Незламна рішучість легендарного отамана

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРКА ТЮТЮННИКА

ПОСТАТЬ. «Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — охоплені революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів не знайшлося людини з творчим генієм. У нас були каменярі, і часом непогані, але не було архітекторів-творців, ми не мали провідників. Ті люди, які вважали себе провідниками, не були ними. Дорогий час минав, умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався», — так пояснював причини невдач визвольних змагань українців Юрко Тютюнник. Важко не погодитися з ним, бо нам справді забракло не вояків чи працівників, а насамперед свого Пілсудського чи Маннергейма, здатних чітко бачити мету і вести маси до неї.

Парадокс долі, але колишній поручник царської армії, вся освіта якого обмежувалася училищем землеробства та короткотерміновими офіцерськими курсами, виявився далекогляднішим і мудрішим, ніж хвалені національні політики. Доки вони на засіданнях Центральної Ради об∂рунтовували непотрібність армії для нової демократичної України, Юрко Тютюнник без жодних повноважень і доручень зумів об’єднати понад сім тисяч солдатів-земляків та сформувати перший у Криму суто український полк ім. гетьмана Дорошенка.

Бойовий офіцер, делегований у червні 1917 року до Києва на ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, став одним з ініціаторів вимоги про відмову від куцої автономії у складі Росії та проголошення самостійності України зі створенням повноцінних збройних сил. На відміну від говірливих політиків, Юрко Тютюнник одразу взявся за втілення власної пропозиції. На рідній Звенигородщині він сформував загони повстанців, які відібрали зброю у російських військ, що цілими ешелонами драпали з фронту на «родіну», і таким чином перетворив їх на грізну силу. Саме об неї обламав зуби експедиційний корпус червоних під командуванням сумнозвісного Муравйова, а влітку 1918 року саме тут розпочалося всенародне повстання проти німецької окупації і гетьманату Скоропадського.

Згодом Юрко Тютюнник згадував, що це «була рішучість розпачу бути зарізаним або зарізати свого ворога». Однак здобуту ціною неймовірних жертв і крові народну перемогу знову змарнували горе-політики, які гризлися між собою за владу замість того, щоб спільно працювати на благо України.

За радянських часів у шкільному курсі історії обов’язково згадувався вислів «У вагоні Директорія, під вагоном — територія», що мав нищівно характеризувати ефемерність влади УНР наприкінці 1919 року. Однак насправді не було навіть вагонів, бо «урядовим транспортом» слугували два автомобілі та десяток гужових возів.

Затиснутій спільними зусиллями більшовиків і білогвардійців у названому істориками «трикутнику смерті» Любар — Шепетівка — Миропіль українській армії залишалось або загинути, або перейти на контрольовану номінально нейтральними польськими військами територію, що означало роззброєння і кінець визвольних змагань. Багатьом видавалася кроком відчаю пропозиція Юрка Тютюнника прориватися в тил денікінців для організації рейдової партизанської війни.

У ніч на 7 грудня 1919 року чотири збірні групи, сформовані виключно із добровольців, прорвали фронт супротивника, що вже готувався добивати «петлюрівців», яких ще 5 грудня покинув напризволяще Петлюра. Як згадував згодом тодішній заступник командувача Дієвої армії УНР Юрко Тютюнник, похід очолюваного ним загону став найуспішнішим, «український уряд мав силу в кілька тисяч(!) фанатично відданих національній ідеї вояків та десятки тисяч повстанців, що били і білих, і червоних».

Рейд, який нині називають Першим зимовим походом Армії УНР, став, образно кажучи, тим камінцем, що зламав хребет начебто нездоланній Білій армії, поклавши початок масовому антиденікінському повстанню в Україні. Саме відчайдушність Юрка Тютюнника та очолених ним справжніх патріотів, готових віддати життя за свободу свого краю, ще майже на рік подовжила існування УНР, у політичних лідерів якої, за гірким визнанням повстанського отамана, «жага до нарад була ще більша від віри в Антанту».

Нині, хоч як прикро це констатувати, повторюються колишні помилки. За умов фактично неоголошеної війни на ухвалення навіть нагальних рішень ідуть тижні, а то й місяці обговорень і погоджень, а іноземні союзники видаються зацікавленішими у життєво важливому реформуванні нашої держави, ніж її очільники. Це породжує розчарування і недовіру, що, на переконання Юрка Тютюнника, виявилися страшнішими, ніж вороги, і погубили УНР.

 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄЛИЗАВЕТИ ІІ

Справжня еліта зі своїм народом

ПАРАЛЕЛІ. Коли розпочалася Друга світова війна, майбутній королеві Великобританії було лише 13 років. Однак одразу по досягненні повноліття вона вступила до «Допоміжної територіальної служби» й на посаді водія санітарного автомобіля зробила свій внесок у спільну перемогу над нацизмом.

Натомість нащадки української політичної еліти мають інші пріоритети, з-поміж яких немає участі в АТО, активної волонтерської роботи чи допомоги пораненим у госпіталях.

На відміну від Єлизавети ІІ, яка чесно заслужила звання учасника Другої світової війни, чи навіть доньок останнього царя Росії Миколи ІІ, які у час війни працювали сестрами милосердя, гламурні дітки наших політиків далекі від власного народу.

 20-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ ДЖОХАРА ДУДАЄВА

Він знав: після Чечні буде Крим

ПРОЗІРЛИВІСТЬ. На відміну від українського Донбасу, де сепаратисти за безпосередньої участі Росії проголосили псевдонародні республіки, чеченці обстоювали право на незалежність своїх земель, де віками проживав їхній народ. Відповіддю стала повномасштабна каральна експедиція, під час якої російські війська повністю змели з землі не лише окремі селища разом з усіма жителями, а навіть столицю Чечні місто Грозний.

Однак якщо колишніх сербських лідерів уже роками судять у Гаазі за злочини проти людяності, то Путіна, на руках і совісті якого кров на порядок більшої кількості жертв, Захід сприймає як білого і пухнастого.

Неважко уявити, який здійнявся б міжнародний гвалт, завдай українська армія потужних ударів по Донецьку і Луганську. Натомість росіяни з мовчазної згоди світових лідерів уперше з часів закінчення Другої світової знищили велике місто, не кажучи вже про «дрібніші» злочини регулярної російської армії — від розстрілів полонених і «підозрілих» до безкарних гвалтувань жінок, у яких «відзначилися» навіть командири полків.

Світ не прислухався до застережень президента Чечні Джохара Дудаєва, загиблого за свободу не лише свого народу, що Росія хвора на «рашизм, який страшніший і небезпечніший за фашизм, нацизм і расизм». Задовго до нинішніх подій чеченський лідер пророкував, що коли агресора не зупинити у Чечні, то невдовзі настане черга Криму. «Якщо світ не змусить Росію дотримуватися норм міжнародного права, то він зазнає неймовірних потрясінь», — вважав Джохар Дудаєв. 

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРГІЯ ПРОКОФ’ЄВА

«Чего ізволіте?» від геніального композитора

ПОГЛЯД. У більшості українців прізвище видатного російського композитора асоціюється насамперед із назвою донецького аеропорту, якому присвоїли його ім’я. За часів Януковича на реконструкцію цього летовища витратили майже мільярд доларів, що у 3,5 раза перевищило кошторис.

Отож, хоч як цинічно це звучить, знищення аеропорту під час боїв було лише на руку тим, хто роздерибанив тут величезні бюджетні гроші. Тож назва, яку обрав Янукович зі своєю «регіональною» елітою, містичним чином збіглася з її глибинною суттю та фатально позначилася на долі об’єкта, названого на честь великого композитора з, м’яко кажучи, неоднозначною біографією.

Загальновідомо, що Сергій Прокоф’єв народився у селі Сонцівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії, що за радянських часів стало селом Красним Красноармійського району Сталінської області, наочно демонструючи русифікацію і комунізацію українського Донбасу. До речі, професор Глієр, який під час літніх вакацій навчав музики тоді ще юного сина управителя тутешнього маєтку, згадував, що «вечорами до нас долинали гармонійні звуки чудових українських пісень, які співали селяни, повертаючись із польових робіт». Уже знаменитим маестро Прокоф’єв говорив, що «підсвідомо ці пісні все-таки проникали в мене».

Напрочуд красномовне смислове забарвлення цього визнання, бо композитор завжди наголошував: «У вухах моїх має звучати російська мова». Чи не єдиний раз він згадав, що Донбас — це українська земля, коли у 1918 році намірився тікати до США і переймався тим, як там його зустрінуть: «Може, американці й дивитися не захочуть на російських сепаратистів, але ж я — уродженець лояльної України».

Утім, до Росії Прокоф’єв теж не мав особливих симпатій, відверто заявивши перед від’їздом у закордонне турне: «Тут — закисання, там — життя ключем; тут — убогі концерти у Кисловодську, там — Нью-Йорк, Чикаго». Не менш прагматичні причини повернення вже відомого композитора до СРСР, які митець відверто пояснив друзям: «Мене починають сприймати у радянській Росії за емігранта, і я поступово втрачаю радянський ринок».

Однак на відміну від часів, коли Прокоф’єв просто приїздив у сталінську імперію на гастролі, після його остаточного переїзду в 1936 році до Москви на нього поширились єдині для всіх радянських громадян правила. Він уже не зміг повернутися на Захід, що не завадило маестро швидко знайти своє місце під «радянським сонцем».

До СРСР композитор прибув із дружиною — іспанкою Кароліною Кодіною. Та вже 1939 року закрутив роман з племінницею наркома Лазаря Кагановича Мірою Мендельсон. Причому навіть розлучатися Прокоф’єву не довелося: радянські власті визнали його шлюб недійсним, відправивши звинувачену в шпигунстві матір двох синів композитора до ГУЛАГу.

Не меншу безпринципність уродженець Донбасу виявляв у своїй творчості. Зокрема він запропонував написати до 20-річчя Жовтня «Ленінську кантату», побудовану на цитатах із творів Леніна. Навіть радянські вожді були спантеличені такою ініціативністю та не підтримали її, хоч згодом сповна віддячили Прокоф’єву аж шістьма(!) Сталінськими преміями.

Натомість саме у переддень 20-річного ювілею «країни Рад» під Сандармохом стратили 1111 в’язнів Соловецького концтабору, з-поміж яких і цвіт української інтелігенції. На відміну від Прокоф’єва, їхніми іменами на Донбасі аеропортів не називали, тож і донині збираємо плоди такої легковажності.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)