Вислів про те, що кожен народ має таку владу, якої заслуговує, не оригінальний, але не позбавлений сенсу. Бо ж будь-яка влада — відповідальність. І про це мають пам’ятати не тільки ті, хто приміряє на себе владний мундир, а й ті, хто його їм доручає.

Однак багато українців відповідальність сприймають настільки легковажно, що кримінальне минуле і тюремний стаж (мова не про тих, хто постраждав за переконання) не стають на заваді на шляху до крісла народного депутата, міського голови і навіть глави держави. Гасла на кшталт «Банду геть!», «Бандитам — тюрми!» з’являються вже згодом, як похмільний синдром. Можна нарікати на виборчі технології і фальсифікації, підкупи і залякування, але чимало співвітчизників свідомо роблять свій вибір на користь бандитів — тих, хто, здавалося б, не достойний представляти чесних громадян.

Аргументи такі: бандит знає життя, наведе порядок, його поважають і бояться, для себе вже накрав, тож тепер дбатиме про людей. Звісно, все це маячня для тих, хто ще здатен хоч трохи мислити і поважати моральні принципи. Та й досвід доводить протилежне: порядку й надалі немає, розкрадання стають масштабнішими, з вирішенням проблем людей — краще не смішити.

Перед будь-якими виборами вздовж доріг замість «бігмордів» слід було б вивішувати гасла, які хоча б в окремі голови вбивали просте: бандит завжди залишається бандитом.  І цитувати на них «Нариси злочинного світу» Варлама Шаламова, який кращі роки життя провів у колимських таборах. Останній строк (10 років) він отримав за страшенний злочин — посмів заявити, що Іван Бунін — російський класик.

Письменник розвіяв міф про місця ув’язнення як університети життя. Він писав Солженіцину: «Табір — негативна школа з першого до останнього дня для кого завгодно. Людині — ні начальникові, ні арештантові — не треба його бачити. Але якщо ти його вже бачив — слід сказати правду, якою б вона не була страшною». Шаламов вів принципову і безкомпромісну боротьбу з криміналом, не залишаючи бандитам, авторитетам та злодіям жодних шансів не те що на виправдання, а й на розуміння.

Кожне слово «Нарисів» просякнуте потом, кров’ю, стражданнями. Автор не тільки каменя на камені не залишає від апологетів злочинного світу, а й звинувачує стовпів літератури у романтизації бандитизму. Дісталося навіть Гюго, Достоєвському, Толстому, Чехову, Горькому, які, на переконання Шаламова, зовсім не знали і не розуміли цього світу, не кажучи вже про Ільфа, Петрова, Бабеля з їхніми сумнівними фармазонами та нальотчиками. «Письменники вирішували цю серйозну тему легковажно, захоплюючись і обманюючись фосфорним блиском криміналу, наряджаючи його в романтичну маску і тим самим укріплюючи в читача помилкове уявлення про цей підступний, огидний світ, що не має в собі нічого людського».

Мета Шаламова — розвінчати бандитів, не довіряти їхньому жодному слову: «Брехливість блатних — не має меж, бо стосовно фраєрів (а фраєри — це весь світ, окрім блатних) немає іншого закону, крім закону обману — будь-як: лестощами, наклепом, обіцянкою». Та це ще квіточки, бо ягідки огидніші й жахливіші: «Підземне кримінальне царство — світ, де за мету життя ставиться жадібне задоволення найнижчих пристрастей, де інтереси — скотинячі, гірше скотинячих, бо будь-який звір злякався б тих вчинків, на які з легкістю йдуть блатні».

Шаламов різкий і категоричний: «Культ матері — це своєрідна димова завіса, що прикриває непривабливий злодійський світ», «Жодних патріотичних настроїв у криміналу ніколи не існувало», «Блатний світ ворожий владі, і до того ж будь-якій владі»… Стоп! Про владу — докладніше.

Радянська влада намагалася перевиховати кримінальних злочинців, вважаючи їх соціально близькими. Але «перековка» викликала лише цинічне глузування блатних. Не допомогла викорчувати заразу і так звана суча війна, що вибухнула в злочинному світі після Другої світової. Причиною лютої поножовщини стала співпраця частини злодіїв («сук») із владою. Натомість, «злодії в законі» вважали, що люди їхнього середовища не мають права обіймати будь-які адміністративні посади: табірних нарядчиків, десятників, старост. «Суки» ж витерли ноги об цю «традицію», пообіцявши керівництву таборів навести порядок. У результаті — ріки крові та гори трупів, але не порядок.

Як запевняє Варлам Шаламов, жоден злодій на найнікчемнішій посаді палець об палець не вдарив для покращення життя ув’язнених. Уся мізерна влада бандитів була спрямована виключно на особисте збагачення й знущання над іншими.

Українське суспільство суттєво просунулося в питанні довіри до кримінального елемента, щедро обдаровуючи злодіїв посадами — аж до президентської включно. Чимало людей не читали Шаламова. Вони навіть не знають, хто це такий. Вони продовжують вірити в кримінальну романтичну казку.