ІСТОРІЯ
Знаменитій фотографії з Другої світової війни, яка стала об’єктом політичних ігрищ, уже 70 років
Знімок фотокореспондента Макса Альперта від 12 липня 1942 року, на якому радянський командир піднімає солдатів в атаку під тодішнім Ворошиловградом, обійшов сторінки тогочасних журналів і газет антигітлерівської коаліції та нейтральних держав, а згодом потрапив і до числа найвідоміших фотографій періоду Другої світової війни.
Офіційна версія
Упродовж кількох десятиріч фото мало умовну назву «Комбат», а прізвище зображеного на ньому за мить до загибелі героя залишалося невідомим. За свідченням Макса Альперта, у гарячці бою трагічного для Червоної армії періоду відступу і поразок було не до з’ясування анкетних даних. І коли окопами прокотилась звістка про загибель комбата, фотокореспондент вирішив, що йдеться саме про героя його знімка.
Єдиною достовірною інформацією стало те, що фото зроблено на ділянці оборони 220-го стрілецького полку 4-ї стрілецької дивізії. Втім, не менш ймовірно, що увіковічений на світлині командир належав до якогось іншого військового підрозділу, терміново кинутого на зміцнення оборони. Аргументом на користь цього є як згорнуті у «скатки» шинелі бійців на задньому плані фото, сумка протигаза в командира. Зазвичай так «укомплектовували» нове поповнення, яке вже невдовзі викидало весь зайвий на полі бою «непотріб». Втім, нерідко сумка з-під протигаза слугувала зручним речовим мішком.
Не дивно, що тривалий час у героєві знімку впізнавали рідних, які загинули на фронті, і навіть… самих себе. Лише у травні 1974 року надійшов лист, який допоміг журналістам «Комсомольской правды» та активістам луганської молодіжної організації «Молодогвардійці» встановити, що на фото — колишній голова колгоспу з села Терсянка Вільнянського району нині Запорізької області Олексій Гордійович Єременко.
Проведена за довоєнними знімками експертиза підтвердила високу ймовірність тотожності героя знімку «Комбат» з молодшим політруком, який служив у 220-му стрілецькому полку. Остаточні сумніви розвіяли свідчення однополчан, після чого світлина отримала нову назву — «Політрук», а неподалік місця подвигу і загибелі Єременка виріс величний бронзовий монумент із написом: «В честь героического подвига политработников Советской Армии в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.».
Фотографія і.... Ілюстрація з енциклопедії «Великая Отечественная война 1941-1945», Москва, 1985 рік
Мала неправда — велика недовіра
Зайве пояснювати, що насправді політрук Єременко у Радянській армії… ніколи не служив. Варто нагадати, що відновлений з початком війни інститут військових комісарів проіснував до 9 жовтня 1942 року, коли згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР у тоді ще Червоній армії повернулися до «повного єдиноначалія» і ввели посади заступників командирів з політичної частини (замполітів).
Втім, принципової різниці між Радянською і Червоною армією справді немає, хоч недаремно кажуть, що навіть мала неправда породжує велику недовіру. Саме її жертвою став загиблий у бою за рідну українську землю Олексій Єременко, ні за життя, ні навіть після смерті не удостоєний жодної радянської нагороди! Зате його подвиг сповна використали задля підвищення заслуг номенклатурних «бійців партії», за що у часи «перебудови» довелось розплачуватися без вини винному молодшому політруку.
Нині й часи, і претензії змінилися. Інтернет переповнений заявами, що у зображеного на знаменитій фотографії командира «типичное великорусское, чуть скуластое лицо. Ни малейшего сходства с типичным украинцем, каким был Еременко». Втім, досить переглянути документальну кінохроніку вересня 1941 — жовтня 1942 року, щоб пересвідчитись: у всіх бійців і командирів Червоної армії однаково «скуласті» обличчя. Щоправда, не від «великорусского» походження, а від виснаження і банального недоїдання…
Знаки розрізнення політрука-танкіста
Інколи суть — навіть у деталях
Серед аргументів, які висуваються проти зробленого аж ніяк не в Україні висновку, що на фото — саме Єременко, навіть архівний запис про його зникнення безвісти ще 14 січня 1942 року. Втім, не менш офіційний документ — паспорт військового поховання, де серед інших загиблих 12 липня того ж 1942 року — прізвище політрука. Не кажучи вже про тисячі прикладів, коли рідні фронтовиків отримували навіть «похоронки», а їхні «загиблі» тим часом продовжували воювати.
Та особливо «вбивчий» доказ: у молодшого політрука має бути два «кубики» у петлицях, натомість як на фото — лише один. Зайве пояснювати, що за радянських часів цю важливу деталь аж ніяк не могли проігнорувати. За свідченням дослідників, при підвищенні контрастності високоякісних відбитків світлини «Комбат» стає помітним другий «кубик», який опинився у тіні і через це не «читається» на більшості газетних і журнальних репродукцій.
Ще одним аргументом проти того, що людина на фото — політрук, є твердження, що на петлицях у політпрацівника не могло бути емблем піхоти — двох схрещених гвинтівок на тлі мішені. Мовляв, на відміну від червоноармійців і стройових командирів, так званий начальственний склад носив емблеми свого спеціалізованого роду військ: медики — зображення змії з чашею, техніки — схрещених молотка і ключа, а от у комісарів і політруків, для яких такого знака не існувало, петлиці були «чистими». Та досить підняти наказ наркома оборони № 226 від 26 липня 1940 року, щоб на власні очі пересвідчитись: «командний і політичний склад носить на петлицях емблеми свого роду військ». Отож єдиною відмінністю у військовій формі лейтенанта і молодшого політрука із стрілецького полку була лише так звана «комісарська зірка», що нашивалась на правий рукав шинелі чи гімнастерки.
«Мертві сраму не імуть…»
Лише через 32 роки після загибелі чоловіка його вдова нарешті дочекалася хоч гіркої, але чіткої звістки про його долю: «Извещаем вас с прискорбием о том, что Ваш муж мл. политрук Еременко Алексей Гордеевич в бою за нашу Советскую Родину верный военной присяге, проявив героизм и мужество, погиб на фронте 12 июля 1942 года». Типовий за своїм змістом текст, абсолютно ідентичний повідомленням «похоронок», що поставили останню крапку в біографіях мільйонів загиблих захисників Батьківщини.
Здавалося б, лише завдяки випадковості саме українцю Олексію Єременку судилося за кілька хвилин до смерті опинитись перед об’єктивом фотоапарата, щоб навіки стати легендою і символом військової доблесті. Та насправді ні в житті, ні в історії випадковостей не буває, бо кожна з них — вияв цілого ланцюжка закономірностей.
На підтвердження скажу, що мій дід склав голову під Сталіградом, де захищав Україну. Не менш промовистий факт: майже кожен четвертий із 28 героїв-панфіловців, чий подвиг нині намагаються нівелювати і принизити, був українцем за національністю. За поіменним списком Книги Пам’яті «Безсмертя» у війні з фашизмом полягли 6 034 768 воїнів — громадян України. Додаймо сюди етнічних українців з Кубані, Курщини, Орловщини, Казахстану і далекосхідного Зеленого Клину, і отримаємо відповідь, яким є наш внесок у Перемогу. Складається прикре враження, що саме цей факт найбільше турбує тих, хто нині як «воює» з пам’яттю про Олексія Єременка, так і доводить, що Росія перемогла б гітлеризм навіть власними силами — без промислового потенціалу евакуйованих на Урал українських підприємств та самопожертви і мужності мільйонів українців, одягнутих у військові однострої чи організованих у партизанські загони у ворожому тилу.
Зазвичай у таких ситуаціях прийнято говорити «Бог їм суддя». Та ще у «Слові о полку Ігоревім» сказано, що «мертві сраму не імуть». А от живі і тим більше врятовані ціною чужого життя повинні мати совість …
ДОСЬЄ «УК»
Олексій Гордійович ЄРЕМЕНКО (18 березня 1906 р. — 12 липня 1942 року) — молодший політрук. Замінив пораненого командира роти і загинув у бою з німецькими загарбниками поблизу села Хороше Слов’яносербського району Луганської області. Вважається, що саме він увіковічений на знімку Макса Альперта «Комбат», що ввійшов до фотолітопису Другої світової війни.