КІНО
Генеральний продюсер
кінокомпанії «SOTA Cinema Group»
Олег КОХАН
«Урядовий кур’єр» проводжає днями завершений Фестиваль європейського кіно в Україні поглядом відомого фахівця в галузі української кіноіндустрії.
- Пане Олеже, ви бачили, як реагували глядачі на фільми цього кінофоруму і попередніх. Чи відрізнялося їхнє сприйняття і як саме?
- Фестиваль європейського кіно відбувся в Україні втретє. Раніше його учасниками ставали стрічки, успішні в національному прокаті своїх країн. Цього ж року з’явився тематичний фокус відбору - соціально заан∂ажований кінематограф плюс досвід європейської ко-продукції у кіно. Крім того, третій фестиваль відрізняється від своїх попередників насамперед тим, що за тематикою та спектром країн-учасниць він не обмежувався територією Європейського Союзу. Тому до його програми потрапили фільми ко-продукції країн ЄС із державами, що не належать до Євросоюзу, - як, наприклад, Україна.
Від України у програмі фестивалю «SOTA Cinema Group» представляла дві стрічки - «Жінки без чоловіків» Ширін Нешат та «Щастя моє» Сергія Лозниці, але вони об’єднали шість країн. Адже у створенні першої картини брали участь, крім України, Франція, Австрія і Німеччина, а в реалізації другого кінопроекту нашими партнерами стали Німеччина та Нідерланди. Обидва фільми - ігрові дебюти для їхніх режисерів, хоч і Ширін Нешат, і Сергій Лозниця вже до цього були всесвітньо відомими художницею та режисером-документалістом.
Щодо реакції глядача, то її завжди викликає будь-яка неординарна кінострічка - це може бути і захват, коли авторське послання органічне твоєму світосприйняттю, і повний протест проти того, що відбувається на екрані. Але головне - цим демонструється небайдужість до фільму. Ось уже другий рік триває дискусія щодо наших «Жінок без чоловіків» та «Щастя мого». Це значить, що вони актуальні, що зачепили за живе. Отже, кіно відбулося.
- Що найпам’ятніше з цього фестивалю особисто для вас? Чи бувало, що з кожним переглядом відкривали в одному й тому ж фільмі щось не помічене раніше?
- Запам’ятовується атмосфера, зустрічі з глядачами, дискусії та обговорення щойно побачених стрічок, які вже отримали визнання на статусних міжнародних фестивалях, а також гучний резонанс. Такі форуми - це можливість показати власне кіно, поділитися враженнями і відкрити щось нове на майбутнє. Адже, наприклад, саме на фестивальному показі я колись уперше відзначив блискучу операторську работу Олега Муту (це була стрічка «4 місяці, 3 тижні, 2 дні»). І тепер у нашому портфоліо вже дві кінокартини за його участі - Олег став оператором-постановником «Щастя мого» Сергія Лозниці та «У суботу» Олександра Міндадзе.
Безумовно, з кожним переглядом навіть власних фільмів відкриваєш якісь нові нюанси - чи то ракурси, чи інтонації. Відповідно і ставлення до них змінюється - може статися, раптом помітиш новий зміст, якого раніше недобачав чи трактував по-іншому. Інколи виокремлюються деталі дуже дрібні, але такі важливі для цілісного розуміння історії. Наприклад, стрічку «Поза законом» франко-алжирського режисера Рашида Бушареба я дивився на Фестивалі європейського кіно вдруге — після минулорічного каннського кіноогляду. Ще тоді вона спричинила бурхливі дебати між французькими істориками. Адже йдеться про алжирське повстання 1945 року, коли мирну демонстрацію розстріляли французькі війська. Мені було цікаво стежити за розвитком подій цього історичного бойовика, сюжет якого віддалено перегукується з «Рокко та його братами» Вісконті, де авторське бачення здатне корегувати історичну достовірність. Адже завдання кіно не у реконструкції подій, а у знаходженні нових кратерів емоційної наснаги.
- Фільм про військовий переворот в Ірані 1953 року «Жінки без чоловіків», який співпродюсувала ваша кінокомпанія, створений 2009 року, а вже 2011-го невпізнанно змінився арабський світ. Як ви гадаєте, звернення до цієї теми - дуже оперативне художнє пророцтво чи своєрідний діагноз митця суспільству?
- Цей факт тільки підтверджує актуальність фільму. Він не може бути пророцтвом, адже не буває двох однакових повстань, революцій, авіакатастроф, Чорнобилів тощо. Ширін Нешат просто пропонує глядачу сприйняти військовий путч в Ірані як дуже особисте переживання. І хоч стилізує деякі кадри під історичну хроніку, але навмисно не відтворює реалістичну кінореконструкцію, органічно вписуючи у простір поетичних алегорій таку нежіночу тему війського перевороту, який багато в чому визначив подальші відносини Ірану та США. Спроба осмислити історію країни через долі чотирьох дуже різних жінок не перетворилася на феміністичний гімн, а показала, як могло бути, коли у жінок немає вибору.
У «Щастя мого» Сергія Лозниці - багата фестивальна біографія. Що додав до неї третій Фестиваль європейського кіно?
- Так, крім успішних фестивальних показів, варто похвалитися прокатом «Щастя мого» Сергія Лозниці у 20 державах світу, серед яких США і Франція, Німеччина і Росія, Португалія та країни Бенілюксу.
На жаль, в Україні ця стрічка відома за обмеженими для широкого загалу фестивальними показами. Але сподіваємося, що найближчим часом вітчизняний глядач зможе побачити «Щастя моє» на великому екрані та долучитися до його обговорення. А участь стрічки у Фестивалі європейського кіно — це ще одна зустріч з глядачем.
- Кажуть, усе відбувається невипадково. То що означив світові тижневий міжнародний кінофестиваль в Україні?
- Він дав надію, що у найближчому майбутньому кількість фільмів, створених у ко-продукції за участі України, збільшиться настільки, що проводити Фестиваль європейського кіно потрібно буде тричі, а то й чотири рази на рік, щоб показати їх глядачеві.
ДОСЬЄ "УК"
Олег КОХАН. Народився 2 липня 1976 року в Києві. У 2001-му отримав диплом Міжнародного інституту лінгвістики і права за спеціальністю «міжнародна економіка» і заснував та очолив кінокомпанію «SOTA Cinema Group». Нині в її арсеналі — продюсування фільмів відомих режисерів: «Два в одному», «Лялька», «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової; «Райські птахи» Романа Балаяна; «Серце на долоні» Кшиштофа Зануссі; «Las Meninas» Ігоря Подольчака; «Літо 1953» Ширін Нешат; «Щастя моє» Сергія Лозниці, «У суботу» Олександра Міндадзе (Україна-Росія-Німеччина) та «Шантрапа» Отара Іоселіані (Франція-Україна). Ці стрічки стали явищами і удостоєні відзнак престижних міжнародних кінофестивалів.