Цими днями на території Лиманської громади на Донеччині відкрито пам’ятний знак Юрієві Власенку, десантникові 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, який загинув 3 червня 2014 року під час визволення Лиманщини від проросійських бойовиків, прикриваючи побратимів від нападу терористів. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Ушанування полеглого героя стало можливим з ініціативи та за підтримки депутата міськради Євгена Воскобойникова, ГО «Спілка воїнів АТО та десантників Лиманщини», адвоката Дениса Воскобойникова і громадських активістів. Серед них Галина Бражник — переселенка з Донецька, яка живе в Києві та підтримує родини загиблих захисників Донеччини. Галина й організувала відкриття пам’ятного знака Юрієві Власенку, тож була на заході і потім разом з рідними вклонилася пам’яті брата Володимира Бражника, який загинув в Іловайському котлі 29 серпня 2014 року.

Шлях у пекло

За словами Галини, вона дев’ять з половиною місяців шукала брата, тож по хвилинах може відтворити його шлях.

— Володимир допомагав розвідці АТО, ще коли Красний Лиман був під владою бойовиків. Після визволення наших міст стежив за подіями і рано чи пізно добровільно пішов би. Рідні зрозуміли його рішення, умовляти було марно. В армії він не служив.

14 серпня 2014-го виїхав до Краматорська, через день разом з Темуром Юлдашевим і добровольцями прибув на Савур-могилу, де мали сформувати роту особливого призначення. Але війна внесла корективи, і хлопці потрапили в жорстокі бої. 26 серпня після завершення оборони знаменитої висоти мій брат у групі військовослужбовців здійснив марш до села Многопілля.

28 серпня група долучилася до підрозділів генерала Руслана Хомчака, які вже перебували у так званому Іловайському котлі. 29 серпня, під час виходу зеленим коридором дорогою Многопілля — Червоносільське брат загинув унаслідок обстрілів окупантів, які підло порушили всі домовленості. 3 вересня тіло Володимира з тілами інших загиблих перевезли до Дніпра, через місяць поховали як невпізнаного. Але ж наша родина про його долю тоді не знала нічого.

Галина Бражник по деталях збирала фрагменти братового життя після того, як стали відомі наслідки Іловайської трагедії. Сподіваючись, що його важко поранено, але він живий, об’їздила не один десяток лікарень, розпитала тих, кого могла розшукати. Свідків загибелі брата не було серед живих. Натомість дивом уцілілі бійці переповідали історії, які доповнювали страшну картину війни. Коли наші воїни блукали, шукаючи виходу з ворожого оточення, до них прийшов дідусь із місцевих, приніс сала з помідорами і попередив: «На вас там чекають».

Пошуки завершилися несподівано. У травні 2015-го дружина Володимира зустріла у Лимані одну з поліціянток: «Чому не приходите? У нас дані аналізу ДНК вашого Бражника давно валяються». Вразило слово і ставлення: в невеликому містечку за два місяці не спромоглися повідомити новину, яку в родині чекали щохвилини. Щось треба коментувати?

«Ми повірили експертизі ДНК, бо тіло настільки обгоріло, що впізнати було неможливо», — зізнається Галина. За кілька днів поховали в селі Торському, а в серпні 2016-го встановили пам’ятник. Ще через рік Володимира Бражника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Залишилися непереможеними

Торік сім’ю Бражників знайшла і найвища громадська бойова нагорода — «Сталевий хрест непереможних». Батькову відзнаку отримав його син Ілля. На фотографії він невипадково поруч із Героєм України Ігорем Гордійчуком. Легендарний «Сумрак» добре запам’ятав Володимира і тепер, через роки, запросив Бражника-молодшого до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який очолює. Із часом Ілля Бражник усвідомив, який подвиг здійснили його батько і такі, як він, захисники України.

Галина Бражник пригадує, що брат у дитинстві багато читав і добре вчився, успішно закінчив обліково-фінансовий факультет Донецького національного університету. Шість років працював у податкових інспекціях обласного центру, а згодом пішов у малий бізнес, започаткував власну справу. Гостро реагував на події у країні, рвався на Майдан у столицю, не зміг поїхати — підтримував мітингувальників матеріально.

З початком АТО повернувся з Донецька на малу батьківщину й активно допомагав українським військовим, а таких на Лиманщині було небагато. Навіть серед родичів Бражників знайшлися ті, що раділи захопленню терористами Слов’янська: «наши прішлі», «нє будєт «Правава сєктара», «нє будут заставлять на украінскам». Але не про цих людців ідеться.

Сестра Галина каже, що брат хотів звільнити рідний край від тієї нечисті, що прийшла на Донбас. Не було високих слів, а було тихе і тверде «треба йти, мамо». Певно, з таких міркувань залишали рідний дім і йшли в бій жителі Донеччини Василь Білий та Юрій Матущак, Сергій Чорний з Краматорська, Сергій Карабан з Часового Яру, які загинули в Іловайському котлі. Їх упізнали завдяки експертизі ДНК.

Пережите підштовхнуло Галину Бражник опікуватися пам’яттю героїв, допомагати їхнім рідним. На громадських засадах вона працює в раді родин загиблих, утвореній при Міністерстві у справах ветеранів. У полі зору активістів 37 родин загиблих військовослужбовців з Донецької області. Кожній з них намагаються приділити належну увагу. Разом з обласним військовим комісаром підготували подяки, які вручать родинам 29 серпня, у День пам’яті захисників України.

Спільна справа

Родини загиблих атовців із Лимана і Слов’янська утворили спільноту, яка не дає згаснути вогнику пам’яті. Крім Галини Бражник, Євгена Воскобойникова, це Віктор Дикий, ветеран АТО і громадський активіст, Олена Напрягло, мати полеглого Романа Напрягла. Пані Олена власними силами створює відеоролики про воїнів із Донеччини, які не повернулися з війни.

У Лимані двічі провели футбольний турнір пам’яті Володимира Бражника, а його добросерда сестра допомагає місцевим школам і бібліотекам не тільки книжками, а й обладнанням.

Згадуючи донеччан, які полягли в боях на малій батьківщині, треба зазначити, що увічненням їхньої пам’яті займаються названі тут люди і державні та органи місцевого самоврядування, ветеранські організації атовців у містах області, волонтери.

Не випадково цього літа Комісія з перейменувань Київської міської державної адміністрації ухвалила рішення один із провулків столиці назвати іменем Юрія Матущака. Він, як і Володимир Бражник, закінчив свого часу Донецький національний університет, і на його честь на одному з корпусів вишу у Вінниці відкрито меморіальну дошку.

Полеглі за Україну її захисники заслуговують на те, щоб їх згадували незалежно від дат календаря.

Ігор ЗОЦ
для «Урядового кур’єра»

Пам’ятаємо. З початку АТО/ООС в області щороку з’являються місця, де вшановано захисників України. Меморіальними дошками увічнено Василя Білого, Романа Напрягла, Геннадія Запарю, Дмитра Афанасьєва та інших. За інформацією управління культури і туризму Донецької ОДА, в області воїнам встановлено 49 пам’ятних знаків, 44 меморіальні дошки. Є вісім індивідуальних поховань.