабанам на гірських полонинах: «Тут мені найкраще співається, тут особливе повітря, тут ближче до небес». Поспішав зі своїми піснями до земляків — у будинки культури і сільські клуби. Співав українцям Канади й Аргентини — відому пісню «Лелека з України» присвятив братові по батькові Дмитрові, який був набагато старшим за нього і вимушений був покинути рідну землю, бо у війну брав участь у національному визвольному русі. Давав концерти в Афганістані серед військових наметів, у Чорнобилі — ліквідаторам аварії в самісінькій зоні відчуження, причому у найважчий і найстрашніший час.
Скрізь співочі виступи Назарія Яремчука перетворювались на велелюдне і яскраве свято.
У такому складі співався «Водограй»
Кришталево чиста в мистецтві людина
Серед найдорожчих його нагород був приз глядацьких симпатій, вручений 1981 року на Всесвітньому конкурсі естрадної пісні «Братиславська ліра». А 1987-го Назарій офіційно отримав звання Народного артиста України. Хоч давно таким був — істинно народним. «Кришталево чиста в мистецтві людина», — скаже згодом поет Микола Сингаївський.
— Ще коли ми були у Вижниці, ще коли все тільки починалося, в нас було жартівливе змагання: кому сьогодні прийде більше листів на адресу будинку культури. Вигравав завжди Назар, — розповідає одна з перших солісток «Смерічки», перша виконавиця славетного «Водограю» Мирослава Єжиленко. — Йому писав увесь Радянський Союз. Його любили — не тільки за гарний голос й писану вроду. Любили за щиру душу, благородне серце, які він вкладав у пісні і з якими йшов життям.
— Пані Мирослава, зізнайтеся, між вами було почуття? Ви так закохано дивилися з Назарієм один одному у вічі, коли співали «Водограй»! Кіноплівка зафіксувала цю щемливу мить.
— Ні, то така сценічна постановка. Але дотримуватись режисерського задуму було неважко. Однак ми всі були добрими друзями — і тільки. Левко Дутківський суворо заборонив усілякі амурні взаємини в колективі, аби ніщо не заважало творчості, і був цілковито правий. Кохання далеко не завжди несе з собою тільки радісні миті. До речі, Назар казав, що я дуже схожа на його перше кохання — її звали Марічкою. Це ім’я було його оберегом, його святинею. Він дуже любив свою маму Марію. А якось ми випадково через багато років зустрілися у Вижниці, і він так радісно каже: «Ходім, Миросю, з кимось тебе познайомлю! Ось — моє щастя, моя Марічка!» В машині сиділа маленька донечка Назара — справді, мов світлий промінчик…
Він передав усе найкраще, що мав, своїм дітям. Дмитро, Назар, Марічка Яремчуки — на професійній сцені. Його пісні, його приклад виводять у світ пісенного мистецтва юні таланти.
До глядача — з відкритою душею
У ці ювілейні дні в Чернівцях, в обласній філармонії, де Назарій Яремчук відбувся як професійний співак і де працював усе життя, проходив конкурс молодих виконавців естрадної пісні, названий його іменем. За великим рахунком, саме в цих стінах постала сучасна українська естрада. І Назарій Яремчук стояв біля її витоків. Разом з Левком Дутківським, Володимиром Івасюком, Софією Ротару, Василем Зінкевичем, Миколою Мозговим, Павлом Дворським. З ними не тільки зродились сучасні ритми і мелодії. Були негласно сформовані і утверджені критерії пісенного виконання, основний з яких — щирість, а потім уже голос і зовнішня краса. «Треба так, щоб до глядача — з відкритою душею. І все, що є, повинно бути віддано до останку», — казав Назарій. Ця щира нота бринить і в піснях, і в його житті. А фестиваль його імені, поза сумнівом, стане тим камертоном, який задаватиме тон нашій естраді, витискуючи з неї найменші прояви фальші.
В обласній філармонії урочисто відкрито меморіальну кімнату-музей Назарія Яремчука. Трепетно бережуть згадку про народного артиста й у Вижницькій школі-інтернаті, де він певний час вчився і яка названа на його честь. Тут теж є така кімната-музей. На стендах — Назарієві учнівські зошити, списані рівним зразковим почерком, табелі успішності з відмінними оцінками, фотографії, особисті речі. «Ми хочемо бути схожими на Назарія Яремчука, — кажуть діти. — Зрозуміло, не всі можуть так співати. Але ми можемо добре вчитися, добре поводитися».
У Чернівцях, у Вижниці і Рівні в ювілейний день святково і пісенно. На Назарів ювілей з’їхалися його друзі, творчі побратими, рідні, шанувальники його творчості. Спомини, пісні, сльози на очах і радість у серці.
«Мені здається, що минуле — одна невпинна кольорова строката стрічка, — писав Назарій у своєму щоденнику. — Була юність босонога, кукурудзяна, де «хобли-хобли, ховайся добре!». Була первинна єдність із природою, всесвітом. Головне — мати надію на щастя. Кожній людині треба пройнятися у своїй душі Божим словом до того, що може привести нас до добра»…