Він будував моделі ракет

На честь Ігоря СЕРДЮКА перейменують вулицю у Кременчуці

21 лютого кременчуківці поховали загиблого в Києві від снайперської кулі земляка, сорокарічного підприємця Ігоря Сердюка. Ця людина настільки відома у наддніпрянському місті, а резонанс від трагедії настільки значний, що провести його в останню путь зібралися тисячі людей. За домовиною йшли бойові побратими, рідні, друзі, представники влади і просто небайдужі городяни. Зі стягами і революційними гаслами, живими квітами. Домовину з тілом героя несли на руках через вулиці Першотравневу, Перемоги, Бутиріна — до Свято-Миколаївського собору, де відбулося відспівування. Замість похоронного маршу співали Гімн України, який відображає те, як загинув Ігор Сердюк: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Загиблому віддавали почесті, як Героєві України. Тим часом людей у колоні ставало дедалі більше.

Настоятель Свято-Миколаївського храму отець Володимир, відслуживши обряд, сказав, що загиблий віддав життя за волю й свободу, і закликав усіх молитися за загиблих на Євромайдані, бо вони віддали життя за майбутнє України. В Ігоря залишилися дружина Ірина і дочка Олександра.

Поховали чоловіка на Свиштовському цвинтарі, у мікрорайоні «Молодіжний».

Про обставини його загибелі відомо від сотника Кременчуцької сотні Назара Михайлюка. Ігор саме будував оборонний бар’єр біля Маріїнського парку, коли в нього вистрілив снайпер. Куля влучила в перенісся, тому смерть була миттєвою.

— Це був надзвичайно порядний патріотичний чоловік, — розповів активіст Сергій Полюхович, який добре знав загиблого. — Я як куратор від Кременчука по Євромайдану хотів рекомендувати його на призначення комендантом нашого намету (куреня). Якщо вибирати п’ятірку кращих людей, які були від Кременчука в Києві, то Ігор, без сумніву, в п’ятірці.

— У брата дуже багато друзів, і всім він був готовий допомогти, — характеризує Ігоря його молодший брат Володимир Сердюк, який викладає історію і право у кременчуцькій школі № 20. — Він і на Євромайдан у Київ поїхав у перші ж дні, тільки-но побили студентів. Був там прапороносцем дев’ятої сотні. Хлопці з цієї сотні — кілька десятків чоловік — поїхали від нас після дев’ятин. Розказували про Ігоря стільки хорошого. Та словами не передаси, треба було його знати, щоб зрозуміти, яка це була чудова людина. Брат усім цікавився, з дитинства відвідував різноманітні гуртки, будував моделі ракет. І завжди в усьому досягав високих результатів. Збереглися його грамоти. Уже в зрілому віці серйозно захопився дайвінгом, перемагав на всеукраїнських змаганнях з цього виду спорту, навіть їздив на міжнародні. Але передовсім він був патріотом.

Його дружина й дочка в усьому його підтримували. Ірина працює викладачем фізкультури, а Олександра — студентка Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. Вони разом ходили в піші походи й на байдарках з друзями. Ірина їздила до нього в Київ, намагалася якось повернути додому — мабуть, серце відчувало недобре, але брат сказав: «Залишатимусь до переможного кінця! От коли Януковича вже не буде при владі, тоді й повернуся». Не судилося…

Депутати Кременчуцької міськради вирішили увічнити ім’я героя — вулицю Першотравневу перейменують на Ігоря Сердюка. Крім того, сім’ї загиблого нададуть матеріальну допомогу розміром 100 тисяч гривень за рахунок вільного залишку бюджетних коштів.

Наче передчував біду

Георгій АРУТЮНЯН з Рівного вважав, що під кулями має стояти не тільки молодь

Трирічна Ашхен Арутюнян дуже схожа на мою онучку: русоволосе усміхнене з великими очима дівча, яке постійно хоче до когось пригорнутися. Їй не було й двох років, як раптово померла мама.

— Я тоді повернулася з роботи, а наша мама якось дивно лежить на дивані, поруч грається мала. Я до мами — а вона вже охолола… «Швидка» констатувала смерть від серцевого нападу, а їй було всього 42 роки, — розповідає рідна сестра Ашхен по матері Анна Адамчук. — Георгій тоді саме виїхав на заробітки. Повернувся, поховали ми нашу матусю. Як він побивався за нею — вони жили душа в душу. Через місяць мало бути моє весілля. Звісно, його не було: ми з Ігорем просто розписалися.

У них з Ашхен — 20 років різниці, тож маму дівчинці одразу замінила Аня, а її чоловік став хрещеним батьком. Георгій, якого всі називали Жора, змушений був їздити на заробітки. Він, вірменин, так грамотно й чисто розмовляв українською, як не кожен з українців може. І писати по-українськи теж умів. А ще частенько казав: «Як добре, що є ти, Аню, її рідна кровиночка. Якщо раптом щось станеться й зі мною, ти малу не покинеш». Наче передчував біду…

Кажуть, від долі не втечеш. А він і не намагався… «Чого молодь має стояти під кулями, а ми, старші люди, на диванах відлежуватися?» — сказав отак і поїхав до Києва на Майдан.

А повернувся до Рівного вже Героєм Небесної Сотні — його не стало 20 лютого. Друзі кажуть: символічно, що він, вірменин, загинув за нову Україну в самісінькому її серці, біля монумента Незалежності, коли лінія бойових дій була вже за станцією метро «Хрещатик». Активіст, який був поруч, на руках доніс пораненого Георгія до медиків. Та було запізно — він помер від крововтрати: куля снайпера влучила в шию. Провести його в останню путь прийшло понад 20 тисяч рівнян.

— Мала не розуміла, що відбувається. Вона весь час крутилася біля труни, а людей просила: «Тихо-тихо, тато Жора спить, — згадує Аня. — Тепер вона каже: «Мама і тато живуть на небі».

Так навчила її сестра, на молоду долю якої вже випало стільки, що й не на кожен довгий вік вистачить. Струнка, як тополя, Аня не зігнулася під вагою свого життєвого хреста: тепер вона мусить відгородити Ашхен від людей із невідомими намірами. Коли глядачі з телесюжетів дізналися про маленьку сироту з Рівного, родину просто засипають дзвінками ті, хто хотів би вдочерити Ашхен. Серед дзвінків є такі, що межують із погрозами: мовляв, може сестра взяла опікунство заради грошей?

— Ми ніколи не жили в розкошах, — каже вона. — Я закінчила Національний авіаційний університет за спеціальністю правознавство, але де могла знайти роботу? Працювала продавцем у приватного підприємця. Але питання про те, щоб віддати комусь Ашхен, яка росла на моїх очах, навіть не стояло. Щодо грошей, які надходять на благодійний рахунок, відкритий на її ім’я, то вона скористається ними після повноліття.

Аня каже, що найбільше їм допомагають навіть не гроші, а людські молитви й добре слово. І дуже хоче, щоб головним мірилом усього, що відбувається навколо нас, було милосердя — як і споконвіку в українців.

Умів усе на світі

Юрій ПАРАЩУК народився на Черкащині, жив у Харкові, загинув на Майдані

Дивлюся на знімок, зроблений, очевидно, кимось із друзів, на якому Юрій Паращук обійняв свою дружину великими сильними руками столяра, і не можу уявити, що вже немає цього життєлюба, жартівника, цього, здавалося, нездоланного чоловіка, який умів усе на світі. У Харкові, де працював і жив, залишилися дружина Ольга і дві прийомні доньки. У Тальному на Черкащині, звідки родом, — мати Юлія Іванівна. А ще — син від першого шлюбу.

Хоч і страшно було за Юрія, який удруге поїхав до Києва на Майдан, Ольга, пам’ятаючи слова чоловіка «все буде гаразд», весь час подумки повторювала їх і вірила, що саме так і буде. Заспокоював і його лагідний голос, який не раз за день чула у слухавці.

— Та й що зі мною може статися? — казав Юрій. — Адже моє прізвище — «Пара щук», — він для наочності показував два пальці. — Я, як риба…

Ось і цього разу, набираючи номер чоловіка, не запідозрила нічого лихого. І навіть тоді, коли відповів хтось інший, попросила покликати Юрія без жодної тривожної думки. Батюшка Михайлівської церкви, який відспівував загиблих, почувши дзвінок, витяг із кишені покійного телефон і сказав:

— Юрій загинув.

Паращук їздив на Майдан двічі. На початку протистояння у столиці торік у грудні і в останні дні трагічних подій, коли розпочалися жорстокі вбивства активістів. Останнього разу проривався до Києва автобусом разом з іншими харків’янами крізь блокпости, які весь час гальмували рух. Від цього нервувався, казав, що готовий навіть пішки йти. Просив усіх, хто телефонував йому того дня, помолитися, аби він міг швидше дістатися до Майдану.

— Я відчуваю, що маю бути саме там, — сказав напередодні другові Олегу Обернихіну.

У самому пеклі протистояння, біля кордону з беркутівцями, Юрій невтомно працював: зміцнював барикади, підносив матеріали, переносив поранених. Десь у поспіху загубив і шолом. У якийсь момент силовики почали відступати з барикад на вулиці Інститутській.

Поранені стогнали, і він, незважаючи на свистіння куль, розриви гранат, снував з нелегкою ношею, надаючи допомогу. Повернувшись спиною до барикад із черговим пораненим, він побачив, як земля перекидається перед його очима. Підла куля снайпера таки знайшла його…

— Сказати, що Юрій був патріотом — не сказати майже нічого, — тихо зауважив харків’янин Валерій Міщук. — Ми якось були з ним на заробітках у Москві, і навіть там він завжди принципово говорив українською…

— Він був спокійним, витриманим. Їх у сім’ї було четверо: він і три сестри. Батько працював у соцстраху, мама — домогосподарка. Добре її пам’ятаю, — розповідає перша вчителька Юрія Лідія Каплюченко. — Після закінчення школи Юрко виїхав у Харків. Ми потім бачили його рідко. Але знаю, що це була хороша дитина.

Рідне місто Юрія Паращука Тальне — у великій скорботі. Люди розступаються, даючи дорогу жалобній процесії. У колоні — не лише товариші й родичі Юрія з Тального, а й багато побратимів-харків’ян. Над процесією майорять синьо-жовті прапори. Деякі — просто з київського Майдану.

— Ми, ветерани війни, що побували в Афганістані, інших гарячих точках, ще могли б зрозуміти, якби Юрій загинув у рівній збройній боротьбі. Проте у свідомості не вкладається, як можуть людей без зброї розстрілювати снайпери. Наші серця переповнені невимовним болем, — гірко зауважив тальнівець Олексій Неділько.

— Такі люди, як Юрій Паращук, — сказав відомий на Тальнівщині краєзнавець Вадим Мицик, — гинуть не марно. Він та його побратими віддали життя за те, щоб Україна мала долю, волю і щастя. Доки наша земля народжує таких Героїв — нас не здолати.

Матеріали підготували Олександр ДАНИЛЕЦЬ, Інна ОМЕЛЯНЧУК,
Владислав КИРЕЙ,  «Урядовий кур’єр»