«Короваю, наш раю, я тебе вбираю», — примовляють учасники народного аматорського фольклорного ансамблю «Берегиня» з поліського села Городець за святковим дійством. І прикрашають коровай у присутності захоплених глядачів шишками, барвінком, трепетухою. Благословляють цим весільним хлібом молодого Сашка. А фольклорний гурт «Горина» з Рівненського державного гуманітарного університету виряджає в життєву дорогу його наречену Ніну. Ми з вами на поліському весіллі — такому, як було в дідів та прадідів.
Старовинний обряд такого весілля від сватання до ділення короваю відтворили на Рівненщині. Ідея належить працівникам центру народної творчості Рівненської обласної ради. А пройшло дійство в обласному краєзнавчому музеї. Фішка в тому, що це весілля влаштували для пари з Маріуполя Ніни та Олександра Ткачуків у межах Всеукраїнського проєкту «Культурна деокупація».
Знайомство переросло в кохання
Вони познайомилися в одному з укриттів у Маріуполі. Ніна ховалася там з донькою та сином. А ще, оскільки вона кухар, готувала на всіх, хто тут жив. Сашко, який прийшов у підземелля з донькою, допомагав: чи води принести чи посуд помити.
«День у день ми зближувалися. Коли він ішов з іншими чоловіками по воду, хвилювалася. Зрозуміла: хочу, щоб був поруч. 19 березня я змушена була вийти з укриття, щоб вивезти дітей. Олександр ще залишався. Він тоді дав мені перстень і освідчився. Я ж подарувала йому свого улюбленого ведмедика — більше нічого не мала. І пообіцяла знайти його, хай би що сталося. А вийшло так, що знайшов мене він», — виливає душу пані Ніна.
Зустріч була вистражданою: багато днів без зв’язку, інтернету. І раптом чуєш рідний голос. Каже: не бігла — просто летіла до нього наче на крилах.
І ось вони в Рівному. Тут одружилися, знайшли прихисток. Частенько навідуються до центру підтримки переселенців «Я — Маріуполь!», який відчинив гостинні двері торік у листопаді. Тут маріупольці працюють для маріупольців: хто краще знає проблеми й потреби одне одного?
«Рівняни активно допомагають нам стати повноправними членами своєї небайдужої родини, і ми їм за це щиро вдячні», — розповідає керівник центру «Я — Маріуполь!» у Рівному Богдан Дужик. Його теж запросили на весілля, як і голову обласної ради Андрія Карауша, що був за почесного батька. Він побажав парі щасливої долі й висловив надію зустрітися в Маріуполі, щоб побачити весільний обряд українського Донбасу.
«Ви зустрілися у сльозах, вогні, пеклі, з якого зуміли вирватися на гостинну рівненську землю. Тут плекаємо наші сакральні традиції, передаючи їх із покоління в покоління. Хочемо, щоб ви долучилися до відчуття справжності української душі. Вона ось, на поверхні. Долучайтеся до нас, беріть цей колорит, і можливо, вам хоч на крихту стане легше», — каже начальник управління культури і туризму Рівненської ОВА Любов Романюк.
«Сповивала мене дядина…»
«Сповивала мене дядина та й щипала, як та гадина». Обряд сповивання молодої супроводжують ці пісенні рядки. Затим наречених зв’язують намітками з полотна — матеріалу, який завше ткали на Поліссі. Обсипають гостей житом-пшеницею, копійками та цукерками — ловіть! А перед тим як ділити коровай, читають молитву. Тепер ділять: верхівку — найближчим, а підошва традиційно чекає на музик. А без свого шматочка не залишився ніхто.
А яке ж весілля без танців?! Тут уже мало місця було і поліщукам, і маріупольцям, і херсонцям. Гостей не бракувало.
Зі своїм весільним обрядом завітали представники Тараканівської громади Дубенського району. Пара із села Рачин Андрій і Тетяна Левченки відтворила притаманний цій місцевості обряд читання «Корони». Його тут передають із покоління до покоління.
«Традиція читання «Корони» дуже популярна й нині. Вона не лежить у скрині. Це не просто обряд, а назва вінця, який мама надіває на голову доньці-нареченій, благословляючи її. Сама «Корона» — це віршований текст, у якому обов’язково має звучати прощання з дівуванням, подяка батькам, жартівливе звернення до дружок. Текст супроводжується музичною грою», — розповіла директор комунального закладу «Центр культури та дозвілля Тараканівської сільської ради» Алла Грабар.
«Щоб у родині вас любили і щоб від людей добра заслужили, щоб ви гроші міряли мискою, а дітей — колискою!» — лунають щирі побажання.
Ненадовго таки відлягли від серця тривожні будні. Бо навколо було багато кохання і… України. Єдине, чого мені не вистачило, — рідної мови у спілкуванні наречених з Маріуполя із журналістами. Дуже сподіваюся, що в Рівному, де безплатно навчають української всіх охочих, вони нарешті розпрощаються з мовою окупанта.