Розумію, що жодна газета нині не здатна ввігнатися за телебаченням і тим більше за Інтернетом — саме там сьогодні й найгарячіші новини, і найбільше брехні, і максимум емоцій. Причому зашкалювати вони почали навіть не тоді, коли під кулями снайперів-зайд гинули наші майданівці, — найвищий емоційний пік спровокований захопленням російськими агресорами Криму. Соцмережі враз перетворилися на арену інформаційної війни, вибухнувши праведним гнівом українців і брехливим лайном росіян і водночас оголивши її сутність.
І якщо з Фейсбуком усе зрозуміло — там від самого початку революційних подій у нашій країні концентруються думки найбільш соціально-активних громадян, які усвідомлюють і свою відповідальність за долю України в тому числі, то словесні баталії на відносно спокійних, я б сказала навіть домашніх, «Однокласниках» особисто мене теж зачепили і вразили. З якого такого переляку, скажіть на милість, московські панянки, які і наш Майдан, і Київ, і той самий Крим, та й Україну загалом бачили тільки з телеекранів і знати не знають, що у нас тут відбувається насправді, розлюченими тигрицями кидаються на киян, львів’ян, харків’ян, обзиваючи усіх нас бандерівцями, екстремістами тощо?
І при цьому ми ще намагаємось бути толерантними — спілкуємося з агресивними прокремлівськими тітоньками російською! А почалося все з того, що один мій знайомий у своєму статусі написав: «Мій особистий ворог і ворог моєї держави — держава Російська Федерація. Всі, хто підтримує агресивні дії керівництва Російської Федерації, прошу полишити список моїх друзів. Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам!» Переконана, що під цими словами сьогодні підпишуться сотні тисяч людей — українців, росіян, євреїв, представників інших національностей. Невже б росіяни, якби на територію їхньої країни зайшов агресор, зустрічали б його хлібом-сіллю?
Тобто абсолютно нормальна позиція думаючої людини, якій болить доля рідної країни. Знаєте, ким в очах росіянок став цей чоловік? Щонайменше нацистом! Причому на нього відразу накинулися скаженою зграєю. Хотіла втихомирити жінок (тим більше, що нібито мої ровесниці, повинні б зрозуміти), пояснити, що і як. Стала представницею Правого сектору. Обговорюємо баталії з колегами. Одна мені й каже, мовляв, забудь — усі вони (тобто, росіяни) одним миром мазані, з прозомбованими мізками, якщо ті мізки ще залишились. Бо й справді, складається враження, що в Росії на росіянах російські ж спецслужби випробовують психотронну зброю.
Знаєте, і враз чомусь так прикро стало… Бо більшість знайомих кажуть, що їхні російські родичі-друзі-знайомі не хочуть навіть чути того, що ми говоримо, не те що розуміти! І тут ураз бальзам на зранену душу — дзвінок від рідні з Росії — у мене там двоюрідні брат і сестра: брат — полковник, професійний військовий, танкіст, щоправда, вже на пенсії, сестра має дві вищі освіти, хіміка і юриста. Коли вони вийшли на мене у скайпі, думала, доведеться сваритися, щось доводити, переконувати, що немає в нас ніяких бандерівців, та й російську мову ніхто не утискає, тож те, що чинить РФ, — звичайна нахабна окупація. Запитання від брата посипалися, як горох із драного мішка: «Вы там все целы? Сколько километров от Майдана до работы и жилья? Чьи там были снайперы? Что там происходит реально? Украина собирается нападать на приграничные российские области? Что вы видите в Крыму?»
Кажу йому, мовляв, хочу, аби ви усвідомили: ніхто в Україні, від самого початку її незалежності, не утискає людей, котрі спілкуються російською, проте логічним є те, що все діловодство в країні повинне вестись її державною мовою, а такою в нас за Конституцією, якщо хто забув, є українська. Тобто тут навіть немає про що говорити! Далі: в Криму чужі війська без розпізнавальних знаків, котрі у розмовах не приховують, що вони — з Росії! А про якісь там теракти чи захоплення Україною прикордонних російських областей — так це взагалі шизофренічна маячня, зрозуміла будь-якому військовому! Тобі, брате, треба ще якісь аргументи?! У відповідь чую: «Все понял, сестричка, держитесь — мы с вами…»
Почула це і, знаєте, так стало тепло на душі, бо враз прозріла, що не всі, і не одним миром мазані в Росії. Є там люди, котрі вміють думати і аналізувати те, що робить їхня влада. І, найголовніше, роблять правильні висновки. А коли дізналась про московський Марш миру, який підтримують тисячі росіян, стало ясно, що не треба нас рятувати — рятуватися слід людині, яка все це затіяла. Причому сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. Хотілося б, аби вона таки почула…