ДЕРЖАВНИЙ ІНТЕРЕС

«Урядовий кур’єр» аналізує ситуацію,  що склалася в стратегічних галузях країни

Станіслав ПРОКОПЧУК,

«Урядовий кур’єр»
Дніпродзержинськ — Смоліне — Жовті Води — Москва

 

Я вдячний святам за те, що поспілкувався з природою і розім’явся, воюючи з сніговими заметами на своїй садово-кооперативній «фазенді». А головне — вдруге прочитав «Сповідь економічного вбивці» Джона Перкінса. Це, як переконує у своїй передмові відомий російський вчений, перша у світі автобіографічна розповідь про діяльність надсекретної групи «економічних убивць», пов’язаної нібито з управлінням національної безпеки США. Ідеться про найвищого рівня професіоналів, які виманюють у різних країн трильйони доларів, підштовхуючи високопосадовців цих держав до «великомасштабних економічних проектів». Звичайно, за рахунок іноземних кредитів та інвестицій, які використовуються на придбання насамперед американських товарів та послуг. Засоби впливу різноманітні: шахрайські та корупційні схеми з фінансуванням, підкуп, підтасовки на виборах, хабарі, шантаж. Автор переконливо демонструє це на прикладах таких спецоперацій в Індонезії, Панамі, Еквадорі, Колумбії та країнах Близького Сходу, внаслідок яких провідні концерни та фірми, банки США, їхні закордонні філії свого часу отримали нечувані прибутки.

Саме Джон Перкінс і підштовх?нув поглянути під іншим кутом зору на дивні процеси, що вже понад 15 років відбуваються в атомній енергетиці та з підприємствами вітчизняного ядерного паливного циклу (ЯПЦ).

Після чого із скептицизмом сприймаються нещодавні запевнення одного з високих чиновників, що завдяки великій увазі з боку держави до розвитку атомної енергетики як важливої складової енергонезалежності в Україні розпочато будівництво заводу з фабрикації ядерного палива для повного забезпечення потреб вітчизняних АЕС в цьому ресурсі. На жаль, фахівці та експерти дотримуються іншої думки. В тому числі і щодо справ на підприємствах атомної енергетики, та з «початком будівництва» заводу ядерного палива.

«Енергоатом» ведуть до банкрутства?

Про можливість розвитку саме таких подій відверто заявив наприкінці минулого року Віссаріон Кім, виконуючий обов’язки президента цієї компанії. Такий сценарій дуже реальний, по-перше, внаслідок низьких тарифів, що встановлені на електроенергію, яку ДП «НАЕК «Енергоатом» реалізує «Енергоринку». По-друге, «Енергоринок» давній боржник «Енергоатома». «В ідеалі «Енергоринок» повинен повернути нам борги, що становлять близько 6 млрд грн. Або треба було закласти в тариф НАЕК кошти хоча б на погашення критичної заборгованості. Тариф для нас, — підкреслив в. о. президента «Енергоатома», — це фактично кошторис, і якщо в ньому нічого не закладено, то жодні питання з повернення боргів неможливо вирішити».

Тим більше,?що 26 грудня 2012 року прийняте рішення щодо випуску облігацій ДП «НАЕК «Енергоатом» в обсязі 1,7 млрд грн. «Для забезпечення необхідного рівня фінансування поточної діяльності та поповнення обігових…» на таких умовах:

— відсоткова ставка — не більше 18% річних;

— оплата доходу за облігаціями — щокварталу, розпочинаючи з березня 2013 року.

Тобто фактично «Енергоатом» отримає від реалізації облігацій кошти в обсязі не 1,7 млрд грн, а з урахуванням податку та процентної ставки 1,054 млрд грн, при цьому у нього виникне зобов’язання щодо погашення облігацій перед інвесторами. А чи будуть виконуватися рекомендації НКРЕ щодо включення ним витрат на погашення та обслуговування облігацій до тарифу — залишається під питанням.

До того ж, парламент не продовжив чинність Закону «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» (№2711). «Це може, — каже Віссаріон Кім, — призвести до штучного банкрутства компанії вже на початку 2013 року». А проект закону №10571, який викликав обурення фахівців НАЕК, передбачає створення фонду розподілу цінового дисбалансу, а головними підприємствами — «меценатами», які наповнюватимуть цей фонд, передбачається зробити саме державні «Енергоатом» і «Укргідроенерго». Вони повинні дотувати і «зелений» тариф, і нібито низькі тарифи приватних теплових станцій та теплоелектроцентралей. За рахунок міфічних «надприбутків» атомних станцій. Водночас чиновникам галузевого міністерства та депутатам з відповідного Комітету ВР добре відомо, що електроенергія АЕС реалізується через «Енергоринок» за найнижчою ціною вже десятки років. Атомна енергетика фактично завжди дотувала інші галузі, а її цільові, «недоторканні» гроші, скажімо, з Фонду виведення енергоблоків АЕС з експлуатації та продовження терміну їх безпечної роботи частенько використовували не за призначенням, для залатування дірок у державному бюджеті.

За які ж кошти, скажімо, забезпечуватимемо у найближчі п’ять років понадпроектні терміни безпечної експлуатації майже 80% нині діючих енергоблоків ВВЕР-1000 термін експлуатації яких спливає 2017-го? Адже для цього потрібні колосальні гроші: для підтримання необхідного рівня встановлених енергопотужностей (ще на 20 років) треба вкласти майже 300 доларів США на 1 кВт встановленої потужності. Лише для продовження терміну безпечної експлуатації одного ядерного блока-«мільйонника» потрібно 300 мільйонів доларів. А таких блоків, які вимагатимуть від НАЕК «Енергоатом» до 2017 року реконструкції та модернізації, — аж 10. Де візьмемо для цього щонайменше 3,5–4 («бо крадуть, батечку, крадуть») мільярдів «зелених»? Як би нам не опинитися ще в двох — кредитному та облігаційному зашморгах,мабуть, для надійності.

Довгоочікуване об’єднання. Що від цього матиме держава?

Деякі відповіді на чимало запитань, що виникають у зв’язку з процесами, що відбуваються нині навколо «Енергоатома» та підприємств концерну «Ядерне паливо», мені порадили шукати у документах «для внутрішнього вжитку». Зокрема у тих, що було підписано торік після численних українсько-російських переговорів та протоколів «робочих зустрічей» впливових осіб. І навіть озброїли деякими з них.

— Зверніть увагу, — зауважив один із співрозмовників, — на «кухню» створення спільних підприємств та підбору вітчизняних «кандидатів» до залучення у процес інтеграції активів атомних енергопромислових комплексів Росії та України.

Ідеться про підбір та оцінку вартості тих підприємств, що вже увійшли або які планують включити до двох українсько-російських СП у галузі енергомашинобудування та ядерного паливного циклу. Відомо, що до першого СП, яке ще створюється, з української сторони увійде й харківський «Турбоатом». «Росатом» давно прагнув мати вплив на це високоприбуткове, потужне й унікальне підприємство з портфелем замовлень на багато років наперед. І ось нарешті Росія свого, по суті, домоглася: у спільному підприємстві вона матиме контрольний пакет акцій. А в паливному СП, як декларується, «контроль матиме Україна».

Так ось, до «паливного» СП з нашого боку увійде, як відомо, й підприємство «Смоли», не досить міцний фінансово гравець: ще два роки тому він мав відповідно 35 і 40 відсотків державних дотацій у повній та виробничій собівартості продукції. Тож головний учасник в СП з боку концерну «Ядерне паливо» — ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (СхідГЗК). Він виробляє оксидний концентрат урану, напівфабрикат для ядерного палива.

Більш істотний нюанс в іншому. Йдеться про дивний збіг обставин дворічної давності з майже одночасним прийняттям двох, по суті, доленосних рішень для атомної енергетики України. Перше — це приєднання до СхідГЗК, що входить до складу державного концерну «Ядерне паливо», «курки, що несе золоті яйця», — Новокостянтинівського родовища уранових руд з одними з найпотужніших у світі запасами стратегічної сировини. Друге рішення, від 2 вересня 2010 року, яке приймала Міжвідомчою комісією з питань визначення на конкурсній основі технології для створення в Україні підприємства з виробництва ядерного палива. Саме ця комісія визнала переможцем конкурсу російський ВАТ «ТВЕЛ». Тож у рамках згаданого «паливного» СП він матиме нарешті те, до чого послідовно йшов років 15, — доступ до Новокостянтинівського родовища уранових руд. Заповітна мрія «Росатома» ось-ось здійсниться.

За словами одного з експертів, росіяни «прогавили» казахські уранові родовища. Астана віддала перевагу іншим інвесторам — німцям, китайцям, французам. І не прорахувалася. За останні десять років Казахстан збільшив видобуток та переробку урану в кілька разів і став на світовому ринку одним з головних гравців. До цього прагне й Росія, але без уранових покладів на Кіровоградщині мета виглядає примарною. Тому для її досягнення різномасні лобісти використовують усі можливі засоби.

Лише вузькому колу фахівців відомо, як «ТВЕЛ» став переможцем згаданого конкурсу. (Експерти вважають це, по суті, найпотужнішим кроком північного сусіда до поглиблення і зміцнення свого впливу на український атомно-промисловий комплекс та його сировинну базу). Це окрема тема.

Створення ЯПЦ в Україні було визначено лютневим Указом Президента України Леоніда Кравчука 1994 року, потім в квітні 1995 року було розроблено та затверджено постановою Кабінету Міністрів Комплексну програму створення ЯПЦ на період 1995–2010 років.

Такий крок з ЯПЦ був логічним і досить обгрунтованим: в Україні на 90-95% є все, щоб мати своє, а не імпортне паливо для галузі, яка вироблятиме у перспективі до 50% електроенергії. Є і уранова руда, і підприємство для її первинної переробки, є найбільші в світі запаси гафнію, титано-цирконієвих руд та відповідні підприємства з їх переробки на цирконієвий концентрат та отримання з нього вже металевого цирконію у вигляді трубної заготовки. Існував у Дніпропетровську й завод, який був спроможний виробляти з цієї заготовки цирконієвий прокат для виготовлення вже конструктивних елементів ТВЗ та їх фабрикації. Базовим підприємством для створення вітчизняного ЯПЦ було обрано унікальний промисловий комплекс — НВП «Цирконій», у Дніпродзержинську.

Фінансування Комплексної програми ЯПЦ мало здійснюватися за рахунок цільової надбавки до тарифу на електроенергію АЕС України. Фактично фінансування здійснювалося на рівні 5–10% від необхідних коштів на реалізацію цієї програми. Саме тут і криється  головна причина невиконання програми.

А той сценарій, за яким зараз, по суті, і відбуваються події, «Урядовий кур’єр» прогнозував ще два роки тому в матеріалі «Ядерне паливо: українські висновки з російського досвіду» (11 березня 2011 р.).

Відповідно до комплексної програми створення у країні власного ЯПЦ, вже у 2013 році на українських виробничих потужностях планували виготовити 50 ТВЗ. Але маємо те, що маємо.

Не втомлюватиму читача цікавими та вражаючими подробицями подальшої долі «Цирконію» та підприємств на колишньому «ядерному» промисловому майданчику, де свого часу працювало понад 20 тисяч осіб, скажу лише одне: у 2000 році «Цирконій» було оголошено банкрутом. «У мене таке відчуття, — казав мені під час зустрічі на підприємстві Костянтин Альбертович Ліндт, його тодішній директор, — що певні сили, лобіюючи російські інтереси, роблять усе, щоб не допустити створення у країні вітчизняного ядерного палива». Це був грудень 2009 року.

Чи буде вдалою третя спроба?

Побоювання колишнього директора НВП «Цирконій» стали реальністю. Унікальне підприємство фактично знищено. Давно поставлено хрест і на Комплексній цільовій програмі створення національного ЯПЦ. Як, до речі, і на програмі створення українського ядерного палива в рамках російсько-казахстансько-українського СП «УкрТВЗ». Існувала й така структура. Понад десятиліття! Від неї залишилася сама назва. І ось уже майже два роки лунають запевнення, що в 2015-му Україна розпочне фабрикацію ядерного палива на заводі, який до того часу збудують на Кіровоградщині. Тепер усе це відбуватиметься в рамках нового СП — російсько-українського. У формі приватного акціонерного товариства. І через такий, «власний завод України, бо вона матиме контрольний пакет», і відбуватиметься диверсифікації поставок потрібного палива для українських АЕС.

Чи буде вдалою ця, третя, спроба у плані реального зменшення залежності нашої атомної енергетики від російського «Росатома»? Чи не залишиться цей «завод» складальним виробництвом тепловидільних збірок, на 90% з комплектуючих деталей, вузлів та паливних таблеток «ТВЕЛу»? Якою буде надалі політика цього монополіста після отримання довгоочікуваного доступу до покладів нашого Новокостянтинівського родовища уранових руд? Тим паче, коли американсько-шведського концерну «Westinghouse Electric Sweden AB», з його альтернативним ядерним паливом, уже не буде на українському ринку після пуску заводу в Смоліному. Принаймні віце-президент корпорації «ТВЕЛ» Василь Константинов у цьому переконаний. «Ми не бачимо місця трьом постачальникам палива на українському ринку», — казав він два роки тому в Москві під час нашої тривалої розмови. Василь Леонардович, як я зрозумів слово «трьом», уже бачить нашу країну в майбутньому самостійним гравцем на ринку ядерного палива. Після здавання, певне, в експлуатацію всіх черг згаданого заводу.

У щирості таких запевнень, які лунали задовго до урочистого забиття 4 жовтня минулого року символічного кілка на місці запланованої новобудови, великі сумніви. Невже «ТВЕЛу» потрібен незалежний партнер, по суті, ще один його конкурент? Найімовірніше, росіяни з будівництвом не поспішатимуть. Принаймні таке застереження вже висловлюють солідні експерти — автори аналітичної записки (копія якої є в редакції) про сьогоднішній стан реалізації пропозицій ВАТ «ТВЕЛ» на участь у згаданому конкурсі дворічної давності. І вони підтверджуються реаліями — будівництво заводу ще не розпочалось, а терміни введення в експлуатацію окремих технологічних переділів дуже відрізняються від конкурсних зобов’язань: їх переносять на два–три роки пізніше. Найчутливішим, запевняють фахівці, є перенесення аж на 2020 рік упровадження в Україні технологій виготовлення порошку та паливних таблеток. На їх переконання «ТВЕЛ» не має власної технології, він придбав право користування нею у французької «АРЕВи». І згідно з умовами ліцензійної угоди, російська сторона не має права на передачу цих технологій третій стороні до нібито 2020 року.

«Ця інформація неофіційна, — пишуть автори згаданого документа, — але деяким чином пояснює причину відтермінування впровадження». Отож коли саме завод з фабрикації ядерного палива стане повноцінним, а його виробництво — економічно виправданим, сказати важко. Ймовірно, що одне з важливих виробництв — виготовлення цирконієвих комплектуючих з цирконієвого прокату — буде введено в експлуатацію не раніше… 2023 року. Саме на цей період росіяни запропонували впроваджувати цю технологію.

«Особливої уваги, — зазначають фахівці, — потребує й аналіз виконання, а за фактом — невиконання на сьогодні зобов’язань російської сторони фінансування проекту». До речі, й Україна не виконує своїх фінансових та інших зобов’язань. Чи не отримає згодом проект із назвою «ПрАТ «Завод ядерного палива» статус довгобуду?

Цікаву думку з цього приводу висловив під час розмови один з відомих експертів.

— Те, що сьогодні відбувається навколо запланованої інтеграції активів підприємств атомно-промислового комплексу Росії й України, створенням двох СП, включенням у них наших найпривабливіших заводів та компаній, нагадує мені гру в покер.

— І в якій же ігровій ситуації перебуваємо ми і наші російські партнери?

— Україна вступила в гру з «маніяком». Є такий покерний термін. Це агресивний гравець, що грає в кілька рук. А нині ми, вірогідно, в ситуації «блеф». Це коли ставка робиться на слабкій карті з розрахунку «на падіння» суперника, який повірить, що ви маєте руку кращу, ніж у нього.

Ось звідки термін «блефувати»…

Дивні речі. Країна на порозі доленосних рішень для своїх стратегічних галузей, з можливою, зокрема, втратою державного контролю над всесвітньовідомим харківським «Турбоатомом» та могутніми покладами урану. Створюються СП, і вже випущено перші акції спільного «паливного» підприємства. Усе це та інше здійснюється та здійснюватиметься (зокрема з проектами ХАЕС-3 та ХАЕС-4) за рахунок багатомільярдних російських запозичень. А наскільки все це прораховано з позицій національних інтересів? І в парламенті, й на провідних телеканалах з цього приводу — ні пари з вуст. Опозиційні депутати, як і провладні фракції ВР, ніби не знають того, що кулуарно робиться з майбутньою інтеграцією активів прибуткових самодостатніх підприємств, які ще наповнюють держбюджет. Ні резонансних дискусій, ні широкого обговорення із залученням провідних економістів, науковців. Ось де можна було б поєднати зусилля та інтелект народних обранців різного штибу! Але таке відчуття, що сьогодні остаточні рішення віддано на відкуп вузькому колу осіб, тим чиновникам та депутатам галузевого комітету, не без «допомоги» яких прямо або опосередковано було доведено до банкрутства підприємства національного ЯПЦ. Його так і не створили протягом 17 років. Як тут не згадати Джона Перкінса з його «Сповіддю економічного вбивці»…

А ось на черзі цілком можливе входження в більш серйозний етап іспитів на своє виживання вже підприємств НАЕК «Енергоатом». Торік 16 листопада колегія Міненерговугілля прийняла рішення, про яке давно ходили чутки. Наводимо його дослівно: «Департаменту стратегічної політики, інвестицій та ядерно-енергетичного комплексу, Департаменту майнових відносин, Департаменту юридичного супроводження, ДП «НАЕК «Енергоатом», ДК «Ядерне паливо» спільно з учасниками концерну: 1) розглянути питання щодо доцільності включення ДП «Енергоатом» до складу учасників концерну; 2) опрацювати пропозиції щодо участі представників концерну в розгляді справ про банкрутство та ліквідацію державних підприємств промислового майданчика Дніпродзержинська, підпорядкованих Міненерговугілля (про них, пам’ятаєте, йшлося на початку матеріалу. — Авт.)».

Чи знав уже про підготовку такого рішення колегії Віссаріон Кім, коли в інтерв’ю («Працювати і мати надію на краще») журналу «Енергоатом України» (№2(39), листопад–грудень 2012 р.) висловив припущення про цілеспрямоване створення умов для штучного банкрутства компанії?

У цьому числі видання, до речі, надруковано й матеріал за підписом групи відомих і авторитетних у галузі фахівців, які в порядку дискусій навколо запланованого будівництва ХАЕС-3 та ХАЕС-4 згадують про події 17-річної давності, які могли б наприкінці 1990-х повернути розвиток українського атомно-промислового комплексу на більш незалежний шлях розвитку. Йдеться про канадські реактори CANDU6 (EC6), які свого часу розглядали на найвищому рівні як альтернативний варіант можливого застосування у стратегічній галузі країни.

Канадська альтернатива

Так називається згадана стаття. За словами її авторів, саме Комплексна програма (від 1995 р.) створення в Україні до 2013 року власного ядерно-паливного циклу передбачала заміщення блоків РБМК Чорнобильської АЕС канадськими реакторами CANDU6. «Зелене світло» використанню канадської технології в нашій країні увімкнуто 20 грудня 1995 р., коли між урядами України й Канади було підписано Угоду про співпрацю в галузі мирного використання ядерної енергії.

— І що ж було далі? — запитую одного з авторів «Канадської альтернативи», який попросив не посилатися на нього.

— Протягом січня–липня 2008 року міжвідомча робоча група у складі провідних спеціалістів Мінпаливенерго, РНБО України, Секретаріату Президента України, НАНУ, Держкомітету ядерного регулювання та всіх провідних інститутів країни провела оцінку (за 60 критеріями!) канадських реакторів ЕС6 і ACR-1000 порівняно з перспективними реакторами російського проекту АЕС-2006 (ВВЕР-1200). Робоча група зробила висновок про доцільність застосування технології CANDU в ядерній енергетиці України.

А протягом 2009–2011 рр. «Енергоатом» провів поглиблену техніко-економічну оцінку можливостей застосування канадського реактора ЕС6 та було зроблено однозначний висновок: «Виконана оцінка визначила низку позитивних особливостей технології та не виявила нездоланних перепон на шляху досягнення цілей проекту ТЕОц.

ТЕОц показала можливість використання енергоблоків ЕС6 на нових АЕС України нарівні з блоками ІІІ покоління ВВЕР/PWR провідних світових виробників.

Реактор ЕС6 є достойним конкурентом енергоблокам ВВЕР-1200, АР-1000, EPR-1650 при виборі перспективної установки для атомної генерації в Україні».

— Чим же ця канадська технологія приваблива для України?

— По-перше, вона не потребує збагачення урану, найдорожчої технології у ціні палива. CANDU6 працює на чистому природному урані у вигляді його двоокису, який виробляють на «СхідГЗК» у Жовтих Водах. Реактор EC6 компактний: в розрахунку на 1 кВт електроенергії спалює в 1,4 раза менше палива, ніж нині діючі у нас російські реактори ВВЕР-1000. І по-друге, що дуже важливо, — обов’язкова захисна санітарна зона на наших АЕС має радіус п’ять кілометрів, а у канадських — лише 500 метрів.

— Тобто атомним станціям на канадських реакторах-каландрах треба земельна площа в 100 разів менша, ніж для АЕС на російських реакторах?

— Так. А найголовніше, мабуть, — коефіцієнт використання встановленої потужності (КВВП) на реакторах CANDU — 90–95%, а на реакторах, які нині працюють на наших АЕС, КВВП у середньому 75–80%.

За інформацією співрозмовників, на канадських реакторах працюють чотири енергоблоки АЕС Південної Кореї, два — в Китаї, два — в Румунії. На них працюють всі АЕС Канади. Щодо Румунії, то її атомна енергетика повністю незалежна. Вона має власний ядерно-паливний цикл, все, за винятком цирконієвих комплектуючих, виробляють і здійснюють на території країни. На її АЕС «Чорновода», що працює на двох канадських реакторах, планується у цьому і наступному році ввести в експлуатацію ще два енергоблоки — №3 і №4, теж за технологією CANDU6.

Із досвідом роботи атомно-промислового комплексу нашого південно-західного сусіда добре знайомі й учорашні, й нинішні керівники НАЕК «Енергоатом». Із 28 березня по 3 квітня 2010 року делегація компанії відвідувала АЕС «Чорновода», завод ядерного палива, завод важкої води. Звісно, що за результатами цієї поїздки до Румунії провідних фахівців компанії, галузеве міністерство отримало відповідну інформацію. Але…

Більшість незалежних експертів і фахівців, з якими довелося за останні роки спілкуватися, вважають прийняті рішення з добудови двох блоків на Хмельницькій АЕС, а також спорудження заводу ядерного палива на Кіровоградщині, суто політичними, добре не прорахованими з позицій зменшення в майбутньому енергозалежності країни, збільшення диверсифікації поставок палива для українських АЕС.

«Найближчі роки будуть вирішальними й, можливо, навіть переломними, і не тільки для нас, а фактично для всього світу, який вступає в епоху кардинальних змін, а може, навіть і потрясінь… Хто вирветься вперед, а хто залишиться аутсайдером і неминуче втратить свою самостійність, залежатиме не тільки від економічного потенціалу, а й насамперед від волі кожної нації, від її внутрішньої енергії», — такий прогноз зробив Володимир Путін у «Посланні Президента Федеральним Зборам».

Чи готове українське суспільство, а найголовніше — його політична та олігархічна економеліта до майбутніх потрясінь, достойного захисту національних інтересів? Чи бачать вони місце і роль України у цій своєрідній грі великих держав у покер. Чи у боротьбі за владу, перерозподіл та концентрацію залишків колишньої державної власності наша еліта не замислюється над тим, що відбувається навколо?

Тож, як на мене, ще актуальнішими стають сьогодні рядки Ліни Костенко, написані з болем та стражданням ще років 10 тому. Їх не гріх повторювати і повторювати, щоб вони дійшли нарешті до розуму та практичних дій нашої «еліти»: «Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації… Залежні від усіх і від всього будуємо незалежну державу… Поки у нас лопотіли про виклики часу, час нас таки викликав. А ми не готові».

Дуже хочеться, щоб наша шановна Ліна Василівна, совість нації, цього разу помилилася, і ми, нарешті, згуртувалися, стали менш заздрісними і жадібними до чужого, перестали чубитися за ту булаву, заводи, електростанції і землю. Адже все, накрадене чи чесно зароблене, не візьмемо із собою, коли підемо до наших батьків, дідів і прадідів...