Надворі — мінус один, у приміщенні — плюс сім. Але жінки, хукаючи на руки, плетуть рятівні покривала для українських солдатів. Їм не холодно, кажуть, бо працюють дружно, підбадьорюючи одна одну веселими жартами та розповідями про кумедні епізоди з життя. І гріє одна на всіх думка, що їхні сітки потрібні на фронті, куди завтра-післязавтра поїдуть. І комусь, можливо, збережуть життя.

У дощ і сніг

У Варовичах цих добрих, веселих, працьовитих жінок називають невтомними бджілками. Бо майже з перших днів повномасштабної війни Катерина Власенко, Марина Лаптєва, Юлія Коренчук, Ніна Картава, Олена Золотарьова, Наталія Конюх, Олександра Колос, Тетяна Козер, Тетяна Бараненко, Наталія Приходько, Ольга Картава взялися плести маскувальні сітки. Без вихідних, святкових, повний світловий день. Ще й чоловіків долучили до цієї справи: Олена Золотарьова взяла в помічники сина Степана. Обоє «ходять на роботу» у Варовичі за 5 кілометрів пішки. У сніг, дощ, холод і спеку. А  Юлія Коренчук долає цю відстань на велосипеді навіть в ожеледицю. Допомагають «невтомним бджілкам» водій-волонтер Вадим Кобець та один з постачальників сировини для маскувальних покривал Станіслав Дуду (він опікується постачанням тканини).

Координатором (старшою, бригадиром — називайте, як хочете) у дівчат Катерина Власенко. А започаткувала цю справу в данилівській школі в березні 2022-го Ольга Овчинко. На жаль, нині вже покійна. У навчальному закладі працювали разом із вчителями, технічним персоналом, навіть учнями багато жителів Калинівської територіальної громади. Першу сітку сплели для 96 бригади. 

«Улітку, щоправда, було кілька місяців перерви, — каже Катерина, — бо хлопці не замовляли важливу для себе продукцію. Ми навіть зраділи, подумали, що війна закінчилася. Але потім конвеєр відновився, і за день ми почали плести чотири-п’ять маскувальних покривал різного розміру. Дівчата між собою поділили операції. Як в ательє: одні ріжуть відходи від тканини, інші в’яжуть, а треті вдома на швейних машинках зшивають шматочки матерії у півтораметрову стрічку».

«Сировину, — приєднується до розмови волонтерка Катерина Суханова, — нам постачають жителі громади. Це основне джерело. А ще беремо її на текстильних виробництвах з відходів, в ательє, у приватних підприємців, і волонтери докладають максимум зусиль. Постійно вивішуємо оголошення, звертаючись із проханням допомогти матеріалами. Люди з розумінням ставляться і зносять до теперішнього нашого цеху відходи матерії. Бувало, хтось із себе знімав одяг (у селі його носять до дірок) і пускав під ножиці. Сміялися тоді, але дякували».

Для місцевої тероборони

Спочатку жінки плели сітки для хлопців з місцевої територіальної оборони. Часи були важкі, смертельно небезпечні, адже в небі, траплялося, літали ворожі літаки, гелікоптери, безпілотники, а наших бійців потрібно було заховати від російського ока. А потім до майстринь звернулися бійці ЗСУ, фронтовики з передової із замовленнями.

«Сьогодні, наприклад, працюємо для 23 батальйону, — веде далі Катерина Власенко. — Нещодавно плели для першої танкової бригади: зшивали вісім сіток, щоб прикрити броньовану техніку чи гармату. Велике замовлення виконали та виконуємо для наших захисників під Бахмутом. Бійців там постійно обстрілюють, тому маскувальних покривал їм потрібно дуже багато. Хлопці писали, що якби не наша турбота, вони не знали б, де й брати сітки. Одна з команд наших волонтерів відправила на фронт 140 сіток».

Робота для жінок була і є ковтком свіжого повітря, так необхідного всім в умовах війни. Вони добре усвідомлюють, що надають маленьку, але таку потрібну допомогу фронту. Тож хоч як важко, але на 10 годину чимчикують до приміщення колишньої сільської ради, що стояло порожнім. На новий рік лише один день був неробочим. А 2 січня всі вже наповнили своїм теплом  холодне приміщення, де, як і скрізь, вимикають світло за графіком і без нього.

«За три місяці із середини жовтня 2022 року, — знову бере слово Катерина Суханова, — сплели вже понад 4000 квадратних метрів маскувальної сітки. Їх використовують у найгарячіших точках на фронті: не лише під Бахмутом та Соледаром, а й під Миколаєвом, Харковом — скрізь, де потрібне маскування. На нас виходять воїни підрозділів, де служать наші хлопці».

Нині, як розповіли «бджілки», 15 жителів Варовичів захищають Україну на передовій. Волонтери, які контактують з ними, повідомили, що продукцією цеху та волонтерською допомогою із села вже скористалися воїни 64 бригад. Вони постійно надсилають  фото, на яких вироби надійно приховували місце розташування військової техніки, позиції воїнів ЗСУ. Плели й зимові сітки, коли випав перший сніг. А коли він розтанув,  бригада додала до маскування троху зелених і коричневих кольорів.

«Їм там важче»

Спілкування з дівчатами (мій вік дав змогу їх так називати) було приємним, легким і цікавим. Укотре переконався, що саме прості українці разом з воїнами ЗСУ наближають нашу перемогу. Вони роблять набагато більше для цього, працюючи в холодному приміщенні та в’яжучи докупи «п’яних черв’ячків» (так у Варовичах називають компоненти, з яких виготовляють маскувальні сітки), ніж деякі чиновники з кабінетів, для яких війна — це  фотографування зі зброєю чи біля пораненого солдата в госпіталі. Характерно, що рядові українці значущість своєї щоденної праці на перемогу значно занижують, вважаючи, що нічого особливого не роблять.

«Хлопці на фронті, — мовила несміливо Тетяна Козер, — справжні герої. Мій брат служить. Наступного дня після початку повномасштабної війни пішов у військкомат. Сказав, хто ж, як не він, атовець, має першим узяти зброю і стати на захист Батьківщини. Устиг повоювати в багатьох місцях. Але під Харковом зазнав поранення і тепер лікується. Коли плела сітки, весь час думала про брата та його побратимів і молила Бога, щоб котрась із моїх уберегла хлопців від ворожої напасті. Разом з усіма пекла пиріжки для воїнів, передавала на фронт тушкованку».

«Умови, звісно, не стимулюють до продуктивної роботи, — додає Наталія Конюх. — Але стараємося не особливо звертати на них уваги. Хоч руки  мерзнуть, терпимо, бо розуміємо, що хлопцям на фронті ще гірше: вони там у снігу, воді, болоті, під постійними обстрілами. Тож нам гріх скаржитися».

І не скаржаться. Хоч керівництво Калинівської ТГ, до складу якої входить Варовицький старостинський округ, могло б допомогти жінкам. Наприклад, закупівлею основи для маскувальних сіток. Для неї потрібні капронові нитки. Їх купити — справжня проблема. І в тому, що дівчата й досі працюють, велика заслуга першої плетинниці, як тут кажуть, Марини Лаптєвої. Грошима на основу для сітки, рулонів тканини допомагають директор «Кристал-Телекому» Олексій Заєнчківський, місцеві жителі.

Ось так у розмові із трудівницями спливла година. Я, звісно, зробив на згадку кілька фото в не зовсім світлому приміщенні, бо не було електроенергії. Нехай такими запам’ятаються прості жінки, які навіть під час оголошення повітряної тривоги не полишають свого робочого місця. Бо воно намолене, сказали. Та в селі й нікуди ховатися: підвали чи погреби в обійстях від прямого влучання не врятують. Бережіть себе, дорогі трудівниці!