Його могила — на Вирівському кладовищі в місті Конотоп Сумської області. На пам’ятнику зі світлини дивляться зовсім юні очі — веселі, проникливі, світлі й водночас дорослі. Здається, встигли ввібрати в себе стільки досвіду, знань і мудрості, що юнак ось-ось озветься, заговорить. І тільки дві дати з короткою рискою посередині повертають до гіркої й пекучої реальності. Народний Герой України, кавалер Бойового Хреста Корпусу, ордена «За мужність» III ступеня, нагороджений медалями «За жертовність та любов до України», «Сильному Духом», студент інституту психології Сумського педагогічного університету ім. А. Макаренка. Це про нього — Андрія Кривича, якому 24 січня виповнилося б 21, а 27 березня минатиме друга річниця з дня загибелі. Саме в цьому часовому проміжку життєвої долі друга «Діллі», як з любов’ю називали його побратими, згадаймо, яким він був, про що мріяв, до кого линув юною душею і серцем.

Став героєм, але посмертно

Андрієва мама Марина Кривич згадує сина.

«Андрійко народився 24 січня 1999 року в Конотопі, був другою дитиною в нашій сім’ї. Старшенька Крістіна, згодом з’явився наймолодший Нікіта. Зараз їм відповідно 27 і 10 років. Усі вони жили дружно, весело. Звісно, не без того, що виникали непорозуміння: діти завжди залишаються дітьми. Сестру він обожнював, вважав ідеалом. Що стосується Нікіти, то визнавав, що до нього треба ставитися жорсткіше. Навіть мені часом закидав, мовляв, занадто потураю хлопчикові. Однак коли сварила Нікіту, Андрій захищав його, забирав до своєї кімнати, зачиняв двері й залишався з ним.

У дитинстві був непосидючим — його неможливо було зупинити. Коли залишали в бабусі, вона хапалася за голову: дуже важко глядіти такого прудкого онука. Андрієві тричі зашивали рани на голові — то на нього впала поличка шифоньєра, то вдарила гойдалка.Навчався в кількох школах. Спочатку відвідував навчально-виховний комплекс «Казка», потім перейшов у міську гімназію, а в сьомому класі — у середню школу №9, яку й закінчив.

Особливо подобалася історія не тільки як шкільний предмет, а й як наука. Важко сказати, чому син вирішив стати військовим психологом. Він був своєрідним, інколи складалося враження, що живе в окремішньому власному світі. Хрещена називала його дитиною індиго й казала, що колись він стане президентом.Потім я частенько нагадувала Андрієві ці слова. А він усміхався: «Побачимо, побачимо».

Зі школи захоплювався рок-музикою — відвідував клуб любителів гітари, гарно грав на цьому інструменті. Писав пісні. Навчаючись у педагогічному університеті в Сумах, організував рок-гурт «Бездомна кішечка». Після смерті Андрія колектив розпався. Але в соціальних мережах і нині можна знайти записи пісень у його виконанні. Друзі й бойові побратими Андрія не забувають мене, часто спілкуємося, у фейсбуці. Дуже важко, боляче, що так рано пішов від усіх нас».

Наталія БУТКО, класний керівник: «Андрій прийшов у нашу школу в сьомому класі, в якому я викладала історію. А в десятому доля привела його до мого класу. Він уже сформувався як особистість. Гітару не полишав, грав навіть між уроками. Тому про наш клас казали, що там завжди на перервах лунають пісні. Хлопці сідали за останніми партами, Андрій та Володимир Поліщук грали на гітарах. Так у нас минали перерви.

Крім музики, Андрій захоплювався історією — читав багато художньої літератури на історичні теми. Коли отримував на уроці оцінку, нижчу за бажану, завжди доводив, що заслуговує на більше, посилаючись на прочитане. Я намагалася пояснити, що вимоги навчальної програми не можуть збігатися з написаним у художніх творах. Усе це свідчило, що Андрій намагався вивчати минуле ґрунтовно.

Не тільки сам виявляв інтерес до історичних творів, а ще й намагався зацікавити інших, ділячись враженнями від прочитаного з однокласниками. Неординарність його особистості підкреслював зовнішній вигляд: джинси, піджак і капелюх. Добре пам’ятаю, як зателефонувала колега й повідомила, що Андрій загинув. Хоч уже настала весна, погода того дня була не весняна.

Щоб увічнити пам’ять про Андрія в нашій школі, разом з його колишніми однокласниками зробили стенд і встановили його на першому поверсі».

Хлопчина зі світлою усмішкою

Ніна БОБРОВА, вчителька світової літератури СШ №9: «Андрій Кривич прийшов у наш сьомий клас із міської гімназії. Це був хлопчина зі світлою усмішкою, але перехідний вік давався взнаки, і порозумілися не відразу.

Задоволена, що Андрій прийшов саме до мене. Ми вивчали «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя. Дійшли до відомих слів про товаришування. Раніше цей уривок учили напам’ять. Щоб учні краще запам’ятали, я попросила їх записати його і здати зошити. Коли розгорнула Андріїв зошит, побачила, що хлопець, так би мовити, творчо переосмислив цей текст, чимало додав від себе.

Я довго зберігала той аркуш, думала, коли Андрій виросте, обов’язково покажу.

У десятому він перейшов у клас Наталії Бутко. Намагався не давати взнаки, але я помічала: те, що відбувається на уроках, цікавить його значно більше, ніж раніше. Наприкінці одинадцятого класу то був зовсім інший Андрій — вольовий, сильний, загартований».

Катерина ПАДУКА, студентка Сумського державного педагогічного університету ім. А. Макаренка: «Якось я прийшла в гуртожиток до одногрупниці, а Андрій мешкав неподалік її кімнати. Відразу додала його в друзі в соцмережі, проте йому це не сподобалося. Сказав, що так не знайомиться. Однак згодом стали спілкуватися.

Спершу мені було трохи ніяково, адже Андрій був дуже начитаним, багато знав. Його цікавила історія, зокрема, Друга світова війна. Часто, коли приходила в гуртожиток, разом дивилися фільми, а після перегляду обговорювали побачене. Інколи зізнавалася, що не зрозуміла, про що йшлося. Андрій терпляче пояснював.Під час навчання в університеті хотіла залучити його до громадської роботи. Спершу він відмовлявся, хоч згодом погодився. Інколи вів студентські свята.

Коли повідомили про його загибель, не повірила. І досі здається, що Андрій перейшов на заочну форму навчання і ось-ось приїде. Коли востаннє зустріла його в університеті, він сказав: «Незабаром я неодмінно приїду, і ми з тобою побачимося. Знову дивитимемося фільми, і все буде, як раніше». Але, на превеликий жаль, цього вже ніколи не буде».

Катерина МАТЮХА, однокласниця: «Андрій перейшов до нас з іншої школи у сьомому класі. Посадили його за парту переді мною. І як кажуть у таких ситуаціях, ми відразу ж порозумілися. Звернула увагу, що хлопець завжди мав власну думку і не поспішав її змінювати, а всіляко обстоював. Найулюбленішим його предметом була історія. Проте більше цікавився не шкільним курсом, а збирав інформацію з інших джерел: читав наукові статті, художні твори. Часто ділився враженнями від прочитаного. А оскільки я сиділа неподалік, то розповідав щось цікаве. Іноді навіть доповнював розповідь учителя.

Ще одним його захопленням була гра на гітарі. Бувало, приносив електроінструмент у школу, чим викликав фурор серед однокласників, і охоче пропонував пограти. Мріяв стати психологом, ще в школі любив військову форму, яка йому личила.

Андрій завжди усміхався, і не пам’ятаю його похмурим чи сердитим. Він таким і залишився в пам’яті».

З ним можна було йти в розвідку

Анжеліка НАЗАРЕНКО, однокласниця: З Андрієм приємно було спілкуватися. Ми обоє любили читати і часто обмінювалися книжками. Нас цікавили фантастика, мандрівки. Він звертав увагу на твори, в яких хтось когось захищав.

Після школи ми вступили до педагогічних вишів: Андрій — у Сумах, я — у Глухові. Якось під час зустрічі поцікавилася, як йому ведеться. Відповів, що задоволений вибором, охоче розповідав про навчання. Він іще в школі мріяв стати психологом, добре розумівся на людях».

Олександр СПИЦЬКИЙ, керівник гуртка міського будинку культури «Зоряний» у 2009—2013 роках: «З Андрієм познайомився, коли керував музичним гуртком. Якось прийшов худорлявий хлопчина семи- або восьмикласник. Що в ньому одразу впадало у вічі, — завзятий погляд. Не впертий, а саме завзятий. Перше враження виявилося точним: Андрій вирізнявся неабиякою наполегливістю в навчанні.

Часом не вдається щось — заспокоюю, мовляв, удома вийде. Ні, залишається в класі доти, поки не впорається.

Потім я помітив, що Андрій став випереджати нашу програму. Якось заявив, що теж хоче писати пісні. Виявляється, мав уже вірш і просив допомогти покласти його на музику. Мені сподобалося його бажання, адже це було передбачено нашою програмою, але значно пізніше. Звісно, я розповів Андрієві про основи композиторства. І незабаром він прийшов на заняття із власною піснею англійською мовою.

Трирічний курс навчання нашого гуртка хлопець опанував за рік. Андрій, як кажуть, схоплював усе на льоту, буквально горів ентузіазмом і постійно поспішав. Він був чудовим і надійним. Про таких кажуть: з ним сміливо можна йти в розвідку».

Костянтин ЛОБОДЮК, бойовий побратим: «Я познайомився з Андрієм, коли очолював «Праву молодь» (молодіжне крило військово-політичного руху «Правий сектор». — Авт.). Моя дівчина тоді навчалась у педагогічному університеті, й під час одного з приїздів зустрів його в гуртожитку. Оскільки Андрій належав до конотопського осередку «Правої молоді», запропонував приєднатися до нас. Коли поїхали в зону АТО, Андрій не сказав про це матері, навіть не взяв із собою телефон. Тому мені довелося пояснювати їй, що ми на вишколі під Сумами.

Перша наша ротація була зовсім короткою — Андрій поїхав на сесію. Після екзаменів перевівся на заочне відділення.

До фронтових умов Андрій звикав поступово, з часом адаптувався. Служив стрільцем. Мені випадало бути з ним на полігоні — дуже влучно стріляв із гвинтівки. На другу ротацію Андрій поїхав без мене. На жаль, звідти вже не повернувся».

Катерина ГАЙДАЙ,
Ігор ЛИСИЙ
для «Урядового кур’єра»