Пам’ятаю, яку паніку кілька років тому викликала інформація про 3-річну дівчинку, яку шпигонув знайденим під парканом дитсадка шприцом її товариш по пісочниці. Коли ж небезпечну знахідку здали на експертизу, з’ясувалося, що перед тим, як викинути, нею скористався ВІЛ-інфікований наркоман. Про це свідчила виявлена аналізом велика концентрація вірусу. Батьки були у відчаї. Лікарі призначили дівчинці курс хіміотерапевтичних препаратів. Міліція почала ще активніше відганяти від дитсадків вечірні тусовки, після посиденьок яких і знаходили пляшки, недопалки та використані шприци.
Це лише один випадок, на щастя, вчасно помічений і пролікований. Недаремно дотепники кажуть, що одне нещастя — це трагедія, кілька нещасть — статистика. Але те, що в Чернігові нині живуть народжені від інфікованих матусь 82 дитини зі встановленим ВІЛ-статусом (з них 15 дітей з діагнозом СНІД — захворювання, що прогресує) — це, на моє глибоке переконання, аж ніяк не статистика. Це біда у кожному окремо взятому випадку.
Я не належу до тієї категорії громадян, котрі ладні звинувачувати в усіх гріхах людей, яких уразив підступний вірус. Для багатьох із них діагноз став справжнім потрясінням. Вони почали цінувати життя тільки тоді, коли зрозуміли, що воно витікає, як вода поміж пальцями. І все-таки саме вони стають причиною поширення інфекції: 67% жителів області з діагнозом ВІЛ заразилися статевим шляхом. Що це? Брак інформації? Елементарне невігластво? Брак захисних засобів? Легковажність? Фаталізм? Пофігізм? Велике кохання: «Якщо ти хворієш, то і я з тобою?». Важко сказати. Відомий слоган: «Якщо ми не зупинимо СНІД — він зупинить нас» стає реальністю у своїх найгірших прогнозах.
Головний лікар обласного центру з профілактики та боротьби зі СНІДом Микола Дейкун якось зібрав журналістів і провів лікнеп, роздавши перед тим анкету з простими запитаннями на кшталт: чи передається ВІЛ рукостисканням, чи можна його вдихнути або підчепити, скажімо, з рушника. Було там і запитання, чи виліковна хвороба СНІД. Я, віруючи в сучасну науку, яка ще кілька років тому заявила, що науковці впритул підійшли до створення вакцини проти цього захворювання, дала ствердну відповідь. І вона була неправильною… Виникає запитання: чому тоді ми робимо добру міну при поганій грі? Чому так легковажимо, висловлюємо заспокійливі промови про те, що ВІЛ — це не вирок. Звісно, в розвинутих країнах, зокрема у Франції, це захворювання перейшло до ряду хронічних, як цукровий діабет. Але і там воно — невиліковне.
Тим часом у світі щоденно інфікується ВІЛ понад 14 тисяч людей. Уявіть: за добу — маленький адміністративний район, за три — середній, менш як за півроку — населення Чернігівщини. І тут статистика має вигляд однієї суцільної трагедії.
Звісно, можна заспокоїти себе тим, що в таких катастрофічних обсягах хвороба прогресує не в нас, а десь там, далеко. Але цьогорічне зростання рівня захворюваності в області ще на 3% робить той спокій не надто переконливим. Медики вже порахували і застерігають: СНІД стає головною причиною смерті жінок репродуктивного віку. Ще більше вразити людство можна хіба що описаними фантастами природними катаклізмами у планетарному масштабі…