Не знайшла слів, щоб поставити їм запитання. Мене вистачило хіба на те, щоб потиснути руки цим неймовірним жінкам, якимись надзусиллями стримавшись від сліз. Розридалася, на щастя, вже в холі кінотеатру «Україна», де разом із земляками-рівнянами щойно переглянула документальний фільм «Неzламні». Про реальні долі трьох жінок — цивільних полонених російсько-української війни, двоє з яких приїхали, щоб поспілкуватися з нами.
Напередодні фільм української режисерки Ольги Волинської демонстрували у Вільнюсі. Міністр оборони Литви, яка з перших днів війни підставила плече допомоги Україні, тоді сказав: «Українці захищають не лише свою країну, а й Литву і всю Європу». Чи розуміють це інші європейці? Не завжди. Чи розуміємо ми самі, що ці незламні жінки заслуговують в Україні іншої долі? До слова, навіть фільм про них знято за американський грант.
«Полонений — це людина без шкіри», «Полон — то маленька смерть», — кажуть героїні. Такі ось неприємні, але правдиві метафори народилися в них.
Колишнього косметолога Ірину Довгань бойовики змусили стояти біля стовпа в Донецьку загорнутою у прапор України. Із неї знущалися всі, хто хотів. І лише коли її фото побачив світ на шпальтах The New York Times, її відпустили.
«Мені випала важка доля бути українкою на Донбасі. Я пройшла це випробування і ні про що не шкодую. Маю тепер єдине бажання: донести світові правду, адже воєнні злочини не мають терміну давності. Тому моє кредо: якщо вижив — не мовчи!»
Свідчення незламної Ірини Довгань уже ввійшли у звіти ООН, Європарламенту та Міжнародного кримінального суду. Вона, без перебільшення, замінила ціле міністерство і не втомлюється їздити світом із правдою про війну — така тепер її місія.
Анна Іллющенкова теж народилася на Донбасі, живе в Одесі. Вона, медсестра батальйону «Донбас», під час виходу так званим зеленим коридором з Іловайська зазнала шести поранень, пережила клінічну смерть. А сина 1 вересня 2014-го повідомили, що мама… померла. Вона ж вижила, хоч втратила, здається, все: здоров’я, бізнес, житло — і тулиться в комірчині для переселенців. Хоч ні, не все: її тримає на цьому світі віра у кращу долю України.
Що й казати, життя після полону на рідній землі інколи важче, ніж сам полон. Це і про Анну Сергеєву («Гуцулку»), художницю та архітекторку з Донбасу. Її забрали із власної квартири за те, що виходила на місцевий майдан на підтримку України. Змусили написати власною кров’ю «Я люблю Донбас». Тепер вона живе в Києві, народила другу дитину, лікує захисників та їхні родини арт-терапією. Але… ні власного житла, ні стабільного доходу, ні медичного, психологічного та соціального захисту.
Та щойно на цьому тлі даєш слабинку, одразу спрацьовує асоціативний ряд. І ти знову в тому зловісному підвалі бойовиків — що з тим робити? Завдяки правозахисній групі «Січ» її історія лягла в основу позову до Європейського суду з прав людини. Це лише одна з майже сотні схожих про відновлення прав колишніх полонених, які підготували юристи групи. Тож чекаємо на міжнародні вердикти.
А що ж мати-Україна, на вівтар якої ці жінки, не замислюючись, поклали власне сумління? Чому вони не почуваються захищеними тут, удома? Чому на шостому році війни їхній статус не врегульовано законодавчо, хоч відповідні законопроєкти були в попередньому і є в нинішньому скликанні парламенту?
Агов, слуги народу! Схаменіться! Зробіть бодай щось для матерів, які на власних тендітних плечах, за великим рахунком, тримають Україну. Адже в тих зловісних підвалах мучаться ще близько сотні наших жінок.
Ірина Довгань зізналася, що в полоні подумки просила пробачення в доньки за те, що не зможе побувати на її весіллі. Анна Іллющенкова — в сина за те, що не побачить онуків. Я ж не могла, не хотіла, не вміла уявити себе на їхньому місці. Проте усвідомлюю: це може трапитися будь-якої миті з кожним із нас. Просто ми від війни далі, ніж вони. Далі — завдяки Їм. Незламним і таким вразливим водночас.