Ідеться про законопроєкт №2289 «Про внесення змін до статті 4 Закону України «Про пестициди та агрохімікати» щодо ввезення пестицидів на митну територію України». Ця стаття про те, що завозити і застосовувати пестициди, не зареєстровані в Україні, дозволено лише, якщо ці хімікати зареєстровано у країні, де їх виробляють. Начебто логічно. Але так лише здається.

Насправді, зазначають у пояснювальній записці автори документа — група народних депутатів, виконати це положення закону, поспіхом ухвалене 2015 року без погодження з аграрною громадськістю, майже неможливо. Адже для того, щоб зареєструвати препарат, треба перевірити його дієвість на практиці. Але яке значення для аграріїв України мають підсумки перевірки в іншій країні з іншими природно-кліматичними умовами, де поширено інші, ніж у нас, шкідники, ростуть інші культури тощо?

Вимога не на користь

Скажімо, Індія має розвинену хімічну промисловість, але де гарантія, що хімікат, виготовлений і дієвий там, на їхніх рослинах і з їхніми шкідниками, буде так само ефективний у нас? Аж ніяк!

І навпаки, препарат якраз призначено для наших умов, але як це перевірити в Індії? У такому разі виробник просто не може видати відповідний сертифікат, бо немає змоги перевірити на практиці в себе дієвість препарату, призначеного для умов іншої країни. Тоді навіщо ця вимога? Але жодних винятків вона не передбачає.

І найголовніше: йдеться про завезення препаратів, не зареєстрованих в інших країнах, не для продажу, а для випробувань і подальшої сертифікації в Україні, де їх мають застосовувати. Це логічно. Натомість наявність чинної заборони фактично перепиняє доступ вітчизняних аграріїв до новітніх засобів захисту рослин, бо перевірити їхню дієвість в Україні неможливо. Їх просто не привозять.

Відповідно виникає ризик втрати Україною провідних позицій на експортному ринку зернових. Адже дедалі частіше від закордонних покупців лунатиме питання: а чим ви, шановні, обробляєте поля, чи не зашкодить застосовувана вами хімія тендітним організмам наших громадян?

Бізнес — за зміни

Ось чому від представників усіх ланок аграрного бізнесу лунають заклики ухвалити законопроект №2289 в цілому. Із такими закликами виступили Американська торговельна палата в Україні, Європейська Бізнес Асоціація, ГС «Спілка українських підприємців», ГС «Всеукраїнський аграрний форум», у який входять громадські організації аграріїв. На захист законопроєкту стали Насіннєва асоціація України, ГС «Український контроль аграрного захисту», Українська зернова асоціація, Німецько-українська промислово-торговельна палата, Фітосанітарна асоціація України, Асоціація «Українське насіннєве товариство», Інститут рису НААН України, Науковий центр превентивної токсикології, харчової та хімічної безпеки імені академіка Л.І. Медведя МОЗ України тощо.

Вони зазначають: кожен день зволікання з ухваленням законопроєкту несе дедалі більші загрози, і не лише економічні, а й екологічні. Адже застосування застарілих препаратів, шкідливіших для довкілля та здоров’я людини, спричиняє загрози і населенню, і природному середовищу.

Більш того, за розрахунками фахівців аграрної галузі, сільгоспвиробники втрачають близько 3 мільярдів гривень на рік, бо нові ефективніші препарати можна застосовувати у кількостях, менших на 30—40%. Але ж доступу до них нема!

Фактично заблоковано діяльність науково-дослідних установ, що здійснюють діяльність у галузі засобів захисту рослин — вони не мають нових дослідних зразків, з якими мали б працювати. Відповідно скоротилися на 80% і інвестиції в цю галузь від провідних міжнародних виробників засобів захисту рослин, які просували у нас свою продукцію.

Співробітники Інституту рису наголошують, що саме стаття 4 призвела до скорочення робочих місць в установі та закриття тематик досліджень. Так само б’ють на сполох і працівники Інституту кормів та сільського господарства Поділля НААН України. До них долучається колектив Інституту захисту рослин НААН України тощо.

Наче все зрозуміло. Тоді чому документ, внесений до Верховної Ради ще 18 жовтня 2019 року, який підтримав профільний комітет і ухвалив парламент у першому читанні 2 грудня 2020-го, досі очікує на друге читання? І чому його лише у дев’ятому скликанні Верховної Ради дев’ять разів вносили до порядку денного засідань (востаннє — 3 червня), але до голосування так руки й не дійшли? Може, число 2289 і справді нещасливе? Чи просто в документа є впливові опоненти?

Аргументи, що не тримаються купи

Аргументи опонентів законопроєкту однакові, тобто мають однакові нелогічності та недоречності. Позірна турбота про безпеку довкілля, життя і здоров’я громадян зазвичай добре впливає на масову свідомість. Питання в іншому: наскільки вона правдива.

Скажімо, Федерація роботодавців України, закликаючи законодавців не ухвалювати законопроєкт, зауважує: «Щоб використовувати хімічні речовини на українських полях, треба процес державної реєстрації». А ніхто й не проти, але у тому й річ, що багатьом речовинам пройти цей процес неможливо, бо цих речовин в Україні нема, їх заборонено завозити!

Далі — нова нелогічність: «Україна може перетворитися на майданчик для випробовування незареєстрованих хімічних речовин». На жаль, той самий аргумент майже дослівно повторює і Головне науково-експертне управління Верховної Ради.

Певна річ, кожна країна, що виробляє сільськогосподарські хімікати чи просто застосовує їх, стає майданчиком для їх випробування, і то незареєстрованих. Адже для того, щоб зареєструвати хімікат, треба його спочатку випробувати, а не навпаки. Чому для України це більша біда, ніж для решти світу?

Або відверте перекручування, нібито пропонований законопроєкт не відповідає усталеній світовій практиці, зокрема вимогам ЄС. Насправді ж цим вимогам не відповідає якраз теперішнє становище — у всьому світі препарати сільгоспхімії реєструють у країні, куди їх завозять, а не звідки. І це цілком логічно, на відміну від аргументів, наведених вище.

Ще один сумнівний аргумент наводить голова Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко у коментарі для газети «День». Мовляв, Україну завалено хімічними речовинами невідомого походження, які отруюють землю і воду. Так і є, але логіки нема. По-перше, якщо законопроєкт не ухвалити, вони, ті речовини, десь подінуться? По-друге, йдеться про те, щоб дозволити ввозити засоби захисту рослин легально, а не контрабандою, і саме для проведення випробувань, а не для продажу чи іншої мети, як ті речовини, про які каже пані Тимочко. Тут явно одне одного не стосується.

Продовжуючи думку депутата

Один з авторів законопроєкту народний депутат України, кандидат сільськогосподарських наук Микола Кучер у коментарі тому самому виданню розвінчує ці жахалки дуже просто: «Саме ось цей обмежений доступ до світових розробок у галузі засобів захисту рослин призводить до того, що на українському ринку накопичується дедалі більше старих препаратів. Через це у рослин виникає так зване звикання, а у шкідників — стійкість до діючих речовин, тобто вони стають менш ефективними. Відповідно фермер починає використовувати значно більшу кількість препаратів або взагалі експериментує зі сполуками, що може завдати значно більшої школи довкіллю, ніж застосування новітніх, екологічних та безпечних засобів захисту рослин».

У чому причина такого нелогічного, зате запеклого опору? Микола Кучер вважає, що вона дуже проста: надто багато у нас компаній, що займаються ввезенням з-за кордону того самого непотребу, якого начебто так бояться екологічно занепокоєні громадські активісти.

Насправді цей імпорт аж ніяк не залежить від ухвалення чи неухвалення загаданого законопроєкту. Скажемо навіть більше: компанії, які нині (саме нині, а не в майбутньому!) займаються імпортом в Україну отруйного непотребу, досить потужні, аби бути членами Федерації роботодавців, впливати на частину народних депутатів і підвищувати рівень життя окремих екологічних активістів.