Ранок, сонце, вихідний. Їду на дачу. Підходжу до зупинки дачного автобуса в момент, коли він ось-ось рушить. Стати однією ногою ще можна. Ризикнути? Ні. Душа і тіло роблять вибір за мене. Почекаю наступного рейсу, подумаєш — сорок хвилин. Зате буду першою.
Люди підтягуються активно. Народ дачний, міський, вихований. Займають чергу і розходяться, ховаючись у тінь або побігши до найближчого магазину. Дуже культурно просять: «Посторожіть, будь ласка, сумки та скажіть, що чергу займали». Разом із бабусею, яка зайняла за мною, погоджуємося, беремо на себе відповідальну громадську місію стежити за чергою й чужими речами.
Як правило, водій автобуса, що під’їжджає, відчиняє передні двері й усі за чергою заходять у салон. Перша двадцятка гарантовано має змогу розміститися на жорстких сидіннях роздовбаного автобуса, зразка вітчизняного автопрому. І це щастя. Чекаємо.
Хвилин за десять до встановленого розкладом часу підходить наш автобус. І водій відчиняє... обоє дверей. Всупереч правилам! Не знаю, може, він демократ за переконанням, може, просто добра чи геть байдужа людина, що одне і те саме. Але він змінив прийняті неписані правила і порядок. Що тут сталося!
У задніх дверях штовханина, прориваються в салон першими ті, хто був у хвості черги. Інтелігентність, ввічливість і вихованість з людей злітають умить. «Милі» дачниці, розштовхуючи і мене, і бабусю, і вагітну жіночку, встрибують в автобус, забуваючи не те що про порядок – про елементарну пристойність. З колясками, велосипедами, «кравчучками», граблями і лопатами, сумками, з яких обов’язково щось тече.
Вмить змінюються вирази облич: з доброзичливих та усміхнених стають гнівними та переможними. Звісно, також злюся. Адже моє «право першої в черзі» нахабно порушено. Поруч — бабуся, що займала за мною, для якої я притримала місце, бо пробитися через натовп нахабних пасажирів у неї шансів не було.
Сидимо на самому сонці. Заспокоюю себе тільки тим, що все-таки сиджу. Наді мною щільно спітніло розташувалися ті, хто зробив інший вибір. Не чекати — їхати. Хоч у такому вигляді та позі.
Із цієї знайомої багатьом історії два висновки. Перший: ця ситуація, безумовно, результат внутрішньовидової боротьби між усякими ПП автоперевізників за прибуток. Пам’ятаю, кілька років тому на нашому жвавому дачному напрямку їздили, крім автобусів, ще й маршрутки. Вони таки розвантажували пасажиропотік. Але, мабуть, стали жертвою конкуренції — не за правилами, що гарантує право людини на гідність, а за законами природного добору в боротьбі за виживання.
І ще одному моменту не перестаю дивуватися. Чому, коли справа стосується прилаштування себе коханого на краще місце, вмить люди забувають про правила та пристойність? Здається, доки і надалі думатимемо «п’ятою точкою», не зміниться нічого. Ані на зупинці дачного автобуса, ані в житті загалом.