Ця історія почалася ще минулої зими... Коли температура впала нижче 0 градусів, у під'їзді будинку, де я мешкаю, стали відбуватися дивні речі. Спочатку перечіплювалася через... гору накиданих біля поштових скриньок використаних одноразових шприців. Дивно, але самих наркоманів я ніколи не зустрічала. Здавалося, хтось навмисно нас у цьому переконує.
Далі - більше. Вечорами на наш поверх (а мешкаю я на 2-му, проте на 1-му - тільки поштові скриньки, тож житлові приміщення починаються саме з нас) приходив чолов'яга в брудному одязі та з недопитою пляшкою горілки в руці. Він згрібав половички з-під дверей докупи і начебто на них ночував. Проте по ранках я його не бачила. А коли якось увечері зробила зауваження, він подивився на мене занадто розумними для бомжа-алкоголіка очима і настійно порадив не зв'язуватися. На диво і перегаром він чоловіка не тхнуло. Проте зваживши, що габаритами він втричі од мене більший, й сама вирішила "не нариватися". А за тиждень чоловік сам зник...
Натомість у поштових скриньках почали з'являтися рекламні листівки з пропозицією встановити на дверях під'їзду домофон. В принципі я - не проти. Але ж на це має погодитися більша частина мешканців. Хто буде їх умовляти, збирати гроші? Згодом листівки вже почали кидати на половичок, чіпляти на ручку дверей та навіть засовувати у вічко. Усіх це дратувало, але ж більшість людей вдень на роботі, тож упіймати за руку рекламоношу не було кому.
Аж тут... Мене упіймав у свої тенета підступний грип. Десь опівдні, випивши прописані лікарем пігулки та чашку гарячого чаю, раптом почула дзвінок у двері. Незнайомець одразу затараторив: "Наша компанія пропонує встановити на дверях під'їзду супер-сучасний домофон, який перешкодить наркоманам та бомжам потрапляти всередину...". Ой, щось воно мені нагадує! Але через високу температуру одразу не зметикувала, що саме. А чоловік продовжував: "Зараз швиденько заповніть папери. Ці - рознесете по сусідах, потім зберете. І гроші, сума там вказана. Й одразу - до нас. Ось моя візитка, там є адреса фірми і телефон...". "Чекайте, шановний, я - на лікарняному, дуже погано почуваюся!" - відповіла. Він трохи "остудився" і, деякий час побуравивши мене злим поглядом, все ж пішов геть.
І з того дня... Спочатку з-під усіх дверей на нашому поверсі половички зникли безслідно. Потім "з м'ясом" повідривали номери квартир. Ну, а коли замість вічка побачила зяючу дірку... пригадала теледетектив. Кілька хлопців відкрили у спальному районі Москви крамничку з виготовлення ключів та ремонту замків. Але замовленнями їх місцеві мешканці не завалювали. Тоді... спритники взяли справу до своїх рук. Вдень, коли більшість людей на роботі, вони розкидали рекламу по поштових скриньках, а потім дзвонили у перші-ліпші двері. Якщо їм не відчиняли, заганяли у замок залізного цвяха і ламали його. Якщо ж двері відчиняли, просто вручали рекламу людям з проханням звертатися у разі потреби (нічого не нагадує?). Прийде людина ввечері з роботи, дістане зі скриньки рекламу, а потім не зможе встромити ключа в замок. І - мерщій до крамнички. Як упіймали шахраїв - не пригадала. Натомість ці дві ситуації (власна і "кіношна") здалися напрочуд схожими.
Спочатку хотіла поскаржитися дільничному. Проте... доказів в мене немає. Тому знайшла візитку, яку залишив чолов'яга з фірми, і зателефонувала. Розповіла про ситуацію у під'їзді, а потім переповіла кіно. Звісно, він не зізнався, що усі наші негаразди - його рук справа. Та я зопалу пригрозила, що на найближчі кілька місяців обов'язково оселю в себе котрогось із родичів, який чатуватиме біля дверей. І коли схопить зловмисника за руку... мало тому не здасться!!! Та й кинула трубку.
І що б ви думали? З часу тієї розмови - "як пошептало"! Нового половичка, якого згодом таки насмілилася покласти під двері, більше ніхто не цупив. Як і номер з дверей квартири. Так минули весна, літо і осінь. Вже й нинішня зима проминула, аж раптом... Днями біля поштових скриньок знову перечепилася через купу шприців. Ось і міркую, одразу йти до дільничного чи знову зателефонувати своєму "старому знайомому"?