Віктор Гончаренко — знакова постать у вітчизняному планеризмі. Він почав літати на планері УС-4 наприкінці 1930-х. Під час Другої світової війни став курсантом, а потім інструктором Саратовської планерної школи. Брав участь у війні на Далекому Сході проти Японії. Після демобілізації вступив на вокальне відділення Київської консерваторії. Був солістом Національної філармонії України. Але без неба жити не міг, став спортсменом-планеристом в аероклубі. До кінця життя був вірним своєму захопленню. 21 листопада, виповнюється 100 років з дня народження цього чудового пілота і спортсмена.

Людина, яка прагнула літати

Громадський інструктор-планерист Віктор Гончаренко (аеродромне ім’я Старий Грач) підготував чимало планеристів, які стали чемпіонами і рекордсменами України й Радянського Союзу. Він написав кілька популярних книжок про планеризм. Підручник «Техніка і тактика ширяючих польотів», виданий 47 років тому, актуальний досі. Був членом спілки журналістів СРСР. Дворазовий абсолютний чемпіон СРСР, рекордсмен країни, учасник чемпіонату світу. Непримиренний борець із функціонерами ДТСААФ — Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту, за що його неодноразово виганяли з планеризму.

Він стояв біля джерел нового виду авіаційного спорту — дельтапланеризму. Саме його стаття в газеті «Комсомольская правда» 23 березня 1975 року «Зачем человеку крылья» (наклад газети становив понад 20 мільйонів примірників) стала точкою відліку початку об’єднання розрізнених груп ентузіастів у всій країні.

На гору Узун-Сирт біля селища Планерське (нині Коктебель), Віктор Гончаренко прибув 28 серпня 1977 року, щоб узяти участь у відкритті та проведенні першого чемпіонату СРСР з дельтапланеризму. Авіакатастрофа трапилася за дві години до початку офіційної церемонії відкриття чемпіонату.

Був сильний поривчастий вітер північного напрямку. За допомогою автостарту планер піднімався на висоту близько 100 метрів. З неї необхідно було здійснити скорочену коробочку на гранично малій висоті, тобто виконати необхідні маневри для виходу на передпосадкову глісаду. Третій і четвертий розвороти виконували cпільно і проходили саме над обрізом південного схилу з великим кам’яним кар’єром. Політ був із правим колом. Виконання правої коробочки на гранично малій висоті потребувало дуже точної техніки пілотування. Здебільшого в цій ситуації передається «внутрішня нога», тобто відбуваються некоординовані дії рулями.

Найбільш вірогідною версією зриву у штопор були неузгоджені дії пілотів. Формально в цьому польоті інструктором, тобто командиром, був керівник планерної секції м. Феодосія капітан-лейтенант військово-морського флоту Ігор Смирнов, який сидів у задній кабіні. Зрив відбувся на висоті приблизно 30 метрів. Ніс планера врізався перпендикулярно у стіну кар’єра. Шансів залишитися живими в пілотів не було.

Вихор, утворення якого можливе за таких метеоумов, у цьому місці навряд чи мав таку потужність, щоб спричинити глибокий зрив потоку із крил планера «Бланік» Л-13. У цих умовах планеристи завжди мають необхідний запас швидкості. Ширяючи (набираючи висоту у висхідних потоках) на достатній висоті, пілоти у спіралях можуть літати на передзривних режимах, зменшуючи діаметр спіралі, перебуваючи у центрі висхідного потоку.

В екстремальних видах авіаспорту завжди є ризик

Через авіакатастрофу проведення першого чемпіонату СРСР з дельтапланеризму згорнули. Тоді влада мала такий жорсткий норов. Так була влаштована та система. Нас, організаторів і керівників цього спортивного заходу, відповідні органи взяли в оборот. Почалися не стільки пошуки причин трагедії, скільки визначення винних. Можна було дивуватися оперативності цих служб, адже телефона на горі не було, однак ми знали, що в наших лавах є сексоти, котрі спрацювали чітко. Уже через годину до мене підійшли і запропонували відійти для розмови. Але завдяки Героєві Радянського Союзу заслуженому льотчику-випробувачу, великому другові Олега Антонова Сергієві Анохіну, який тоді відпочивав у Криму і заступився за нас, нас відпустили.

Скільки існує авіація, стільки і трапляються трагедії: людський чинник. В екстремальних видах діяльності завжди є ризик.

Я дружив з Віктором Гончаренком і напередодні того чемпіонату був у нього вдома. Він працював над книжкою «Возле крылатой горы» про коктебельські історії, і ми обговорювали поїздку у Крим, яку планували. Він обмовився, що дружина Наталя теж збирається в Алушту в санаторій. Коли сталася трагедія, ця деталь допомогла відшукати її. Разом з кореспондентом ТАРС Миколою Поздняковим ми за пів дня об’їздили алуштинські санаторії (його кореспондентське посвідчення відчиняло всі двері) і нарешті у п’ятому чи сьомому закладі знайшли Наталю. Їхній єдиний син Юрій став математиком, викладає в Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського.

Мені пощастило на початку 1970-х літати пасажиром з Віктором Гончаренком. Саме в нього я помітив певні особливості техніки пілотування, яких у моїх льотчиків-інструкторів, що не були спортсменами-планеристами, не спостерігав. Це пізніше допомогло мені швидше виробити власну техніку пілотування в різних за структурою висхідних потоках.

Микола КАЛАШНИКОВ,
співробітник держпідприємства «АНТОНОВ»

Олега Антонова непокоїла таємниця загибелі у Криму двох асів

Провідний інженер-конструктор держпідприємства «АНТОНОВ» Лариса Кияниця розповіла «УК», як у жовтні 1978 року у відрядженні відновлювала макет гори Узун-Сирт, який продули в аеродинамічній трубі, щоб зрозуміти причину трагедії.

— До наших днів дійшла легенда про те, як 1920 року на Узун-Сирт (так до 1923-го називалася гора Клементьєва поблизу Коктебеля у Криму) піднялися поет Максиміліан Волошин і авіатор Костянтин Арцеулов. Вони стояли над урвищем південного схилу гори, й у Волошина зірвало капелюха, який, на диво, не покотився донизу, а… здійнявся над горою і, пролетівши чималеньку відстань, спустився на схилі. Арцеулов пояснив це наявністю висхідного потоку. 1923 року з ініціативи Арцеулова в Коктебелі відбулися перші планерні випробування, на яких люди ширяли як птахи.

Таких місць, як гора Клементьєва, де є висхідні потоки повітря, що сприяють польотам людини на планері, у світі лише два, вважають експерти. Одне — під Коктебелем, друге — у Сполучених Штатах Америки — Харріс Хілл (штат Нью-Йорк).

Наприкінці серпня 1977 року на горі Клементьєва сталася катастрофа. Розбилися два професійні планеристи, які летіли на одному планері та йшли на посадку. Один з них — 55-річний чемпіон СССР із планерного спорту, письменник і популяризатор планеризму Віктор Гончаренко. Усі ламали голову, як це могло статися.

Олега Антонова, який у юності всерйоз захоплювався планеризмом і знав ці гори, теж непокоїла причина їхньої загибелі. Він попросив мене (я працювала в конструкторській бригаді планування аеродинамічних моделей) відновити макет гори, ям і кар’єрів, влаштованих місцевими жителями, які видобували тут кримський камінь. Антонов хотів з’ясувати, чи не спричинила катастрофу велика кількість цих кар’єрів.

До речі, саме Антонов став ініціатором створення аеродинамічної труби на нашому підприємстві, яку назвали «верстат №1». З усіх генеральних конструкторів саме він найбільше бував в аеродинамічній трубі фірми. Приходив у зал і спостерігав за нашою роботою. Міг узяти олівець і вирівняти носик літака. Потім конструктори робили лінію другого порядку.

Пам’ятаю, якось наша група молодих спеціалістів фірми їздила в Центральний аерогідродинамічний інститут імені Жуковського (ЦАГІ) на конференцію. Ми стояли у вестибюлі. До нас підійшов Антонов і з кожним привітався за руку. Він був дуже простий у спілкуванні. Простота і геніальність завжди поряд.

Моє відрядження тривало днів п’ять. О. Антонов дав мені записку для ЦАГІ (інституту підпорядковувалася науково-дослідна база, створена на горі Клементьєва). У ній написав: «Прошу надати допомогу» і підписався.

Олега Антонова дуже поважали і любили. Він мав незаперечний авторитет. Коли я вийшла на начальника штопорного відділення ЦАГІ, рекомендація від Антонова спрацювала, як в «Трьох мушкетерах» — послання кардинала Ришельє для Міледі. Подавцеві цієї записки всіляко сприяли. Мені надали генеральний план гори з усіма зрізами. Якби звернулась офіційно, навряд чи отримала б ці дані. Макет потім продули в нашій аеродинамічній трубі і зрозуміли, що причиною авіакатастрофи був людський чинник. Планеристи загинули не через зміну рельєфу гори, яка так і не віддала нам свою таємницю.

На жаль, із цієї поїздки збереглося єдине фото: я біля пам’ятника двом планеристам. Нині від цієї стели залишився тільки п’єдестал.

Вікторія КОВАЛЬОВА
для «Урядового кур’єра»