Актори перевтілювалися в реальних героїв Євромайдану, історії яких зібрали учасники руху «Українська Нова драма». Постановка нагадувала формат Клубу анонімних патріотів, коли кожен встає, називає ім’я й розповідає, що він робив для Революції гідності.
На сцені нікого нема, із колонок чути фрагменти відповідей протестувальників на запитання «Чому вони не змогли залишитися вдома?» Доки глядачі розгублено озираються, намагаючись зрозуміти, це запис чи говорять реальні люди, актори по одному займають місця обабіч сцени. Використовують техніку «злитися з натовпом». Один із них нізвідки витягує мікрофон, простягає його до глядачки і запитує в неї: «Коли для вас почався Майдан?» Дівчина на кілька секунд розгублюється, але, опанувавши себе, каже: «Ми з однокурсниками намалювали плакат Шевченка з вусами, нібито хотіли сказати Януковичеві: «Не ганьбіть його вуса, бо Україна — це Європа». А потім ходили до інших вишів, щоб до нас приєднувалися».
Під час вистави актори ведуть з аудиторією діалог, цікавляться її думками. Вистава відбувається без декорацій, костюмів, музичного і світлового оформлення — це все частина задуму, щоб актори не мали за чим ховатися. «На обробку історій пішло багато часу, — каже сценарист і режисер Андрій Май. — Також залишилося дуже багато історій, кожна з них могла б стати повноцінною виставою. Ми не змінювали розповідей і не перекладали їх, тому маємо двомовне поєднання. Якби перекладали, то зруйнували б стиль та інтонацію людини.
У цій виставі актор має спілкуватися з глядачем, а не доносити інформацію. Майдан — це різні моменти та різні люди. Ми не намагалися створити оду, а навпаки — показати справжнє життя».
Кожен актор мав по десяткові ролей і повинен був змінюватися блискавично: то він дев’ятнадцятирічний студент Вова, а за кілька розповідей — уже сорокарічний режисер. Глядачі мали гратися з акторами в асоціативні ігри, підтримувати їхні типізовані образи. Вони самі мали домальовувати козакам із Майдану вуса та чуби, допасовувати їм казани з борщем або смачні бутерброди. Медики у виставі не мали білих халатів, а протестувальники — стрічок і захисних касок. Усе це творці вистави залишили глядачам та їхній уяві.
Аудиторія сама має побачити студента у наметовому містечку, приміром, як він гріє руки біля бочки: «Вова, студент, 19 лет. Я с родителями ходил на Майдан, когда Оранжевая революция была. Там тоже везде палатки стояли. И я тогда подумал, что тоже хотел бы вот так пожить на Майдане — в палатке. Мечты сбываются, получается».
У залі сидять люди, чиї історії показують на сцені. Вони намагаються приховати власні почуття — вдалося акторам відтворити їхню історію чи ні? У третьому ряду хлопець закриває обличчя долонею, напевно, дуже хвилюється. На сцені — його сюжет: «Эльвин, студент, 19 лет. С 29 на 30 я полночи прямой эфир смотрел, но, думаю, не пойду на Майдан — ну что там может произойти? Ну, лег спать. Просыпаюсь от того, что мне сообщение приходит на мобильный, Вконтакте. Открываю — Толик, думаю, ну какая сволочь, это 6 или 7 часов утра было. Пишет: «Эльвин, ты в милиции, тебя приезжать выкупать?» Думаю, да что вообще произошло? Читаю дальше: «Ну, ты там новости смотрел? Тебя не забрали?» Я сразу захожу в контакт, новости…»
Після вистави Ельвін, той самий хлопець із соцмережевою історією, який одразу ж поїхав на Майдан після отриманих повідомлень, виносить акторам вердикт: «Я дуже розчулився. Вважаю, що актори зіграли цей сюжет на сто відсотків».
Натомість театральний критик Віталій Жежера з цього приводу має іншу думку: «Мені на якийсь момент здалося, що тут багато переказування, а не переживання. А театр — це все-таки переживання. Але, з другого боку, в документальної драми — власні закони, я до неї не дуже звичний. Було кілька моментів, де актори сильно зіграли. Я впізнав і свої переживання. Дуже класний момент був народження гімну з майже беззвучної мелодії».
Акторка починає тихо наспівувати гімн, до неї приєднуються інші, вони вишиковуються в шеренгу і кладуть руку на серце. Зала не витримує, всі піднімаються і співають.
Від цього моменту починаються страшні розповіді: медики рятують життя протестувальникам; жінки думають, тікати чи залишитися подавати вибухові суміші на передовій. Починається масова психологічна істерія — як тоді, коли на Грушевського помирали. І ніхто не знав, що буде завтра. Актори у цих моментах надзвичайно щирі, бо на Майдані снайпер застрелив їхнього колегу Андрія Мовчана. Він один із тих, кому присвятили виставу.
Насамкінець. «Щоденники Майдану» переклали багатьма мовами. Прем’єра відбулась у Москві, документальну п’єсу показували у Гданську, Вільнюсі, лондонському театрі «The Royal Court Theatre», планують показ у Берліні.
Анастасія ГАЛАТА
для «Урядового кур’єра»