Коли літній день, добряче втомившись від нас, підморгував червоним сонцем на степовому обрії й ховався у вечірніх сутінках, ми йшли на край — північну околицю, де на лавочці збиралися старші хлопці й дівчата. Тиша. Тільки десь неподалік у дворі бубоніло радіо, розповідаючи про денні новини, та ніхто його не слухав. Було не до нього. Спершу, хизуючись перед дівчатами, парубки жваво переповідали події дня за своєю участю. А потім, щоб справити ще більше враження, починали впівголоса розповідати різні жахи. Це були так звані ляканини, які ми слухали, затамувавши подих і пильно придивляючись до підозрілої темряви, що оточувала.

Чим нас лякали оповідачі? Пригорщами трохи банальних історій, чутих уже не раз. Наприклад, про таємничі зелені вогники вночі на кладовищі, які гнатимуться за тобою, якщо не зупинишся. Про молоду жінку, яку поховали багато років тому, а вона й досі ночами виходить із могили і блукає вулицями. Про білого невідомого чоловіка, який навіть вдень з’являється у чагарниках біля річки, очікуючи необачних дітей.

Дівчата вдавано чи по-справжньому верещали, а залицяльники старалися ще дужче. О! Хтось згадав про чорну «волгу», яка днями кружляла в сусідньому селі, де зникли двоє дівчат.

Оці давні вечірні посиденьки з ляканинами тепер мені нагадують денні й вечірні випуски новин на вітчизняних телеканалах. Ніби змагаючись із конкурентами за приз «Чорнуха дня», якого поки що не існує, телевізійники влаштовують глядачам штучний своєрідний лихопад. Убивства, пограбування, крадіжки, п’яні бійки чи стрілянина в людних місцях, вибухи побутового газу і боєприпасів, пожежі, дорожньо-транспортні пригоди, аварії на виробництві, самогубства, побиття когось із горе-політиків… Перелік «новин дня» можна продовжувати, і саме це наполегливо й послідовно роблять телеканали. Навіть ті, кого хлібом не годуй, але не вимикай телевізор, уже давно нарікають, що негативу, який лавиною йде з екранів, таки забагато. По-перше, чорнухою зловживають, нерідко демонструючи закривавлених жертв та інші непривабливі картинки нещасних випадків чи аварій. По-друге, кількість негативу істотно перевищує позитив, якого нині, здається, майже не існує.

Такої самої думки про брак розумного й доречного балансу інформаційних подач дотримуються експерти, які не раз привертали увагу до цієї проблеми вітчизняного інформаційного простору. Адже на деяких телеканалах стало нормою, що подача негативу тримається на рівні 60—70%, а окремі не зупиняються навіть на 80—85%.

Кому це вигідно? Як кому? Назви телеканалів, їх власники та позиція — намагання переконати всіх у тому, що в Україні життя триває від нещастя до чергового лиха чи трагедії, — добре відомі. Зате не відомо чому вони досі не відповідають за спроби зайвий раз дестабілізувати й без того складну ситуацію в державі. Особливо підступні ці дії в умовах тривалої інформаційної війни, яку проти нас агресивно ведуть сусіди і «брати».

Приміром, подивіться на телевізійну чорнуху нашого буття очима українців, які перебувають на тимчасово окупованій території Донбасу і мріють про повернення до України. Не раз і не два чув від земляків: окремі з них, подивившись в інтернеті українське ТБ, потім з острахом їхали через лінію розмежування до Маріуполя чи Краматорська. А багато людей у Донецьку досі вірять, що в Україні все жахливо, «як у телевізорі»: всюди аварії, вбивства, пограбування, вибухи і стрілянина на вулицях. Так само не сумніваються в цьому й жителі сусідньої держави десь аж за Уралом, які рвуться сюди захищати від такого жахіття «російськомовних братів». То хіба не зрозуміло, із чиїх темників вантажать українців отими ляканинами?

Недавно один з українських карикатуристів зобразив російські танки у вигляді російських телеканалів, які вже давно окупували українські міста і села. Прикро, але поряд з ними з таким самим успіхом можна позначати й вітчизняні телеканали, які інформаційною політикою б’ють по співвітчизниках. І битимуть далі, бо наші державні мужі чухають потилиці, коли йдеться про пошук відповіді на класичне запитання: «Що робити?»

А оскільки це надовго, тим часом пригадаю, чим якось закінчилися вечірні посиденьки з дитячими ляканинами. Нерідко ці розповіді слухав і наш молодший приятель, який мешкав у незручному місці. Щоб потрапити додому, бідоласі треба було перейти через глибоку балку, в якій із двох боків до дороги підступали чорні дерева і густі кущі. Та нема дурних туди йти! Тому хлопець, доплентавшись до початку спуску, зупинявся, набирав якнайбільше повітря в легені й починав ревіти, як бичок. У відповідь дуже голосно гавкали пси, у вікнах хат спалахувало світло. Потім на вулицю вибігав хтось із сонних сусідів, брав за руку потерпілого від ляканин і вів через балку. А назустріч поспішав батько з ломакою, прагнучи покарати лобурів, які налякали його дитину.

Потім дядько змінив тактику. Одного вечора він попередив про свій план лякливих дівчат, залишив сина вдома, а сам засів у бузку біля лавочки. А дочекавшись кульмінації чергової страшної розповіді, несподівано голосно виліз із кущів. Першими і найшвидше тікали саме хлопці, які поширювали всілякі жахи. Кажуть, не всі тоді добігли додому в сухих штанях.

Ні на що не натякаю. Просто згадую один із давніх випадків протистояння примітивним ляканинам.