КолОс захитався. Союз, що понад 70 років дорогою ціною, через голодомори та ГУЛАГи пнувся до світового панування, розсипався, немов іграшковий сірниковий будиночок.

Тодішній Вільнюс уже кілька місяців поспіль майорів справжніми національними, а не сфальшованими радянською пропагандою прапорами. Латвія та Естонія неприховано готувалися до повернення власної державності. У далекому Таджикистані озброєні моджахеди спалили і пограбували селище поблизу гірничо-видобувного комбінату, на якому працювали й українські фахівці. Неспокійно було на кордоні між Азербайджаном та Вірменією.

12 червня 1990-го ще в бездумній Москві ні сіло ні впало ухвалили декларацію про незалежність російської радянської федерації (показово, що тоді ніхто навіть не сумнівався, що Крим —  це Україна!). І важко повірити, що це був акт доброї волі «найстаршої сестри». Скорше далекоглядне бажання заздалегідь урвати найбільший шмат від ще недавно нібито спільного пирога, доки не пізно.

Досі залишається загадкою й те, що делегати ХХVІІІ з’їзду комуністичної партії України зважилися, здається, на відчайдушний крок: проголосували за резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР».

А вже депутати Верховної Ради УРСР на виконання цього партійного циркуляра 16 липня  1990-го ухвалили  Декларацію про державний суверенітет України. «За» проголосувало 355, тобто понад 98 відсотків присутніх,  зокрема абсолютна більшість комуністів. Проти — четверо. Здається, рідкісна одностайність, однак не можна не помітити відсутності партійних кадрів  та частини «червоних директорів», які проігнорували  засідання, боячись реакції кремля…

Того самого дня з’яви лась і постанова «Про День проголошення незалежності України» як державне свято.

Що це було? Страх перед незвіданим майбутнім? Момент істини? Чи, може, третя сила, яка допомогла нашому народові тоді, лише три десятки років тому, порівняно легко розірвати кайдани «братерства», пута  оманливої «єдності»,  павутину фальшивої «рівності»? Гадаємо, дослідники ще скажуть вагоме слово.

Нині вже не важливо, що Україна тоді ще офіційно не вийшла зі складу СРСР, а ухвалювала цей вікопомний документ Верховна Рада УРСР. Що принципи нашої Декларації мали нібито використати для нового союзного договору. І що її положення суперечили чинній на той час Конституції.

Нова незалежна соборна Україна, немов дитина в лоні матері Історії, визріла і з’явилася на світ саме 16 липня 1990-го. І годилося б саме від цієї дати рахувати вік нашої сучасної державності.

Це вже згодом Декларація стане основою для Акта проголошення незалежності  України, правовим підґрунтям української Конституції, підставою для визнання нашої держави у світі.

Свідком  історичної події в залі Верховної Ради був і білий (бо з пап’є-маше, пофарбованого під мармур) вождь червоних. Парадоксально, що й через рік — у першу річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет України — тодішні ще комуністичні керівники урочисто несли квіти до… пам’ятників Леніну,  переважно сірих безликих кам’яних ідолів, наліплених в  центрі кожного міста, містечка, села.

Знаменно, що сучасні хлопчики й дівчатка вже навіть не пригадають, де саме стояли ті малозрозумілі залишки російської імперської доби, яка 16 липня 1990 року розвіялася на порох.

Важливість того вікопомного дня по-різному відображалася на обличчях депутатів у 1990 році. Фото з сайту pravobiblio.blogspot.com

ДО РЕЧІ

Титульне визначення, що таке суверенітет України,  вніс у текст Декларації професор Володимир Василенко –– український правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний посол України, доктор юридичних наук, професор. З 2006-го по 2010-й — представник України в Раді ООН з прав людини.

Навесні 1990 року він  підготував перший проєкт Декларації про державний суверенітет України, надалі як консультант Верховної Ради брав участь у виробленні остаточного варіанта Декларації. Водночас Володимир Василенко працював над кандидатською дисертацією про суверенітет у 1960-ті роки під час хрущовської відлиги.

Термiн «суверенiтет держави» до розпаду СРСР застосовували зрiдка. Радянський енциклопедичний словник вiд 1982 року виводив його походження вiд французького souverainete — «верховна влада» i тлумачив як незалежнiсть держави у зовнiшнiх i верховенство у внутрiшнiх справах. Повага до суверенiтету, за офiцiйною версiєю iдеологiв колишньої країни, переважно була головним принципом тодiшнього мiжнародного права i мiжнародних вiдносин, оскiльки це було закрiплено у Статуті ООН та iнших мiжнародних актах. Вiдповiдно суверенним називався той, хто здiйснював верховну владу чи був надiлений суверенiтетом, незалежний, самостiйний. Уживання цього термiна щодо радянських республiк, якi нiбито добровiльно об’єдналися в союз, не практикували. Хоча в текстi першої Конституцiї УРСР, ухваленої на III Всеукраїнському з’їздi рад 10 березня 1919 року в Харковi, Українська республiка ще визначалася як незалежна держава, у текстi союзного договору вiд 1922 року слова «суверенна» чи «незалежна» щодо республiк шукати вже даремно. Про справжню сутнiсть слова «суверенiтет» колишнi молодшi сестри i брати-республiки принагiдно згадали наприкiнцi  1980-х, коли вiдцентровi процеси почали розмивати засади «союзу непорушного».

ПРЯМА МОВА

Герой України
Левко Лук’яненко безпосередній 
учасник пiдготовки та ухвалення
Декларацiї про державний суверенітет:

— Працювали над тим текстом, і текст ставав дедалі  ближче й ближче до Незалежності. Реально Декларація про державний суверенітет –– це, по суті, програма будівництва незалежної держави. Незалежної держави!