Літні люди знають багато, але ще треба хотіти їх чути. «Мамо, чому сміття треба не з двору вимітати, а навпаки — з вулиці у двір мести?» — запитала пенсіонерка у своєї майже сторічної свекрухи. «Хіба я вже пам’ятаю? Треба було мене слухати тоді, коли ти була молода», — відповіла прабабуся.
Мести у двір — не вимітати щастя з дому. Хтозна, чи так це, але, безперечно, давнє правило, яке призабулося, ґрунтувалося на вихованні культури поведінки у побуті та громаді. «А я відкривала ворота навстіж і мела на вулицю», — сказала пенсіонерка, розмірковуючи, чому і що сталося в її житті. Утім, коли вона була головним бухгалтером господарства і вирішувала питання, чи мала дослухатися до слів неписьменної свекрухи?
Тепер всі письменні. Та коли йдеш неохайною вулицею, мимоволі думаєш: «Чи того навчалися?»
Один літній селянин якось зауважував: «Не повірите, але коли я був малим, бур’янів на вулицях не було. А про сміття годі й казати». Якщо без бур’янів, то міцною була мораль громади. А тому, що нині валяється біля огорож та на пустирях, звідки тоді було взятися? Посуд використовували багаторазовий, пляшки здавали у приймальний пункт і навіть непридатний одяг вимінювали на різні свистульки й льодянці, а замість целофанових пакетів в обігу були торбинки із тканини. Але нинішня культура споживання та сервісу надто сміттєутворювальна.
Європа, яка на кілька кроків випереджає нас, замислилася, як у торговельній мережі знову використовувати колись традиційні багаторазові упаковки у відпуску продовольчих товарів. Але насамперед розвинені країни навчилися раціонально поводитися з побутовим сміттям.
Кілька років тому шведський преставник на форумі у Вінниці зауважував, що у них із твердих побутових відходів виготовляють паливо, яке використовують на заводах. У ЄС поширена практика замість природного газу отримувати тепло із сміття.
«Наш завод міг би теж перейти на сміття, але для цього знадобиться витратна модернізація виробництва. Проте керівництво заводу не переконане, що модернізація окупить себе: що буде достатньо палива, що воно надходитиме за помірними цінами, відповідатиме певним технічним параметрам», — зазначив керівник одного з українських цементних заводів.
Тож можна припустити: він не впевнений, що наші громади готові ставитися до сміття як до різновиду бізнесу.
Років з 10 тому якось поїхав із приятелем на риболовлю з ночівлею. Поверталися як свідомі люди: порожні упаковки вкинули у просторий целофановий пакет і забрали із собою. В одному з міст на Вінниччині, бачачи на вулиці велику урну і біля неї кілька повних пакетів, несу свій. «Ти куди ставиш? Забери!» — чую із сусіднього двору. «Чому сердитеся?» — поцікавився. «Та у нас сміття раз на тиждень забирають», — почув у відповідь. Довелося везти додому.
Нині, після створення об’єднаної територіальної громади, ситуація з вивезенням твердих побутових відходів у цьому місті поліпшилася. Облаштували полігон і придбали сміттєсортувальну лінію. Про це інформували як про досвід, однак чомусь не зауважують, яка в ОТГ собівартість збирання, сортування та реалізації ТПВ?
Неодноразово вінницька обласна влада вивчала найкращі європейські моделі поведінки із твердими побутовими відходами. Однак зробити кальку із класичних європейських схем надто складно, тому що більшість краян бідні (як і загалом в Україні), а відповідно недостатньо сплачуть на утилізацію.
Спеціалісти швейцарсько-українського проекту DESPRO, які працюють над створенням регіонального плану управління відходами Вінницької області, зауважуть таке. В області частину відходів захороняють на перевантажених полігонах, які зазвичай працюють з порушенням екологічних і санітарних норм. Решта осідає на стихійних звалищах.
Багато ОТГ, які завдяки децентралізації отримали кошти і повноваження, спробували на своєму рівні розв’язати сміттєву проблему. Деякі запровадили окреме збирання пластику, придбали сміттєсортувальні лінії, прозвітувавши про створення додаткових робочих місць. Однак через небажання жителів сіл платити за вивезення відходів, а також через неправильні розрахунки чимало сміттєсортувальних ліній недовантажені — деінде вони працюють лише 1—2 години на тиждень. При цьому доводиться витрачатися на зарплату працівникам та охорону ліній.
Певне, лише кільканадцять громад разом можуть сформувати так званий кластер управління відходами. У його межах можна максимально оптимізувати всі витрати, синхронізувавши логістику й технологічні рішення. За розрахунками експертів, таких кластерів на Вінниччині має бути 5—6. Згодом у кожному з них, зокрема за допомогою іноземних інвесторів, можна створити переробну інфраструктуру.
Тож громадам доведеться згадати давнє правило й навчитися мести сміття у двір, як це роблять у Європі.